Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ішли мовчки. Я думала про бабу Віру. Про що думав Дімка, не знаю — він ішов попереду, припадаючи на хвору ногу й водночас розгрібаючи нею сніг. Хоча сьогодні навіть не довелося протоптувати стежку — її проклали десятки ніг, що з ночі товклися біля згорілої бабиної хати. Я тільки зараз помітила, що вчорашній свіжий сніг біля неї чорний від попелу. Напроти хати Дімка зупинився. Я теж мимоволі завмерла за ним. Люди ще стояли тут, але ні баби, ні військових на БТРі вже не було.

— Мабуть, у лікар-рню забр-рали, бачила ж, як її кололи, — відповів Дімка на моє неозвучене запитання. — Ходімо вже, а то спізнимось.

У школі все було, як завжди. Однокласники не помічали мене, я намагалася не помічати їх. Бісектриса дала піврічну контрольну з обох предметів. Нічого доброго від її результатів я не чекала. На перерві перед хімією Борька вмовляв Віолетту пересісти до нього на останню парту, вона фліртувала, кліпала очима й накручувала на палець білявий локон. От дурепа! Я перевела погляд на Дімку і помітила, як він заворожено дивиться на блондинку. Це мене розлютило. Я штрикнула його ліктем у бік так, що він аж підскочив.

— Ти чого? — здивовано витріщився на мене.

— Нічого, — буркнула я. — Дивись, очі не зламай.

Він показав мені фейспалм і відвернувся. Я знову скосила очі на Віолетту. А красива все ж таки. Подумки додала: «Зараза». Рудий Борька сяяв від щастя — вона таки пересіла до нього. От дурень, я кілька тижнів тому бачила, як Віолетта після школи сідала в машину до якогось чоловіка — і то був не її батько. Дімка вдавав, що повторює валентність. Я тихенько хмикнула. Ну-ну. Повернула голову й побачила, що Романюк, якому я вчора дала ляпас, теж витріщається на старосту. Втупилася в зошит, щоб не зустрітися з ним очима, а потім знову крадькома поглянула на неї. Ну чому я не така? Хто там вирішує, кому народитися вродливим, а кому ні? Кому мати м’яке біляве волосся, а кому — чорний дріт на голові? Кому мати білу шкіру, а кому... Життя до біса несправедливе. На цій моїй думці до класу ввійшла хімічка, і я відірвала погляд від Віолетти, також переключившись на споглядання валентності.

З останнього уроку біології нас відпустили. Біологічка Жанна Вікторівна на прізвисько Камбала оклигувала після інсульту в районній лікарні, а тим часом ніхто з учителів не захотів брати на себе додаткове навантаження з її предмету. Простіше кажучи, на біологію забили всі — і учні, і вчителі. Мене це цілком влаштовувало, бо біологія не була моїм улюбленим уроком. Звісно, у цьому вона не могла зрівнятися з математикою. Але якщо мати вибір, ходити на біологію чи ні, я б обрала друге. Краще б уже її замінили англійською чи літературою.

Ми з Дімкою разом вийшли на поріг школи. Було морозно і вітряно, сліпуче сонце відбивалося від нічного снігу, який товстим шаром покрив шкільне подвір’я. Натягаючи шапку, я знову згадала про бабу Віру. Як вона тепер переживе цю зиму? Та чи й варто їй її переживати? Можливо, для неї краще померти одразу, адже нічого доброго в житті їй, напевно, вже не світить. Я вкотре здивувалася своїй черствості та неспівчутливості. Хіба баба Віра мало про мене турбувалась? Чому ж тоді мене не турбує її біль? Я примружила очі — їм стало боляче від поєднання сонця та снігу. Дімка тихенько штовхнув мене у спину.

— Ти заснула чи що?

Я зійшла дерев’яними слизькими сходами і згадала, як тут упала Клізма. Занадто мало людей були добрими до мене в моєму житті. Занадто мало, щоб підпускати їх близько до серця. Бо коли пустиш, то втратиш. У зовсім дитячому віці я цього не розуміла, але відчувала. І цього відчуття було досить, щоб тепер не підпускати людей, які можуть покинути.

Хтось пройшов поряд, грубо зачепивши мене плечем. Я заточилася й ледве не впала в сніг. Романюк. Пре, мов снігохід, наче не бачить мене. Наче я нуль. Зеро. Мені хотілося крикнути йому щось образливе, показати, що я тут, що я існую, але я глянула на його широку спину й великі руки, які стирчали із закоротких рукавів куртки, і просто ковтнула слину. Підійшов Дімка і притримав мене під лікоть.

— Не зважай, — сказав, теж дивлячись услід Романюкові.

«Краще б ти догнав його і дав такого стусана, щоб він сторч головою полетів у замет!» — подумала я, скосила очі на Дімчину кульгаву ногу й зітхнула.

— Та пішов він. Ходімо, — відповіла вголос і перша вийшла зі шкільного подвір’я. Я знала, що Романюкові йти в інший бік.

Дорогою мене накрило відчуття власної нікчемності. Це мене розізлило. Я винуватила маму в тому, що її не цікавив ніхто, крім неї самої, але сама виявилася її справжньою донькою, неспроможною співчувати іншим, здатною жаліти лише себе. Я йшла засніженим шляхом поміж двох полів, шляхом, яким тепер дуже рідко їздять машини, а якщо і їздять, то військові, і вкотре думала про те, що хочу звідси втекти. Утекти туди, де я зможу бути кимось іншим. А не собою. Принаймні тією собою, якою я є зараз.

Дімка стиха сопів поруч. Його ноги грузнули в снігу, і видно було, що йти йому важко.

— Тобі подобається Віолетта? — раптом спитала я, розвернувшись до нього.

Дімка зупинився. У мене в голові був образ однокласниці, яка усміхалася, кокетливо накручуючи на палець пасмо волосся. Дімка поправив шапку і втупився в мене своїми блакитними очима. Я перевела погляд на свої ноги, зосередившись на збитих носках черевиків. На них проступили білі розводи — я забула вчора висушити взуття біля груби.

— Ну... не знаю. А чого ти питаєш?

Я поколупала лівим черевиком сніг і помітила, що він почав розклеюватися.

— Вона всім подобається, — відповіла я.

— Це запитання чи ствер-рдження?

Я стенула плечима і зробила вигляд, що розглядаю сліди на снігу.

— Це те, що я бачу.

— Ну... вона пр-риваблива.

Я засміялась.

— Усе ясно.

— Нічого тобі не ясно, — буркнув Дімка. — Дівчина як дівчина. Не мій фор-рмат.

Я зиркнула на нього і з подивом зауважила, що його бліді щоки стали рожевими. Усе ж добре, що на моїй шкірі не видно, коли я соромлюся й червонію.

— Ходімо вже, мені додому тр-реба, — Дімка рвучко обійшов мене і швидко пошкандибав уперед.