«Філософія: Навчальний посібник.»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

З часів Піррона скептицизм вже ніколи не покидав європейську філософську думку, а в окремі часи його позиції навіть зростали. Так було в епоху Відродження (Мішель Монтень), у Новий час (Давид Юм) є прояви скептицизму й у наступні століття.

Стоїцизм формується з кінця IV ст. до н. е. у Греції (Афіни) і поступово стає найбільш поширеною школою, охоплює Рим як республіканських, так і імператорських часів і існує аж до II ст. н. е. Назва школи походить від грецького слова ςτοά - портик, крита колонада, часто прикрашена фресками. На афінській агорі стою (портик) збудували ще у V ст. до н.е., а розмалював її кращий художник тих часів Полігнот. У цій стої заснував нову школу Зенон (336-264 р. до н.е.), який прибув із Кітіону в Афіни після тяжких випробувань долі. Стоїчне вчення було досить довго популярним і у історії стоїцизму виділяють навіть свої періоди: старша, середня і молодша Стоя. До першої відносять класиків - Зенон (333-262 р. до н. е.), Клеанф (331-233 р. до н. е.), Хрізіп (281-208 р. до н. е.); до середньої - Панетій (185-110 р. до н. е.), Посідоній (140-51 р. до н. е.); до молодшої - Луцій Анней Сенека (4 р. до н. е. - 65 р. н. е.), Епіктет (50-138), Марк Аврелій Антонін (121-180). Основи вчення були закладені ще старшою Стоєю, однак у різні часи акценти робились на різних частинах вчення. Так напр., римські стоїки обмежувались суто моральними проблемами, проблемами особистої свободи і практично не зачіпляли природознавчі питання, і, навпаки, середня Стоя значну увагу приділяла саме їм.

Філософія стоїків була повною суперечністю епікуреїзму. Вченню про безліч атомів, з яких побудований епікурейський світ, вони протиставили вчення про сувору єдність світу; замість реальності пустоти, в якій рухаються атоми, відстоювали вчення про суцільну наповненість світової кулі тілами і пневмою (пневма - фізичне й духовне начало, світовий дух і навіть розум), за рахунок якої Всесвіт немов тілесно дихає. Замість думки про безліч світів, говорили про один лише світ, а замість заперечення будь-якої цілеспрямованості - переконання у тому, що все в світі має мету.

Усі частини свого вчення стоїки демонстрували на прикладі саду, у якому є огорожа (це їхня логіка), дерева (фізика) і плоди (етика). Отже, як це було і у випадку з епікурійцями, всі частини вчення підпорядковані врешті-решт вирішенню моральних питань. Головна думка у етиці стоїків полягає у тому, що людина повинна свідомо, розумно визначити своє місце і призначення в усьому устрої світу; кожен повинен встановити, яка поведінка відповідає його природі і його природному відношенні до інших істот. Як наслідок, складається формула життя: „Жити відповідно природи - значить жити відповідно розуму.”

Стоїки вели безкомпромісну боротьбу з принципами вчення Епікура, критикували гедонізм, як прагнення до насолоди, вважали, що утіхи засмічують ясність розуму. Природа створила тваринам інстинкт самозбереження, а не прагнення до насолоди. Усі стоїки вважали, що справжнє щастя полягає у звільненні від пристрастей, у спокої духу. Вони першими в історії зробили аналіз пристрастей. Вважали, що головне - зрозуміти що є добро, а що - зло, а що не є і ні те, й ні інше. Останнє уявляє собою досить велику сферу морально нейтрального і тут позиція мудреця - неупередженість.

Оскільки все ж таки в нас є елементи негарних пристрастей, то доброчинність має характер боротьби з противними природі й розуму бажаннями. Треба з корінням виривати ці хвороби нашої душі. Релігійна покірність необхідності, єдиному закону, що панує у природі, - цілком відповідає внутрішній свободі розумного людського духу.

Уся мораль стоїків несе в собі подвійну тенденцію. З одного боку, вони сповідують образ мудреця, який ставиться з повною байдужістю до всього, що коїться; людина вважається до такої міри вільною, що за нею визнається право вибирати між життям і смертю - покінчити з собою, якщо на тебе чекають нестерпні страждання (і багато стоїків дійсно згубили себе). З другого боку, у стоїків є значна гуманістична тенденція, яка визначається моральним завданням перед зв'язками з другими людьми. Звідси йде обов'язок жити для цілого, гуманно ставитись до інших людей, нести в собі ідею загального братства і мріяти про всесвітню державу.

За стоїками, мудрим є той, хто досяг повної безпристрасності, ніщо зовнішнє не здатне його обурити, не знає він гніву і жалю, страху й страждання, бо він здійнявся над всесвітом немов бог. Як і бог він перебуває у стані недосяжної величі духу. Хоч у цьому й бачиться індивідуалістична спрямованість етики, водночас стоїки пропагували і моральний універсалізм. Усі люди - брати, як діти єдиного батька. Національні та соціальні відмінності тут нівелюються, Усі люди - члени єдиного божественного тіла.

4.5. Неоплатонізм

Ця остання філософська течія античності розвивається у III-V ст. нової ери. То був час народження й утвердження християнства, проникнення зі Сходу на Захід нових релігійних вчень, культів, містерій. У цю добу і філософія поступово стає релігійною. Школа неоплатонізму була саме такою. Починається вона з Плотіна (205-270), а завершується Проклом (412-485). Однак, перш ніж звернутися до Плотіна, слід нагадати дещо з історії платонівської школи - Академії.

Безпосередні послідовники Платона переймалися проблемами, які успадкували як з відомих нам діалогів учителя, так і з тієї частини, яку називають “усним вченням Платона”, відомим лише його слухачам. Важливим джерелом, з якого ми знаємо про погляди Платона, що не попали у діалоги, є Арістотель (хоч він і зупиняється тільки на деяких фрагментах усно висловлених думок Платона), а також свідчення послідовників платонізму у межах самої Академії. Природно буде зосередитись на деяких принципових моментах метафізики Платона, які довгий час після нього обговорювались так званими “академіками”.

Уже в першій книзі “Метафізики” Арістотель пише, що Платон багато чого взяв у піфагорійців, зокрема уявлення про єдине і двійцю. Їх можна назвати першими началами, або першими причинами всього сущого, як про це каже Арістотель[74], а можна вважати принципами, як вказує, напр., Д. Діллон[75]. “Єдине” - активне начало, яке безпосередньо впливає на двоїстість Діади (“Двійці”). Діада багатолика й суперечлива: це дещо “велике й мале”, неподільне й дискретне. Діаду можна ототожнити з матерією. Назва “матерія” тут досить умовна, оскільки лише Арістотель пізніше надав у філософії цьому терміну категорійного значення. Про те, що ми умовно називаємо матерією, у Платона йдеться у діалозі “Тімей”. Необхідність у матерії викликана була потребою звести кінці з кінцями в платонівській космології. Треба було додати третю, допоміжну причину сущого (крім ейдосів та їх копій). Така допоміжна причина - те, на чому відбувається проекція речей, дещо посереднє, або “тіло космосу”. Це третє - “хрещена мати і немов годувальниця будь якого народження”[76]. Платон далі пише так: “Слід мислено відокремити три роди: те, що народжується, те, всередині чого здійснюється народження, і те, за зразком чого зростає те, що народжується”[77]. Під першим Платон має на увазі видимі речі, під другим - матерію, під третім - ейдоси (ідеї). Ознаки матерії Платон вимальовує дуже невиразно, вказуючи, що цей вид є темним і важким для розуміння. Це деяка чиста просторовість, вмістище, яке “і розтікається вологою, і полум'яніє вогнем, і приймає форми землі й повітря, і зазнає усю низку схожих станів, являючи різноманітний лик”[78]. Отже Діада (Двійця) може бути ототожнена з платонівською “матерією”.

Від дії Єдиного на Діаду народжуються “ідеї-числа” (принаймні Арістотель так непевно й пише: “ейдоси <як числа>”[79]. Як би там не було, та Платон дійсно уявляв ідеї числами, або якимись математичними сутностями. Як і піфагорійці, Платон та його послідовники надавали особливого значення першим чотирьом числам і їх сумі (1+2+3+4=10), пов’язуючи їх з тривимірним світом реальних речей: 1 була також і точкою, 2 - лінією, 3 - площиною, 4 - тілом.

Важливим елементом платонізму було й вчення про Душу, яке теж найбільш повно викладено у діалозі Платона “Тімей”. Як Світова Душа вона “є місцезнаходженням форм (те саме, що ідей - О.К.), з тим застереженням, що не вся душа, а мисляча частина, і має форми не в дійсності, а в можливості”[80]. Душа якимось чином перетворює ідеї на математичні об’єкти, а потім проектує їх на матерію, породжуючи тим самим фізичний світ. Індивідуальна душа так відноситься до Світової, як мікрокосм до макрокосму.

Серед питань, які залишилися у спадок від Платона, було, зокрема, питання про природу Деміурга (Творця всього). У наступному платонізмі Деміург ототожнювався з Розумом, Духом, Логосом (Нусом, відомим ще Анаксагору). Ключові вихідні поняття - єдине, душа, дух, матерія (за нею стоїть “двійця”) притаманні всьому неоплатонізмові, являються стартовими для вирішення філософських проблем. Суперечності, недомовки та прогалини платонівського вчення й ліквідовували ближчі та віддалені послідовники вчителя, зберігаючи дух платонізму.

Отже родоначальником неоплатонізму був Плотін. Походив він з Єгипту, навчався філософії в Олександрії у Аммонія Саккаса, прибічника платонівської традиції. До Риму Плотін прибув у сорокарічному віці і заснував там власну школу. Своє вчення він виклав вже наприкінці життя у окремих трактатах, які упорядкував його учень Порфирій після смерті учителя. Усі трактати, числом 54, Порфирій згрупував у шість дев’яток. З тих пір фундаментальна праця Плотіна так і називається: “Еннеади” (тобто “Дев’ятки”: від грець. εννέα - дев’ять).

Плотін створив філософську систему, яка має свою кінцеву мету з підпорядкованою їй внутрішньою конструкцією. Мета або завдання філософії корелюється з метою людського перебування в світі. Як сповіщає учень Плотіна Порфирій, “зближення і возз'єднання з загальним Богом є для нас кінцевою метою”, додаючи, що за час їхнього спілкування Плотін чотири рази досягав цієї мети[81]. Такий стан можливий для кожного з нас, пише сам Плотін, “тому що Бог знаходиться не поза нами і не далеко від нас, але завжди з нами, і тільки нами не помічається”[82]. Обґрунтувати цю мету і тим самим допомогти людині досягти блаженства й щастя - задача філософії. Як же це робить Плотін? Звернемось до його метафізики.

Всяк суще існує тільки завдяки властивій йому єдності. Сущі, що позбавлені єдності, перестають бути тим, чим вони є. Так, напр., армія, коли в неї відсутня єдність, вже не армія, так само і хор, і стадо; будинок, корабель існують доти, доки їм властива єдність, а тільки-но вона зникає, негайно й вони перестають бути тим, чим були. Можна наводити й інші приклади, їх безліч. Організми рослин і тварин існують як такі, доки кожний з них являє собою єдність, те ж саме можна сказати й про здоров’я, яке належить тілу, доки в ньому об’єднані й упорядковані усі функції, і про красоту, яка обумовлюється гармонійною єдністю частин, і навіть про доброчинність, адже вона буває лише при гармонійній єдності душі.

Кожній речі, яку ми теж можемо назвати “єдине”, завжди притаманні у рівній мірі і єдність, і буття, так що нижчому ступеню буття відповідає нижча ступінь єдності, а вищому ступеню буття - вища ступінь єдності.

У світі все пов’язане й тому просякнуте єдністю. Індивіди пов’язані з видами, види з родами, роди з класами і т. д. аж до самого верху, до абсолютної єдності. Уся ця система (універсум) речей підкорюється вищому принципу єдності, який зветься Єдине. Воно охоплює собою всю тотальність буття в його безмежності. Виразити суть Єдиного, приписуючи йому якісь атрибути (предикати) неможливо, бо тим самим ми обмежимо безмежне. Його можна охарактеризувати лише апофатично. (Від грець. άπόφασις; - (букв. заперечення) у логіці операція виключення предиката.) Це Єдине (Εν) Плотін називає різними іменами: Першоєдине, Абсолютно Єдине, Бог, Він, Благо. Єдине не є що-небудь з поряд існуючого, “до нього не можна прикласти ані категорії субстанції, ані якості й кількості, він не є ані Дух, ані Душа, не такий, що рухається, і не такий, що перебуває в спокої, не такий, що знаходиться у якомусь місці або в якийсь час”[83]. Його не можна ні розумом охопити, ні виразити словом.

Це Єдине Плотін вважає Першоначалом. Началом може бути тільки те, що саме не є таким, що виникло, чи виникає, адже від нього починається все. Постає питання: чому Першоначало, Єдине не залишається самодостатнім? Тут нам Плотін пропонує не дуже невідпорну аргументацію: “Хіба можна припустити, щоб Першоєдиний, будучи найбільш досконалою істотою і разом з тим першим і найвеличнішим Благом, залишався замкненим у самому собі, чи наче заздрість заважає йому допустити співучасть у його бутті чогось іншого, чи він є безсилим створити - він, сила й могутність всього іншого! Та й як би він був у такому разі Першим началом? Отже, необхідно припустити, з одного боку, що він дещо від себе народжує, а з іншого боку, що, якщо окрім нього є дещо інше, то воно необхідно походить тільки від нього”[84]. Від Першоначала розходяться кола творіння: те, що йде безпосередньо після Першого, є самим досконалим після нього, а далі йдуть усі інші істоти, які займають нижчі ступіні буття. Плотін прагне спиратися на досвід, відомий всім, адже як тільки якась істота досягає зрілості й повноти сил, вона не залишається безплідною, а обов’язково породжує щось інше, і це стосується не лише живих істот, а й неживих (напр., вогонь нагріває інші тіла, лід їх охолоджує).

Те, що безпосередньо створено Першим і йде одразу за ним, Плотін називає “Нус”, словом, яке у контексті неоплатонізму прийнято перекладати як “Дух” (а не “Розум”, як у Анаксагора). Як народжується Дух? Дух, що народжується від Першоєдиного, можна за аналогією уподібнити світлу, яке випромінюється, в той час як джерело світла при цьому ніяк не змінюється і залишається у спокої. Народжений Дух є образ Першоєдиного, як світло є подобою сонця. Дух наповнений сутностями, і він - не що інше як ейдоси й числа[85]. Ця ступінь складає так званий ноуменальний[86] світ. У ноуменальному світі кожна сутність існує двояко: і як сутність, і як думка, так що, напр., там у ньому є сутність людини і її ейдос, сутність справедливості і ейдос справедливості і т. ін.

Досконалий Дух, як розмірковує далі Плотін, не може залишатись безплідним і тому народжує Душу, яка “з одного боку тісно зв'язана з Духом, приймає в ньому участь, його сприймає й ним наповнюється, а з іншого боку, творить речі нижчого порядку і пов'язана з ними... Душею закінчується світ самих високих божест”[87]. Специфіка Душі полягає не в мисленні, цим спеціально зайнятий тільки Дух, вона лише має причетність до мислячого Духу. Її призначення - породження всього тілесно сущого та в управлінні ним.

Отже крім божественного, ноуменального світу є ще світ чуттєвості, фізичний світ. Як він утворюється? Тут Плотін звертається до поняття матерії. Під нею він розуміє чистий субстрат, необхідний для існування тілесного світу. Початковий субстрат (матерія) позбавлений будь яких властивостей, не має ніякої визначеності. Предметну визначеність матерії надає Душа через ейдоси, матерія “формується у окремі предмети, і душа негайно ж надає матерії предметну форму, бо невизначеність спричиняє їй страждання. Душа немов боїться залишитись поза буттям, вона не в змозі довго знаходитися у світі не-буття”[88]. Отже Душа як третя іпостась божественного має двоїсте призначення: з одного боку, творення космосу, управління порядком у світі тілесного, а з іншого, спостереження істинно-сущого у Духові. Двоїстість Світової Душі виявляється і в тому, що вона, не перестаючи бути цілісною іпостассю Єдиного, множиться на численні індивідуальні душі предметів. Індивідуальні душі теж двоїсті, одна їх частина, захопившись тілесним, наповнюється пристрастями і отримує задоволення від недостойного, а друга - вища, духовна частина, не забуває своєї причетності до Духу, до загального порядку і не знаходить радості у низьких насолодах.

Розв’язавши фундаментальні метафізичні питання, Плотін спрямовує увагу на вирішення людських проблем. Людська душа як індивідуалізована частина Світової Душі потрапляє в наше тіло за загальним правилом поведінки цієї світової сили, так би мовити через онтологічну необхідність, адже вона виконує керівну функцію стосовно кожного індивідуального тіла, плекає його, доглядає, часом забуваючи своє благородне походження. Дві частини індивідуальної душі зазнають негативного впливу від матерії. Матерія - причина немочі душі і її зла. Падіння душі починається одразу з возз’єднання її з матерією: “Вона спускається у матерію і слабне, оскільки багато з її сил та здатностей грузнуть у неї, як у баговинні, і втрачають здібність діяти; і ось матерія вже займає місце, яке належало душі, і змушує душу немов стискатися, а те, що вона вкрала у душі, вона робить злим; і так до тих пір, доки душа не знайде в собі сили відновити свої права”[89].

Людина складна істота за своєю структурою. У ній можна фактично виділити три людини: перша людина - та, що знаходиться у Духові - перша по буттю і найдосконаліша по суті, саме вона й випромінює своє світло на другу людину - дискурсивну (таку, що розмірковує), а друга - на третю, почуттєву. В нас інколи діє виключно ця третя, низька людина, а інколи до неї надходить дещо від вищої, тобто другої, а до тієї приєднується інколи й енергія найвищої людини, і тоді кожний з нас буває тим або іншим з трьох, з огляду на те, як ми діємо. Взагалі ж спілкування душі з тілесним є зло, а звільнення її від тіла - добро. Душа немов була спіймана цим світом і заточена у в’язницю (тіло), вона втратила той свій попередній стан, коли керувалась вищими планами разом зі Світовою Душею, і до якого віднині усе її єство буде прагнути.

Отже доля душі - повернення у лоно божественного. Як цього досягнути? Відповідь Плотін дає коротку, зведену до ритуальної формули “Відклади все!”[90]. За цією формулою стоїть складна й довга процедура очищення душі й з’єднання з Єдиним, яке називається екстазом. Слід підніматися довгою дорогою від самої “нижчої” в собі людини до божественної. Керуючись власними пізнавальними здібностями, людина, піднімаючись наче зі сходинки на сходинку шляхом від індивідуального до загального і спираючись при цьому на духовне в собі, дійде до злиття з Єдиним. Фактично Плотін пропонує нам повірити у свою філософію і прийняти її як істину і одночасно шлях до істини. Він запровадив своєрідну інтелектуальну віру, тобто віру, яка здобувається на основі дискурсивного переконання людини у можливості досягти звільнення й блаженства через філософію.

Якщо Плотін належав до римського неоплатонізму, то Прокл діяв у Афінах. Мав він прізвисько “Діадох” (Спадкоємець) через те, що прийняв від свого вчителя Сіріана керівництво Платонівською Академією. Про його життя ми знаємо від Маріна, учня Прокла, зі складеного ним через рік після смерті філософа панегірика[91]. Творчість Прокла є завершенням і систематизацією неоплатонізму. Він поділяв основні неоплатонічні позиції, включно з ідеями Плотіна, і багато займався коментуванням платонівських діалогів. Творчий доробок його колосальний. Навіть ті трактати Прокла, які дійшли до наших часів, охоплюють декілька тисяч сторінок, що перевищує і твори Платона, і Арістотеля. Фахівці кажуть, що фактично вивчення Проклових творів тільки-но почалося, хоча ще у Середні віки вони були досить популярні. До його філософсько-теоретичних праць відносяться “Першооснови теології”, які складаються з 211 чітких тез з короткими поясненнями до них; великий твір “Платонівська теологія” з детальною розробкою вчення про Єдине, Числа і Дух з застосуванням цих категорій до античної міфології. Прокл також багато писав коментарів до окремих діалогів Платона. Особливо відомими стали його велетенські коментарі до “Тімея”, “Парменіда”, “Держави”, у яких дається також систематичне викладення неоплатонізму. Тут ми зупинимось тільки на найбільш принципових відмінностях стилю Прокла та його думок.

Впадає в очі те, що Прокл являє собою автора дещо нової формації. Він пише систематично, як тільки й може писати науковець. У нього вже зовсім немає тієї чарівності стилю, яка ще місцями притаманна Плотіну. Гегель відмічав, що Прокл жив у “культі науки” і додавав: “Не можна не визнати, що він мав велику глибину мислення і що його погляди краще розроблені й більш прозорі, ніж погляди Плотіна; не можна не визнати також, що вони розвинуті більш науково і в цілому чудово виражені”[92]. Його стиль вражає віртуозністю у самих мікроскопічних деталях викладення, там все профільтроване, прощупане думкою. Відомий знавець античності О. Ф. Лосєв назвав Прокла “генієм розсудку”. За його словами, “це єдиний і неповторний у античності геній розсудкового екстазу”[93].

У філософії Прокла, як і у будь-якого неоплатоніка, звичайно ж ідеться про Єдине, Дух, Душу, Матерію (Природу) у їх зв’язках і причинних залежностях. Специфіка Прокла виявляється у встановленому ним загальному законі становлення всього і детальному аналізі Єдиного та його іпостасей, виділенні і описуванні окремих фаз їх проявлення. Суть закону полягає у тріадності світового розвитку: 1) перебування у єдності (μονη); 2) виступ із неї (προοδος); 3) повернення до єдності (επιστροφή). Цей закон виражає ритми реальності, в усіх її межах: від окремих моментів до вселенських масштабів. Таку тріадність Прокл віднаходить окремо у Єдиному, у Духові, у Душі і у породженні одного з іншого. І це є новим, порівняно з Плотіном. Так, все, причетне Єдиному, ще до породження Духа, ще саме в собі є одночасно єдине й множинне. Як це можна розуміти, видно хоч би з такого пасажу: “Те, що перебуває у самому собі (в даному випадку - Єдине - О. К.), ясна річ, буде одночасно і таким, що містить, і змістом, у ньому “містити” і “міститися” виявляться далеко не тотожними, і тому мова про них не буде одною і тою ж. Отже, і в цьому смислі будуть існувати, два, а зовсім не одне тільки єдине”[94].

[74] Аристотель. Метафизика // Аристотель. Сочинения в четырех томах. Т. 1. – М., 1976. – С. 79-80.

[75] Диллон, Джон. Средние платоники. 80 г. до н. э. – 220 н. э. – Спб.: Алетейя, 2002. –С. 15-16.

[76] Платон. Тимей // Платон. Сочинения в трех томах. Т. 3, ч. 1. – М., 1971. – С. 490.

[77] Там само. С. 491.

[78] Там само. С. 494.

[79] Аристотель. Метафизика // Аристотель. Сочинения в четырех томах. Т. 1. – М., 1976. – С. 79.

[80] Аристотель. О душе // Аристотель. Сочинения в четырех томах. Т. 1. – М., 1976. – С. 433-434.

[81] Порфирий. Жизнь Плотина // Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М.: Мысль, 1979. – С. 475.

[82] Плотин. Эннеады. – К.: УЦИММ+ПРЕСС, 1995. – С. 364.

[83] Там само. С. 357.

[84] Там само. С. 165.

[85] “От неопределенной двоицы и Единого произошли все эйдосы и числа”. Там само. С. 166.

[86] Від грець. νοούμενον - те, що осягається тільки розумом, предмет інтелектуального споглядання, у філософії Платона і Плотіна це - ейдоси, окремі сутності речей.

[87] Там само. С. 133.

[88] Там само. С. 51.

[89] Там само. С. 39.

[90] Там само. С. 163.

[91] Марин. Прокл, или О счастье // Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М.: Мысль, 1979. – С. 477-493.; див. також у кн..: Прокл. Первоосновы теологии. Гимны. – М.: Издательская группа «Прогресс», VIA, 1993. – С. 163-185.

[92] Гегель. Лекции по истории философии. Книга третья. – М.–Л.: Соцэкгиз, 1935. – С. 61.

[93] Лосев А.Ф. Краткие сведения о Прокле // Прокл. Первоосновы теологии. Гимны. – М., 1993. – С. 195.

[94] Прокл. Платоновская теология. – СПб.: Изд-во Русского Христианского гуман. ин-та ИТД «Летний Сад», 2001. – С. 103.