Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Так і не зрозумівши, що це було, я пішла слідом за ним. Мовчки пройшли чорні обвуглені рештки хати баби Віри. Тут уже не було жодної душі, лише затоптаний чорний сніг під ногами нагадував про ранкове багатолюддя. Я прогнала від себе думку про бабу Віру. Напевно, вона зараз у лікарні. Біля мого будинку Дімка буркнув «пока» і пішов далі. Я знизала плечима. Образився, як маленький. Наче я не бачила, як він дивився на Віолетту. Чоловіки, дорослі чи ні, усі однакові. Так каже мама.

Я відчинила хвіртку й зайшла у двір. Мама так і не розчистила сніг, тож я одразу вгрузла по кісточки, намагаючись ступати у свої ранкові сліди. Знову згадала про Сніжка, але вже без болю, як про щось, що давно минуло і забулося. Таки дивна ця людська здатність — витісняти з голови й пам’яті те, що травмує і робить боляче. Утім вона теж не завжди спрацьовує. От про батька я пам’ятаю. Мабуть, річ у тому, що він не робив мені боляче. Він просто зник.

Я відімкнула двері в хату. Бублик кричав так, наче не їв кілька днів і відморозив собі всі лапи. Кіт одразу прошмигнув на лежанку, сподіваючись зігрітися. У хаті теж було холодно, тому я не стала знімати куртку, лише розщепнула на ній змійку, зняла шкільний рюкзак і перевзулася в капці. Бублик із надією дивився на мене, мабуть, сподіваючись, що я розпалю піч і зігрію його лапки. Я засміялась. «Не зараз, малий». Мені не хотілося витрачати час на хатню роботу — кортіло написати листа батькові просто тепер, поки мами немає.

Узяла рюкзак і пішла до своєї кімнати. Тут було приємніше — груба ще не встигла до кінця охолонути. Кинула наплічник і приклала до стіни долоні, відчувши тепло. У пальцях почало поколювати — усе-таки варто вдягати рукавиці на вулиці. Але я не знаю, куди їх поділа, а просити маму купити інші не буду. Не ті в нас стосунки. Я сіла за стіл у куртці, дістала з шухляди зошит — цього разу ненависна алгебра, вирвала з середини подвійний аркуш. Похукала на пальці, потерла долоні одна об одну. Взяла з пенала ручку.

Коли дописала, зробила те саме, що й завжди, — підняла дошку й запхала лист у пакет під підлогою. Приховала від мами і, мабуть, від самої себе.

Цей лист став першим, але не єдиним, у якому я написала батькові про свої почуття до нього. Про складну суміш із ненависті, зневаги, образи та любові. Про те, у чому не хотіла зізнаватися навіть сама собі.

Я заховала лист і якийсь час просто сиділа й думала, яким би могло бути моє життя. Якби батько не покинув нас. Якби моїм батьком був інший чоловік. Якби мама бодай трохи любила мене.

Однак усі ці «якби» не могли змінити мого теперішнього.

Бублик, утративши надію зігрітися на лежанці, застрибнув мені на коліна. Я погладила його пухнасту спину задубілими пальцями. Треба розтопити грубу, бо вже настав той момент, коли мама сваритиме не за велику кількість спалених дров, а за собачий холод у хаті. Встала і скинула кота на підлогу. Той потягнувся, вигнувши спину, і з осудом глянув на мене. Надворі вже почало сутеніти, крізь вікна в кімнату просочувалася сірість. Сіре світло мого життя. Хоча світло мого життя швидше чорне. Я гмикнула власним роздумам і пішла розпалювати грубу.

Вогонь швидко розгорявся, облизуючи тоненькі тріски. Вони піддавалися йому і потріскували. Я сиділа просто на холодній підлозі й дивилася на вогонь. Простягнула до груби пальці. Спершу відчула приємне тепло, потім, коли піднесла руку ближче, — жар. Несподівано навіть для себе самої я випростала праву руку до кінця та засунула її у вогонь. Полум’я торкалося моїх пальців не більше кількох секунд. Я висмикнула руку й обхопила долоню пальцями другої руки, потім різко встала і засунула її у відро з недавно принесеною з колодязя крижаною водою, яке стояло біля рукомийника.

Вийняла руку тільки тоді, коли перестала відчувати пальці від холоду. Обережно витерла, підняла до світла лампи під стелею, щоб роздивитися, чи є пухирі. Рука поколювала від холоду, але на вигляд була ціла. Я поворушила пальцями. Опіків наче немає. Що на мене найшло? Чому я так вчинила? Внутрішній голос підказував, що я перевіряла себе на міцність, але я знала, що він обманює. Насправді я хотіла покарати себе за те, що така. Хоча не я була винна в тому, якою я є.

Я зняла светр із мокрим рукавом, повісила його над плитою й перевдягнулася в сухе. У хаті стало відчутно тепліше. Рука почала пекти й боліти, хоча пухирів не було. Я навіть кілька разів понюхала її, намагаючись відчути запах смаленого м’яса, але пальці пахли лише сумішшю диму та мила. І треба ж було запхати в грубу саме праву руку! От дурепа! Як я тепер писатиму і зроблю уроки? Сяк-так я начистила картоплі, дістала з морозилки крижані курячі стегенця. Коли кидала їх на сковорідку, мало не впустила просто на плиту — при наближенні до гарячої поверхні пальці наче знову запалали у вогні. Поки стегенця шкварчали на сковорідці, я згадала, що зіпсувала воду у відрі і треба йти до колодязя, щоб принести свіжої. Перш ніж вилити воду в рукомийник, знову опустила в неї руку, цього разу вже підкотивши рукав. Біль притупився, але не зник до кінця.

Накинула куртку, взулася, взяла відро й вийшла надвір. Електрику не вмикала — хоч уже стемніло, але сніг блищав і білів у світлі місяця, що висів зверху над двором. Дужка відра холодила попечені пальці, я ступила в сніг і відчула, як він сиплеться в короткі чоботи. Я спеціально йшла по глибокому, оминаючи протоптаний слід. Відійшла туди, де сніг лежав рівним білим покривалом, поставила біля ніг відро. Розкинула руки, заплющила очі — і впала навзнак. Сніг прийняв мене м’яко, як перина. За коміром і в рукавах одразу стало холодно, але я не звертала на це уваги. Я лежала, дивилася на місяць угорі й водила руками по снігу — угору-вниз, угору-вниз — наче летіла. Я знову заплющила очі й уявила, що лечу до батька в країну, де не буває зими.

— Ти здуріла?!?

Мамин голос був мов відро крижаної води, якої я так і не принесла. Я швидко схопилася на ноги, картаючи себе, що втратила пильність і дозволила їй побачити себе в цю мить слабкості — мить, коли я замріялася. Вона стояла напроти мене там, де сніг уже трохи притоптався. Її обличчя водночас здивоване і люте.

— Я тебе питаю — ти здуріла? — повторила мама, роздуваючи ніздрі. — Мені скоро їхати на зустріч до Зігфріда, а ти в снігу валяєшся. Це спеціально, щоб захворіти?!

— Та не збираюсь я хворіти, — буркнула я, витрушуючи сніг із капюшона. — Світ не обертається навколо тебе і твоїх мужиків.

— А ти мені не хами! — вона почала зриватися на крик.

У мене вже добряче змерзли голова і вуха, я накинула капюшон і взяла відро. Знову занила обпечена рука. Мені не хотілося сваритись, тому я примирливо сказала:

— Я просто хотіла зробити снігового ангела.

Але мама була налаштована саме на сварку.

— Ти знущаєшся? Що в тебе в голові? Тобі 15 років, які снігові ангели?

Я зітхнула й хотіла пройти повз неї, але вона схопила мене за рукав.

— Ти ще довго будеш мені нерви тріпати?

Алкоголь. Вона знову пила. Я відчула запах у словах, які вона на мене видихнула. Мама тримала мене за рукав і чекала.

Я нервово засміялась. Боюся, коли вона п’є.

— Я? Хто ще кому тріпає! Це ж ти постійно повторюєш, що я зіпсувала тобі життя!

Вона відштовхнула мене. Я мало не впала в сніг і ледве не впустила відро.

— Так і є! Якби не ти і твій батько, моє життя було б іншим! — крикнула мені в обличчя.

На очі навернулися сльози. Не те щоб я чула це від неї вперше, але щоразу було однаково боляче.