«Філософія: Навчальний посібник.»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Розглянуті нами категорії людського існування далеко не вичерпали їх довгого списку. Варті аналізу є такі, як людське спілкування й взаєморозуміння, щастя й свобода, любов й дружба, самотність, творчість та інші. Філософія не обходить їх своєю увагою і література з цих питань численна. Сподіваємось, що викладені тут приклади посприяють самостійній інтелектуальній подорожі серед категорій, які виробило окультурене людство

1. Агацци Э. Человек как предмет философии // Вопросы философии. - 1989, №2. - С. 24-34.

2. Андреев И. Л. Происхождение человека и общества. - М.: Мысль, 1988. - 415 с.

3. Арьес Ф. Человек перед лицом смерти. - М.: Прогресс, 1992. - 528 с.

4. Бодрийяр Ж. Символический обмен и смерть. М.: Добросвет, 2000. - 387 с.

5. Веркор. Люди или животные? - М.: Издат-во иностр. литературы, 1957. - 227 с.

6. Жизнь земная и последующая. - М.: Политиздат, 1991. - 415 с.

7. Зильбер А.П. Трактат об эйтаназии. - Петрозаводск: Изд-во ПГУ 1998. - 464 с.

8. Зиммель Г. Созерцание жизни. Четыре метафизические главы. Глава III. Смерть и бессмертие // Георг Зиммель Избранное. Том 2. Созерцание жизни. - М.: Юристъ, 1996. - С. 77-116.

9. Лакс Дж. О плюрализме человеческой природы // Вопросы философии. - 1992, №10. - С. 103-111.

10. Лоренц К. Агрессия (так называемое «зло»). - М.: Издательская группа «Прогресс», «Универс», 1994. - 272 с.

11. Мемфорд Л. Техника и природа человека // Новая технократическая волна на Западе. - М.: Прогресс, 1986. С. 225-239.

12. Морен Э. Утраченная парадигма: природа человека. - К.: КАРМЭ - СИНТО, 1995. - 222 с.

13. Нагель Т. Очень краткое введение в философию. - М.: Идея-Пресс, 2001. - 84 с.

14. Проблема человека в западной философии. - М. : Прогресс, 1988. - 552 с.

15. Рикёр П. Человек как предмет философии // Вопросы философии, 1989, № 2. - С. 41-50

16. Розин В. М. Новая концепция происхождения человека и сознания // Социально-политический журнал. - 1993, №5-6.

17. Сержантов В. Ф. Человек, его природа и смысл бытия. - Л.: ЛГУ, 1990. - 359 с.

18. Тейяр де Шарден П. Феномен человека. - М.: Главная редакция изданий для зарубежных стран издательства «Наука», 1987. - 240 с.

19. Франк С. Л. Смысл жизни // Франк С. Л. Духовные основы общества. - М.: Республика, 1992. - С.147-216.

20. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. - М.: Республика, 1994. - 447 с.

8. ДУХОВНЕ В ЛЮДИНІ И СУСПІЛЬСТВІ

8.1. Метафізичні нотатки до проблеми душі, духу йдуховного

Тут ми ступаємо ще на одну площину давніх філософських студій - у царство духу, або в світ духовних явищ. У історії культури і філософії представлена нескінченна множина уявлень про душу і дух, багато з яких дійшли до нас з глибини віків і в певний спосіб досі володіють нами. Так, у мовах різних народів можна зустріти найрізноманітніші звороти і словосполучення, в яких вживається слово «дух». В українській, зокрема, ми говоримо про «душевні муки», «біль в душі», про «святий дух», або «злий (нечистий) дух», вживаємо вирази «звести дух», «за один дух». У книжковій мові зустрічаються такі вирази, як «науки про дух», «дух народу», «дух часу» тощо. Більшість нинішніх людей вже не дадуть і ради щодо початкового смислу таких зворотів, як і самих їх винуватців - «духу» й «душі», однак наші давні предки добре розумілися на них. У ранні філософські вчення тема «душі» й «духу» не просто перейшла з початкових релігійних вірувань та міфології, а буквально увірвалася в них і більше ніколи не втрачалась, залишалась предметом постійної уваги й роздумів, бо надто тремтливою була тема, яку філософія взяла собі у спадок. Коли хтось знайомиться з положеннями перших філософських шкіл щодо духовних явищ і вже буде готовий сприйняти й засвоїти їх без урахування попередніх дофілософських уявлень, то тут треба його застерегти, бо може здатися, що древні мудреці були цілковитими пророками в цих питаннях, праотцями всякої наступної людської думки навколо проблем душі й духу. Насправді ж не вони були абсолютно першими і на початку просто раціоналізували й узагальнили прадавні знання й вірування. Так сталося, що філософія поступово забула своє первородство з міфологією і подальша філософська робота вже майже не поверталась до власних витоків, або згорда ставилась до них як до надто примітивних, і до того ж відгородилась частоколом розгалужених спеціальних термінів-понять. Очевидно, в учбових цілях буде доречно дещо нагадати з історії дофілософських поглядів, тим більше, що зараз у культурі народів, паралельно з науковими й філософськими знаннями, все ще живуть і прадавні уявлення про духовні явища. І лиш після цього ми обмежимось далі тільки тією формою трактування цих явищ, якою вона стала у ближчій до сучасності філософії.

Етнологами й істориками культури доведено, що всі народи світу сприймали сукупність навколишніх речей як світ живих істот, приписували природі одухотвореність. Англійський етнолог і культуролог Едуард Бернет Тайлор (1832-1917) назвав нахил до такого приписування анімізмом і в книзі «Первісна культура» прагнув «прослідкувати під іменем анімізму властиве людині вчення про духовні істоти», виходячи з того, що «анімізм у його повному розвитку включає вірування у правлячі божества і підвладних їм духів, у душу і в майбутнє життя, вірування, які переходять на практиці в дійсне поклоніння»[481]. Тайлор був, мабуть, першим, хто систематизував відомості про еволюційний розвиток анімістичних уявлень і показав, що спочатку в людей склалось уявлення про особисту душу, або дух, з якого поступово розвивались вчення про більш абстрактних духів. Він дає таке розгорнуте бачення первісною людиною душі: «Душа є тонкий, не речовий людський образ, за своєю природою щось на зразок пару, повітря чи тіні. Вона складає причину життя й думки в тій істоті, яку вона одушевляє. Вона незалежно й нероздільно володіє свідомістю й волею свого тілесного носія в минулому й сучасному. Вона здатна полишати тіло й швидко пересуватися з місця на місце. Здебільшого непомітна й незрима, вона виявляє також фізичну силу й з'являється тим, хто спить і не спить, частіше як фантасм, як привид, що відокремлений від тіла, однак схожий з ним. Вона здатна входити в тіла інших людей, тварин і навіть речей, оволодівати ними і впливати на них»[482].

Ще один англійський дослідник Джеймс Джордж Фрезер (1854-1941) встановив, що первісна людина пояснювала всі явища життя наявністю в тварині й людині душі у вигляді маленької людинки чи звірятка. Активність людини викликалась присутністю душі в тілі, а сон чи смерть - тимчасовою або постійною її відсутністю. Душа здатна вільно покидати тіло через отвори, частіш за все через рот або ніздрі, і жити окремим життям: подорожувати, полювати, спілкуватися зі знайомими, родичами. Цим люди пояснювали свої сни і явлення власника душі у снах його близьких. Відсутність душі під час сну пов’язувалась з ризиком, адже душа могла б з тих чи інших причин і не попасти до тіла знову. Досі у звичаях деяких наших сучасників живе повір’я, згідно з яким сплячу людину (особливо малу дитину) не слід будити зненацька, бо душа, яка невідомо де в цей час подорожує, не встигне зайняти своє місце в тілі. Душа здатна покинути тіло не тільки під час сну, і якщо таке трапляється, то людину переслідують хвороби, божевілля, а може спіткати й смерть. Викликати душу з тіла спроможна не лише її власна воля, а й різні злі духи, люди-чаклуни. Є й ще одна небезпека. Часто первісна людина вбачала свою душу у власній тіні, в дзеркальному відображенні або в портреті, і таке існування душі надзвичайно загрозливе, оскільки тінь може бути розтоптаною, її можна вколоти, розсікти, а після цього власник душі помре. Портрет теж може стати об’єктом маніпуляції з боку злого чаклуна[483].

У дохристиянську добу вважалось, що у людини є не одна, а декілька душ, в усякому разі не менше двох: одна душа відповідає за життя тіла, а друга - душа особистого «Я», людини як особи духовної. Коли людина помирає, то разом з тілом (після його поховання) помирає й перша душа, а друга живе. Отже, фізична смерть ще не означала остаточного зникнення людини. У давніх слов’ян перша «душа» (як життя) асоціювалась з серцем, а друга душа (як дух, дихання) асоціювалась з «утробою», нутрощами[484]. Народи різних континентів і навіть віддалених, ізольованих островів мали багато чого разюче спільного. Так, всі вони вважали, що душами було наповнене все - люди, тварини, рослини; майже однаково розрізнювали душі живих і душі померлих. Ця остання душа могла перетворюватися у дух померлого або народжуватися у момент смерті. Досить давнього походження й поширені ідеї про реінкарнацію та метемпсихоз, які були альтернативою перебуванню душі у загробному світі після покидання смертного тіла[485]. Доречним буде додати, що давня людина не просто вірила в усе це, вона була в ньому переконана, знала, що так воно є насправді. Така людина просто здивувалась би, якби ми заявили, що наші органи чуття і аналітичний розум не дають ніяких свідчень про душі й духів. Вона б подумала, що ми просто граємося з нею, заперечуючи очевидні, відомі кожній дитині, речі.

Що стосується духів, то не всі й не завжди різко відокремлювали їх від «поняття» душі, а коли відокремлювали, то вважали духів за істот, котрі стоять за рангом дещо нижче богів і частіше за них взаємодіють з людьми. Одні з духів - добрі, вони наші помічники й охоронці, а є й злі, ті, що шкодять людині. У Греції всі такі духи називались демонами (δαίμωον - якась божественна сила, злий чи благодійний дух, що часто визначає життєву долю людини), у Римі геніями (genius дух, властивий окремій людині, сім’ї, місцевості). Серед духів були й досить абстрактні, що не гинули разом з речами і охоплювали значну кількість явищ. У античній традиції для позначення духу (духовного) використовувались і інші терміни, наприклад, «нус» (νούς - розум). У Анаксагора нус - та сила, завдяки якій з хаотичної суміші незчисленних елементів (гомеомерій) створився упорядкований світ, тобто космос. У цього давньогрецького мислителя активний нус мав матеріальну, речову природу. Іншими термінами для вираження духовного у часи античності були «логос», «пневма» (πνεΰμα - дихання, подув, повів), останньому слову у римлян відповідав spiritus. Таким чином, для зображення духу існував цілий термінологічний ряд (напр.: демон - нус - логос - пневма) і він однаково вживався при поясненні буття, всього космосу і кожної окремої речі.

Як згадувалось, уявлення давніх людей про душу й дух не відкидалось першими філософами, а в раціоналізованій формі з додатковими поясненнями входило в систему їхньої думки. Так, Піфагор сприйняв ідею метемпсихозу. Атомістичне вчення Демокріта містило в собі елементи давньої віри в душу як подорожуючого двійника тіла, бо коли він пояснював процес пізнання, то вважав, що зір сприймає образи, «ідоли» (είδωλα), що відходять від видимих предметів і схожі на них. У свою чергу Платон теж багато чого засвоїв від своїх філософських попередників і ґрунтовно виклав власне вчення про душу у ряді діалогів, зокрема в таких, як «Держава», «Тімей», «Федр», «Федон». Оскільки подальша трансформація цього вчення через неоплатоніків і філософів патристики дісталась середньовіччя і посприяла складенню християнських релігійних уявлень, то ми трохи затримаємось на особливостях платонівського бачення проблеми душі.

У діалогах «Тімей» і «Федр» йдеться зокрема про те, що, створюючи світ, Бог (Деміург) раніш за тіла створив світову душу, котра була невидимою. Після цього з тієї ж суміші, що й світова душа, були створені (всі одночасно) окремі душі у кількості, яка дорівнювала числу зірок. Бог розподілив душі по одній між зірками, помістив їх туди, немов на колісниці, але тільки для того, щоб вони перенеслись на матеріальних носіїв і стали живими істотами. Після того, як душі укорінюються в тіла, вони через посередництво тіл починають спізнавати пристрасті. Якщо душі будуть володарювати над цими пристрастями, то їхнє життя буде справедливим, якщо ж опиняться під владою пристрастей, то воно стане несправедливим. Платон доводить, що душі безсмертні, однак їх життя водночас і небезтурботне, вони проходять складний шлях у різних сферах створеного Деміургом світу. Несправедливе життя душі у людському тілі веде до того, що вона протягом тисячі років несе покарання за свої гріхи, за рабське служіння тілу. Коли ж душа жила справедливим життям, то після трьох доброчинних земних життів вона повертається у небесну сферу, звідки через десять тисяч років фатум знову направить її на землю.

[481] Тайлор Э. Б. Первобытная культура. – М.: Политиздат, 1989. – С. 211–212.

[482] Тайлор Э. Б. Там само. С. 213.

[483] Див.: Фрэзер Дж. Золотая ветвь. – М.: Политиздат, 1984. – С. 174–188.

[484] Див.: Попович М.В. Мировоззрение древних славян. – К.: Наукова думка, 1985. – С. 62–74.

[485] Реінкарнація - перевтілення, від лат. re - префікс, що виражає відновлення + incarnatio - втілення; метемпсихоз - від грец. μετεμψύχωσις - трансміграція душі через різні тіла, включно з нелюдськими.