«Філософія: Навчальний посібник.»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Безумовно, у коротких зауваженнях стосовно специфіки релігійного пізнання не можна торкнутися всіх сторін цієї об’ємної теми, але ще одну суттєву сторону ніяк не хотілось би обминути. Йдеться про те, що в розвинутих релігіях уособлюються уявлення про всебічно досконале, належне, про першопричину всього сущого і це вище (Бог, Абсолют тощо) є трансцендентним, тобто таким, що не осягається у своїй суті науково-теоретичним розумом. І в той же час воно, це трансцендентне, є, так би мовити, окуляри, скрізь які релігійна людина сприймає явища, пізнає, інтерпретує їх у такий спосіб, згідно якому вища сутність немов дійсно існує.

4. Художньо-естетичне пізнання спрямовано на викриття міри, гармонії й краси у стосунках людини зі світом. Якщо наука прагне осягнути світ у формі законів, максимально виключаючи домішку суб’єктивного у результати пізнання, то мистецтво осягає світ у формі художнього образу, який чуттєво сприймається й вимірюється через естетичні категорії (піднесене, трагічне й комічне, прекрасне й потворне тощо). Художніми творами, естетично сформованими і оздобленими речами та помешканнями людина теж відкриває «закони», за якими світ їй здається сьогодні красивим, гармонійним і придатним до життя.

8.3.2. Проблема істини у філософії і науці

Істина - центральна категорія гносеології. До неї як до певного фокусу сходяться врешті-решт усі проблеми гносеології.

До того ж істина має й ціннісний аспект, тому правий був Гегель, коли писав: «Для неупередженої людини «істина» завжди залишиться великим словом, яке примушує серце битись сильніше»[529]. Що ж таке істина? Як можливе досягнення істинного знання? Відповісти на ці питання прагнули філософи з найдавніших часів і за довгий період розвитку філософії склалось декілька концепцій істини.

Класична (або кореспондентська) концепція була сформульована ще в античності і її в різних формулюваннях можна віднайти у Платона і Арістотеля. Так у діалозі «Кратіл» Платон словами Сократа запитує: «Той, хто говорить про речі у відповідності з тим, які вони є, говорить істину, той же, хто говорить про них інакше, помиляється?» «Так.» - погоджується співбесідник Сократа Гермоген[530]. Можна сказати те ж саме в редакції англійського філософа і логіка Пітера Стросона: «Той, хто висловлює якесь припущення, висловлює істинне припущення тоді й тільки тоді, коли речі є такими, як про них говориться в припущенні»[531]. І тут, і там істина - відповідність думок дійсності. Під дійсністю слід розуміти не тільки зовнішній світ, його речі, властивості й процеси, а й будь-що дійсно існуюче, або таке, що дійсно мало місце, нехай ним буде й психічний процес. Кореспондентська концепція істини на перший погляд здається цілком прийнятною, однак з таким розумінням істини пов’язані й певні проблеми: у практиці життя люди завжди знаходяться у оточенні елементів знань і майже не мають справ з чисто об’єктивним світом, «світ» їхнього сприйняття вже дещо спотворений складом попередніх учень і окультурених почуттів. Вказують також і на деякі логічні суперечності, до яких приводить таке поняття істини, а саме - коли мають справу з самореферентними висловлюваннями. Одним з прикладів такої суперечності є «парадокс брехуна», відомий ще з VI ст. до н. е. У передачі Арістотеля він має такий вигляд «Чи бреше той, хто говорить, що він бреше?». Якщо ми віднесемо вислів брехуна «Я брешу» до фіксованого проміжку часу, в який цей вислів промовляється, то ми й отримаємо парадокс. Для цього нам достатньо задати питання про істинність вислову брехуна «Я брешу».

Когерентна концепція, засновником якої вважається І. Кант, зводить питання про істину до проблеми когерентності (від лат. cohaerentia - взаємна сплетеність), тобто узгодженості, несуперечності знань. Вважається, що в усіх конкретних науках одні висловлювання порівнюються з іншими і приводяться до взаємної узгодженості один з одним, а загальні питання їх відношення до дійсності вирішують не спеціальні науки, а метафізика (тобто філософія). У XX ст. когерентна концепція була відроджена неопозитивізмом у зв’язку з необхідністю подолання труднощів, з якими зустрілась класична концепція під час бурхливого розвитку наук і загострення проблеми критерію (від грець. κριτέριον - відмітна ознака, мірило) істини.

Прагматична концепція теж склалась у минулому столітті. Один з засновників прагматизму В. Джеймс так пояснював своє бачення істини[532]. Спочатку він говорить, що прагматизм формально приймає кореспондентську концепцію істини як відповідності знань дійсності. Відмінності починають простежуватись тоді, коли порушується питання: що, власне кажучи, значать слова «відповідність» та «дійсність», якщо під дійсністю розуміють те, чому повинні відповідати наші уявлення? Традиційне бачення істини Джеймс засуджує за те, що в ньому істина виглядає пасивним, статичним відношенням. Насправді дійсність не статична, процеси й події змінюють один одного, ведуть до нових станів у майбутньому. Людина завжди включена в ці події та стани і знання повинні служити нам. Це означає, що ідеї й теорії повинні стати посередниками між усіма попередніми істинами і деяким новим досвідом. «Істинні ідеї, - пише Джеймс, - це ті, які ми можемо засвоїти, підтвердити, підкріпити і перевірити. Помилкові ж ідеї - це ті, з якими ми не можемо цього зробити. У цьому й полягає практична різниця між істинними й помилковими уявленнями. Отже в цьому й полягає смисл істини, адже це й є все те, за що ми визнаємо істину»[533]. Роз’яснюючи це визначення, Джеймс звертає особливу увагу на процес перевірки знань з точки зору оцінки їх як знарядь практичної дії. Ми живемо, каже він, у світі реальностей, котрі можуть бути як безмежно корисними, так і безмежно шкідливими. Ідеї, які відкривають нам, що ми можемо очікувати від цих реальностей, оцінюються на першому ступені перевірки як істинні. Але це ще не кінець і не самоціль, це тільки попередній засіб для інших потреб і цілей. Скажімо, коли я заблукав у лісі й помираю з голоду, і тут натрапляю на дещо, що своїм виглядом нагадує доріжку, то дуже важливо, щоб я уявив собі житло у її кінці. Адже коли я так зроблю і піду доріжкою, то я врятуюсь. Істинна думка тут корисна, бо корисним є її об’єкт - житло в кінці доріжки. З цього прикладу видно, що в потрібний час із запасників численних абстрактних істин ми вибираємо одну і користуємось нею при певних обставинах. Ми можемо тоді сказати про неї, що «вона корисна, бо істинна», чи що вона «істинна, бо корисна», і ці вирази будуть тотожні. Джеймс додає, що слова «відповідати дійсності» можуть означати тільки те, що ми зі своїми знаннями підведені до такого активного зіткнення з дійсністю, при якому можемо впливати на неї краще, ніж тоді, коли б такої відповідності не було.

Прагматизм у тому вигляді, в якому він був започаткований його творцями, вже відійшов у минуле, але досвід прагматистської інтерпретації істини ще довго зберігав своє значення. Особливо в тих випадках, коли у розвитку науки основну увагу вчені приділяють не стільки питанню відповідності терміна якомусь референту (речі чи її властивості), скільки ефективності його використання у певних пізнавальних ситуаціях.

Семантична концепція була запропонована американським логіком польського походження Альфредом Тарським теж для удосконалення класичної[534].

Щоб дати адекватне й коректне визначення поняття істини, Тарський спочатку радить проводити розрізнення між реченням, яке дещо стверджує, і самим «дещо», котре виражене у цьому реченні. Якщо ми застосуємо класичне визначення істини до конкретного випадку, наприклад, такого - «Речення «Сніг білий» істинне тоді і тільки тоді, коли сніг білий», то ми побачимо, що в лівій частині виразу фраза «Сніг білий» вживається в лапках, а у правій - без лапок. У правій частині ми маємо саме речення, а у лівій його ім’я.

Поняття істини Тарський відносить до розряду семантичних понять, маючи на увазі, що семантика досліджує відносини між мовними висловлюваннями і об’єктами (або «станом справ»), яких стосуються ці висловлювання. Типовими прикладами семантичних понять є поняття позначення, виконуваності й визначення. У той час, як слова «позначає», «виконує» і «визначає» виражають відношення, слово «істинно» має іншу логічну природу, воно виражає властивість певних виразів, а саме речень. Слід пам’ятати, що висловлювання у формі речень говорять не тільки власне про речення, а одночасно й про об’єкти (або стан речей), про які йдеться в цих реченнях. Тарський вважає, що кращим способом побудови точного визначення істини є той, що спирається на використання семантичних понять, зокрема на поняття виконуваності (це поняття мається на увазі, коли, наприклад, ми кажемо, що якесь слово виконує деяку функцію у певному реченні).

Узагальнюючи всі процедури визначення поняття істини, Тарський приходить до висновку, що удосконалення класичної концепції істини і, тим самим, уникнення можливих парадоксів може відбутися шляхом переходу від природної до формалізованої мови, яка не містить в собі у змішаному вигляді (на відміну від природної мови) лінгвістичних об’єктів для позначення предметів, імен цих лінгвістичних об’єктів, семантичних відношень, включно з терміном «істина». Коли така формалізована мова вже створена, далі переходять до використання особливої мета-мови. Відношення між формалізованою мовою і метамовою Тарський описує так: «Перша з них є мова, котра «про щось говорить»... Друга - та, якою ми «говоримо про» першу мову і в термінах якої ми хочемо, зокрема, скласти визначення істини для першої мови. Першу мову ми будемо називати «об’єктною мовою», а другу - «метамовою»[535]. Завдяки метамові, яку Тарський називає семантичною метамовою, може бути сформульовано поняття істини для об’єктної мови. Отже, проблема істини може бути коректно поставлена й вирішена тільки засобами метамови.

Запропонована Тарським семантична концепція істини широко обговорювалась філософами й логіками і багатьма вважалась за таку, що суттєво удосконалює класичну концепцію, хоча були й такі, які не вважали її універсальною та відмічали певні недоліки й обмеженість.

Після викладеного стає очевидним, що когерентна, прагматична і семантична концепції істини формально не суперечать кореспондентській (класичній) у її найабстрактнішому формулюванні, вони враховували її і завжди прагнули удосконалити. Ці прагнення спонукувались труднощами її застосування (відкритими логічними парадоксами й антиноміями), бажанням більше врахувати активність суб’єкта пізнання і практичну орієнтованість людського знання, врахувати вимоги наукової точності й суворості у висловлюваннях.

8.3.3. Форми і методи наукового пізнання

Оскільки наука є не тільки готовим знанням, а й діяльністю з його здобування, то вона потребує методології, а результати наукового пізнання втілюються в певні форми. Варто нагадати, що метод (грець. μέθοδος ) - це спосіб дії, сукупність заходів для досягнення певної мети, вирішення проблем або задач. Методологією називають або множину методів, або, в іншому разі, науку про методи пізнання як спеціальний розділ гносеології. Для кращого висвітлення взаємозв’язку різних методів і форм наукового пізнання, зв’язку способів дослідження і способів організації отриманого знання доцільно виділити два рівня наукового пізнання — емпіричний і теоретичний. До емпіричного рівня відносяться такі форми і методи, які безпосередньо пов’язані з науковою практикою, з тими видами діяльності в науці, завдяки яким накопичується, групується й узагальнюється науковий матеріал. Серед них - наукове спостереження, експеримент, наукові факти та способи їх обробки. До теоретичного рівня відносяться такі методи пізнавальної діяльності, а також способи організації знання та всі форми його втілення, які пов’язані зі створенням наукової теорії. Тут слід вказати на саму теорію, наукові закони, ідеї, гіпотези, логічні засоби тощо. У реальному житті науки обидва рівні, безперечно, взаємопов’язані. Розглянемо деякі основні методи і форми наукового пізнання обох рівнів.

Спостереження. Це важливий пізнавальний процес емпіричного рівня. Спостереження - цілеспрямоване сприйняття об’єкта, що здійснюється безпосередньо, або за допомогою приладів. Не слід переносити наші буденні уявлення про спостереження на наукові. За наукове спостереження вважається тільки таке, що підпорядковане вирішенню наукової проблеми, воно дає фактичний матеріал, який дозволяє підкріпити або спростувати яку-небудь гіпотезу та зібрати дані для нових теоретичних узагальнень. Цілеспрямованість спостереження, його організованість та планомірність свідчать про активність суб’єкта пізнання. Специфікою наукового спостереження є те, що суб’єкт фактично не втручається в сам хід об’єктивного процесу, а в деяких науках навіть прагне бути непомітним (етологія, соціальна психологія, соціологія). Оскільки спостереження є нашою чуттєвою діяльністю, то воно має природно обмежені можливості. Так, людина може сприймати електромагнітні коливання у якості зорових відчуттів тільки у діапазоні 390-750 мілімікронів, а механічні коливання у якості звуку тільки в частотному діапазоні від 20 до 20 тисяч герців. Частина цих труднощів знімається приладами й інструментами. Існують прилади-підсилювачі (мікроскоп, телескоп) і прилади-замісники (магнітометр). У зв’язку з застосуванням приладів і подальшим їх широким використанням у сучасній науці деякі дослідники поставили під сумнів результати наукових спостережень, буцімто прилад, взаємодіючи з об’єктом, дає суб’єктові спотворену картину дійсного стану речей. Такі побоювання безумовно мають об’єктивні підстави, та вчені враховують їх у кінцевих висновках шляхом введення певних поправок, корекцій та практичних перевірок.

Експеримент, на відміну від спостереження, є активним втручанням суб’єкта у процеси зовнішнього світу з метою пізнання. Він є цілеспрямованим впливом на об’єкт шляхом його вилучення, ізоляції від випадкових обставин і таких, що приховують його власну природу. Під час експерименту досягаються такі цілі: об’єкт пізнання ізолюється, багаторазово відтворюється хід процесу у строго фіксованих умовах, планомірно варіюються умови з метою отримання певного результату. Класифікують експерименти за видами наук (фізичний, біологічний, соціальний тощо), виділяють також польовий і лабораторний, прямий і модельний. У сучасній науці набув надзвичайного поширення модельний експеримент. Для розуміння його суті важливе значення має поняття моделі. У спеціальній літературі дається таке визначення моделі: модель (від фр. modele - зразок) це існуюча реально або в думці система, яка, відтворюючи об’єкт дослідження, здатна заміщати його так, що її вивчення дає дослідникові нову інформацію про цей об’єкт[536]. Побудова моделі і наступне її дослідження думкою або шляхом реального експерименту називається моделюванням.

Безпосередньою метою наукового спостереження і експерименту є накопичення наукових фактів. Термін «факт» (від лат. factum - зроблене, дія, вчинок) вживається у двох значеннях: або як певна подія, явище; або як емпіричне висловлювання чи речення для опису події, що стала результатом пізнання. Маючи на увазі скоріше перше значення, але враховуючи й друге, можна сказати, що факт - це такі події, явища, процеси, які попали до сфери наукового пізнання і зафіксовані шляхом спостереження або експерименту. У науці факти оформляються з допомогою мови. Наукові теорії спираються не на окремі факти, а на їх систему, тому факти потребують обробки, вивчення. До методів дослідження і обробки фактів належать аналіз, синтез, систематизація (як процес їх групування, класифікації), математичні методи. Отже, «на виході» емпіричного рівня наукового дослідження мають факти і їх опис. Умовно кажучи, емпіричний рівень завершується відповіддю на питання «як?», тобто: як об’єктивно виглядає стан справ.

До емпіричного рівня відносять процедуру опису. Під описом розуміється вся система фіксування даних спостережень або експериментів за допомогою прийнятих у науці позначень. Для опису використовується природна і штучна мова зі спеціальними термінами, правилами, символами, графіками тощо. Описом дослідження завершеним бути не може. Факти ще треба пояснити, визначити каузальні (причинно-наслідкові) зв’язки між явищами, відповісти на питання «чому?», тобто: чому, з яких причин стан справ складається саме так.

Перехід від емпіричного до теоретичного рівня - це перехід від фактів до теорії. На цьому шляху широко використовуються методи індукції і дедукції. Індукція - перехід від знання окремих фактів до знання загального, коли висновки про загальні властивості предметів якогось класу робляться на основі дослідження окремих фактів. До класу індуктивних висновків відноситься також міркування за аналогією. Але якщо індукція - перехід від знання про окреме до загального знання, то аналогія — перехід від знання одного об’єкта (системи) до знання іншого об’єкта (системи). До індуктивного методу відноситься і метод модельної екстраполяції, тобто перенесення знань, отриманих при вивченні моделі, на сам об’єкт з використанням коефіцієнта схожості моделі й об’єкта за різними параметрами. Дедукція — метод переходу від загальних положень до часткових, або інакше - це виведення за правилами логіки нових істин з істин вже відомих. Скажімо, якщо з висловлювання А випливає висловлювання В, і при цьому А істинне, то і В теж істинне. Відмінність індукції і дедукції в тім, що у першому випадку ми маємо ймовірне щодо істини знання, а в другому - безумовно істинне.

На шляху між емпіричним і теоретичним знанням важливу роль відіграє гіпотеза. Гіпотеза (від грець. ύπόθεσις - припущення) - деяке імовірнісне припущення про суттєвий зв’язок між явищами. Це таке висловлювання, істинність чи хибність якого ще не доведена. Висунення гіпотез повинно відповідати певним вимогам, оскільки не будь-яке припущення можна вважати науковою гіпотезою. Вважається, що нове припущення, яке претендує на звання справжньої гіпотези, не повинно суперечити вже відомим і перевіреним фактам; повинно пояснювати ті факти, заради яких воно (припущення) висувається і передбачати нові факти; не повинно суперечити іншим теоріям, в істинності яких сумніву вже немає; повинно задовольняти вимозі доступності для досвідної перевірки; бути здатним до дедуктивного розгортання у серію наслідкових висловлювань. Якщо висунута гіпотеза пройшла через ці та деякі інші випробування, то вона вважається науково обґрунтованою і далі, після практичної перевірки, або перетворюється на теорію, або відкидається. Теорія (від грець. θεωρρία - споглядання) - це достовірне, істинне знання, що існує як деяка система логічно пов’язаних висловлювань відносно суттєвих зв’язків тих чи інших сторін дійсності. У теорії є основні поняття, твердження (закони, ідеї). До теоретичного блоку можна віднести й концепцію, яка означає або певний спосіб розуміння якогось явища, або провідний ідейний задум. Основні функції теорії - пояснення каузальних зв’язків між подіями і передбачення нових явищ і процесів.

Схематично загальний рух наукового пізнання виглядає таким: спочатку усвідомлюється і формулюється проблема, яка є протиріччям між новими фактами і пояснювальними можливостями старої теорії; для пояснення нових фактів висувається гіпотеза, котра після перевірки перетворюється на нову теорію.

8.3.4. Концепції розвитку науки

Традиційно розвиток науки уявлявся поступовим нарощуванням нових знань, послідовним зростанням масиву пізнаного. Такий підхід визнавав тільки кількісне збагачення науки істинними знаннями, він відкидав або не враховував її розвиток у якісному відношенні, вважалось, що з плином часу наукова картина світу суттєво не змінюється, а тільки розширюється. Подібне трактування ходу розвитку науки отримало назву кумулятивістського (від лат. cumulo - накопичувати, помножувати). Панівною тут є ідея про абсолютні і незмінні засади наукового знання. Основні риси кумулятивістської моделі можна звести до таких: існують незмінні, остаточні істини, накопичення яких складає суть розвитку науки; помилки не входять до складу наукового знання і не мають відношення до історії науки (ідеалом тут може слугувати підручник як зібрання дистильованого через фільтр істинності знання); у особливий спосіб розуміється проблема демаркації науки і ненауки (з науки вилучаються «ненаукові» форми); образ науки виглядає статичним, оскільки вважається, що накопичення знань ніяк не може підірвати її основ.

Альтернативою такому розумінню розвитку науки є, на сьогодні найбільш поширений і приинятнии, некумулятивістський, або по-справжньому історичний підхід, згідно з яким істина є процес, а не готовий результат; в ньому проводиться ідея про відносність поділу знань на абсолютно істинні й абсолютно помилкові, що змінює підхід до проблеми демаркації наукового і ненаукового знання; існує спадкоємність у наукових знаннях; має місце соціально-культурна залежність науки від розвитку суспільства. Цей підхід започатковується у 20-х роках минулого століття. У 1927 р. французький філософ Гастон Башляр (1884-1962) висловив ідею розглядати науку як історичне явище, що на кожному етапі розвитку є якісно своєрідним і не зводиться до своїх витоків. О. Койре виходив з ідеї єдності людської думки, що має прояв у єдності науки з іншими компонентами культури, перш за все з філософією і релігією. Так, історія фізики показує низку стрибкоподібних змін метафізичних (філософських) типів мислення. Їх виникнення він називав «мутаціями» інтелекту (злам категорійних структур). Британський філософ і історик науки Імре Лакатос (1922-1974) висунув ідею зміни наукових дослідницьких програм, кожна з яких визначається рядом теорій, зв’язаних послідовністю. У кожній з програм є «тверде ядро», тобто деякі непорушні фундаментальні припущення. Кількісне зростання знань постійно супроводжується переглядом «захисного поясу» при збереженні «твердого ядра» програми. Науковці (у наслідку конвенції) зобов’язані зберігати ядро за рахунок модифікації захисного поясу.

За останній час найбільш впливовою концепцією некумулятивного розвитку науки стала концепція американського філософа Томаса Куна (1922-1996), яка була викладена ним ще в 1962 р. в книзі «Структура наукових революцій» (з наступними доповненнями 1969 р.). За Куном, розвиток науки відбувається шляхом періодичних докорінних трансформацій і змін провідних уявлень (парадигм), тобто шляхом періодичних наукових революцій. Такі революції зводяться до зміни парадигм. «Під парадигмами, - пише Т. Кун, - я розумію визнані всіма наукові досягнення, які протягом певного часу дають науковій спільноті модель постановки проблем і їх вирішення»[537]. У історичному розвитку науки Т. Кун першим виділяв допарадигмальний період. Це ранній період у розвитку наукових дисциплін, коли вони ще як слід не сформувались: серед учених нема одностайності щодо вихідних, фундаментальних принципів дослідження, вони не дійшли згоди про предмет вивчення, про його загальну природу, про методи дослідження. Так у розвитку фізичної оптики перший період продовжувався до кінця XVIII ст. З давніх часів і до кінця цього періоду не склалась єдина загальноприйнята точка зору на природу світла. Одні вважали, що світло - це частки, які виділяють матеріальні тіла; інші переконували, що воно є модифікацією середовища між тілом і оком; треті вважали, що воно є взаємодією середовища з випромінюванням самих очей. Мали місце й інші думки щодо природи світла. Не будучи в змозі прийняти без переконливого доведення якусь сторонню для конкретного науковця загальну основу, кожний автор відчував необхідність будувати фізичну оптику заново, починаючи з самих підвалин, що в цілому знижувало ефективність наукових досліджень.

Другий, парадигмальний період, є періодом нормальної науки, коли парадигми змінюються через революції, що є показником зрілості науки. Для періоду утвердження нормальної науки характерно те, що з прийняттям перадигми припиняються сперечання стосовно основних принципів, зусилля зосереджуються на конкретних дослідженнях, на «наведенні порядку» в окремих предметних сферах, коли вчені не ставлять собі за мету створення нових теорій, а глибоко й детально з’ясовують суть фрагментів природи. Завдяки прийняттю парадигми діяльність учених стає більш професійною, у своїй роботі вони вже не вдаються щоразу до обґрунтування основних понять (це справа авторів підручників, аматорів або непрофесіоналів), а зосереджуються на більш спеціальних проблемах, що цікавлять всю спільноту вчених. Основний продукт діяльності таких спеціалістів - наукові статті у професійних журналах. У сучасних природничих науках книжки являють собою або підручники, або ретроспективні роздуми про той чи інший аспект наукового життя.

Поступово у межах нормальної науки складаються умови для відкриття нового. Відкриття починається з усвідомлення аномалії, тобто з встановлення того факту, що «природа якимось чином порушила очікування, які навіяні були парадигмою». Аномалію починають поширено вивчати. До неї спочатку хочуть пристосувати стару прадигму і, якщо це не вдається, то справа йде до виникнення нових наукових теорій, які змінюють стару парадигму. Т. Кун вказує, що науковий розвиток є багато в чому схожим на розвиток у інших областях людської діяльності, але має й свої відмінності: відносна нестача конкуруючих шкіл у розвинутих науках, велика залежність наукової спільноти від унікальної аудиторії і вузького кола їх ідей, особлива природа наукової освіти тощо. Книга Куна вже декілька десятиліть спонукує всіх, хто не сторонній науки і не байдужий до її стану в суспільстві і ролі в житті людей, замислюватись над природою науки та особливостями її розвитку.

[529] Гегель. Лекции по истории философии. Книга первая. – СПб.: Наука, 1993. – С. 80.

[530] Платон. Кратил // Платон. Сочинения в трёх томах. Т. 1. – М., 1968. – С. 417.

[531] Стросон П. Ф. Значение и истина // Аналитическая философия: становление и развитие (антология). – М.: Дом интеллектуальной книги, Прогресс-Традиция, 1998. – С. 222–223.

[532] Див.: Джемс В. Прагматизм. – К.: Україна, 1995. – С. 98–117.

[533] Там само. С. 100.

[534] Див.: Тарский А. Семантическая концепция истины и основания семантики // Аналитическая философия: становление и развитие (антология). – М., 1998. – С. 90–129.

[535] Там само. – С. 101.

[536] Див.: Штофф В. А. Моделирование и философия. – М.-Л.: Наука, 1966. – С. 19. Наукова багатомірність концепту «модель» широко представлена також у книзі американського філософа М. Вартофського «Модели. Репрезентация и научное понимание». – М.: Прогресс, 1988. – 507 с.

[537] Кун Т. Структура научных революций. – М.: Прогресс, 1977. – С. 11.