Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я не просила тебе мене народжувати! У всіх своїх проблемах винна ти сама!

Вона ще щось кричала, але я вже не слухала. Побігла по снігу до хати. Брязнула відром, кинувши його перед дверима. Сльози лилися самі собою, з носа теж потекло. Мене трусило, коли я відчиняла двері, — не так від холоду, як від її слів. У хаті було повно диму — стегенця, які я залишила на плиті, згоріли. Бублик сидів на лежанці й витріщався на сковорідку. Я схопила її і одразу ж пожбурила в рукомийник — ручка була гаряча, пальці знову горіли вогнем. Стягнула черевики — у них було повно снігу, шкарпетки мокрі, — і не скидаючи куртки, забігла до своєї кімнати та клацнула замком, укотре порадівши можливості зачинитися й нікого не впускати до себе. Якби ж так просто можна було не впускати людей не лише до кімнати, а й у життя.

Я чула, як мама грюкнула дверима й почала кричати. Загримала сковорідкою, заверещала ще дужче. Я скинула куртку, лягла на ліжко й накрила голову подушкою, але все одно приглушені звуки просочувалися крізь неї. Чула, як мама шарпала двері, стукала в них спершу рукою, а потім почала гамселити ногою. Я лежала й робила вигляд, що мене немає. Усім би справді було краще, якби мене не було. Навіть мені самій.

Увесь тиждень потому ми не розмовляли, навіть уникали дивитися одна на одну. Я ходила до школи, топила пічку, готувала їсти, робила уроки — усе як завжди. Вдавала, що все як завжди. Мама проходила повз мене з кам’яним обличчям, сідала їсти приготовану мною вечерю так, наче її послав Бог, а не я зварила. Я не збиралася миритися з нею першою — не я перша почала ображати. Та й слово «миритися» не підходило до тих стосунків, які існували між нами. Бо це була швидше війна з тимчасовими перемир’ями. Перемир’я закінчувалися, війна тривала.

В останній шкільний день перед зимовими канікулами мама встала раніше за мене, хоча зазвичай вона ще спала, коли я йшла. Вона вже пила каву у своєму рожевому халаті, коли я вийшла з кімнати, заледве продерши очі. Я мовчки зиркнула на неї та ввімкнула електричний чайник. Мама зморщила лоба, почувши, як він зашипів, і приклала руку до голови. Потім встала й пішла до себе. Я знизала плечима — навіщо оця вся демонстрація, що її бісить моя присутність, — і сіла за стіл. За хвилину мама повернулася й поклала переді мною кілька чорно-білих роздруківок. Я запитально глянула на неї.

— І?

— Це квитки. Зігфрід купив. Завтра ми їдемо до Харкова.

Мама стояла наді мною і сьорбала каву. Я глянула на квитки, потім на неї. Обличчя ще сонне й набрякле, на щоці слід від подушки, волосся скуйовджене. Яка ж вона все-таки красива, навіть зранку. У неї був задумливий і вмиротворений вигляд. Якби хтось зараз подивився на нас збоку, то вирішив би, що ми звичайна родина, у якій мама любить доньку, а донька — маму. Зібралися разом перед роботою та навчанням, щоб поснідати й поговорити.

— І щоб без твоїх коників, ясно?

Ілюзія щасливої родини розтанула. Закипів і клацнув чайник. Я глибше закуталася в кофту і встала. Узяла чашку, кинула в неї пакетик чорного чаю — не люблю ні кави, ні зеленого чаю — залила окропом. Я стояла спиною до неї і весь час відчувала на собі її погляд. Обертатися не хотілося. Було некомфортно від її близької присутності. Не ворожої, не дружньої — байдужої. Я звикла до того, що ранки були лише мої. Я завжди викроювала 10 хвилин на чай, тому іноді запізнювалася до школи. Щоправда, не в ті дні, коли першим уроком була алгебра чи геометрія. Я згадала день, коли запізнилася до Бісектриси, і мимохіть здригнулася.

Зеро.

Зараз я відчувала себе приблизно так само — на зеро.

Я сіла за стіл, кинула в чай дві ложки цукру й розмішала, уникаючи дивитися на маму.

— Ти почула?

Підвела на неї погляд — так само стоїть і не зводить із мене очей.

— Я твоя сестра? Почула.

Чай був ще занадто гарячий, щоб спробувати його надпити, тож я почала смикати туди-сюди чайний пакетик. Присутність мами дратувала. Гидко було після її слів, якими вона ще раз дала зрозуміти, що я для неї — лише інструмент для досягнення мети. Я зробила останню спробу уникнути цієї ганьби.

— Їдь сама.

— Добре, — вона грюкнула чашкою по столі. — Готуйся до ПТУ.

— Це жорстоко! — я так різко посунула чашку, що чай розлився.

— Життя взагалі жорстоке, — з притиском сказала вона. — Обирай.

— А якщо в тебе з тим Зігфрідом усе складеться, як ти йому потім поясниш? Усе одно випливе, що я тобі не сестра, а донька!

— Я подумаю про це потім. Ти їдеш? — вона стояла наді мною, уперши руки в боки.

— Їду, — я швидко заморгала, щоб приховати сльози, і відсьорбнула чай.

Вона хмикнула й пішла до своєї кімнати.

Я відкусила пряник і поглянула на годинник. Треба поквапитись. Допила чай і пішла збиратися. Про поїздку до гидкого німця намагалася не думати. Зате знову згадала про бабу Віру. Щодня, коли проходила повз її обвуглену хату, моє серце стискалося, а голову затоплювало почуття провини. Дімка сказав, що після лікарні її забрали до будинку людей похилого віку — навіть десь не в нашому районі, далі від сірої зони. Так буде краще для неї.

— От, бляха! — сказала вголос, коли зняла піжамні штани.

На них між ногами розпливлося кілька кривавих плям. Ну дуже вчасно почалися місячні! Точніше, геть невчасно, бо раніше. Доведеться все замочувати й запирати в холодній воді. Затиснувши одну руку між ногами, другою я відкрила верхній ящик комоду й пошарила там у пошуках прокладок. Залишилася тільки одна. От чорт! Треба просити в мами гроші, щоб купити по дорозі. Я ненавиділа в неї щось просити. І майже ніколи цього не робила, вийшовши з дитячого віку, коли зрозуміла, що я для неї — тягар, камінь на її шиї. Мабуть, вона це теж розуміла, тому зазвичай купувала все сама — і на свій смак. Одяг і взуття для мене вона брала в секонді. Іноді я цього дико соромилася, іноді, коли вона приносила брендову річ, тішилася. Думаю, це нормальне дівчаче бажання в моєму віці — хотіти гарно вдягатися й бути привабливою. Коли я міряла нові шмотки, вона просто мовчки дивилася на мене з кислим обличчям або могла прокоментувати, що вони сидять на мені, як на корові сідло. Думаю, я дратувала її не так тим, що була схожа на батька, як тим, що зовсім не була схожа на неї. Можливо, якби вона бачила в мені частинку себе, то змогла б хоч трохи мене полюбити.

Вдягнувши труси та чіпляючи на них прокладку, я згадала, як кілька років тому мені страшенно захотілося мати смартфон — у всіх однокласників були сучасні телефони, навіть Дімка носив старий батьків, але айфон — лише я ходила з допотопним «сіменсом», який дістався мені після смерті прабабусі. Однак я навіть не заїкнулася про це мамі. Така прірва була між нами, що легше було терпіти насмішки однокласників, які отримали додаткову причину познущатися, ніж попросити щось у людини, якій я заважаю і яка мене лише терпить.

У трусах і футболці я вийшла помити руки, потім зазирнула в мамину кімнату. Вона лежала на дивані, підпершись подушкою, і копирсалася в телефоні.