«Філософія: Навчальний посібник.»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

18. Секст Эмпирик. Сочинения в двух томах. М.: Мысль,1976.

19. Фрагменты ранних греческих философов. Часть I. От эпических тео- космогоний до возникновения атомистики. - М.: Наука, 1989. - 576 с.

20. Цицерон. Философские трактаты. - М.: Наука, 1985. - 382 с.

21. Ямвлих Халкидский. Жизнь Пифагора. - М.: Алетейя, 1997. - 184 с.

Навчальна

1. Асмус В .Ф. Античная философия. - М.: Высшая школа, 1976. - 543 с.

2. Васильева Т. В. Афинская школа философии. - М.Наука, 1985. - 161 с.

3. Вернан Ж.-П. Происхождение древнегреческой мысли. - М.: Прогресс, 1988. - 224 с.

4. Диллон, Джон. Средние платоники. 80 г. до н. э. - 220 н. э. - СПб.: Издательство Олега Абышко, 2002; Алетейя, 2002. - 448 с.

5. Лосев А. Ф. История античной эстетики. В шести томах. - М., 1963, 1969, 1974, 1975, 1979, 1980.

6. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней философии. - М.: Высшая школа, 1981. - 374 с.

7. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. - М.: Высшая школа, 1991. - 512 с.

5. СЕРЕДНЬОВІЧНА ФІЛОСОФІЯ

5.1. Загальна характеристика середньовічної філософії

З поняттям середньовічної філософії насамперед пов’язується не стільки її хронологічна приналежність, скільки своєрідний спосіб філософування, суть якого полягає у поєднанні філософії з монотеїстичною релігійною ідеологією (юдаїзм, християнство й іслам). Глибока залежність від панівної релігії, до якої впала філософія, визначала специфіку філософських тем, що висувались для обговорення, і вибір способу їх рішення. Виходячи з цього, відлік історії середньовічної філософії починають з часу, коли вона ставить себе на службу релігії, і закінчують з розпаду їх союзу. Якщо спроектувати це на персоналії, то вийде період від Філона Олександрійського (I ст. н. е.) до Вільяма Оккама та його школи (XIV ст.), хоч дехто з учених, спираючись на певну розмитість кордонів, навіть Ніколая Кузанського (1401-1464) відносить до представників середньовічної філософії. Як бачимо, ця філософія починається раніше, ніж закінчилась антична, котра протрималась ще аж до початку VI ст.

Спираючись, перш за все, на ґрунтовні дослідження англійського фахівця Ф. Ч. Коплстона (1907-1994) та сучасного російського історика філософії Г. Г. Майорова, відзначимо деякі загальні властивості середньовічного мислення взагалі і філософського зокрема. Першою з таких особливостей є домінування християнської теології. Тому самостійність власне філософського (а це значить - критичного) мислення була обмежена. Вибір тем для філософського обговорення був значною мірою обумовлений теологічними передумовами. Слід взяти також до уваги, що переважна більшість середньовічних філософів були водночас і теологами, а теологами вони були через належність до щиро віруючих у єдиного Бога. Коли йдеться про критичну обмеженість, то не говориться, що середньовічні філософи взагалі не ставили питання про обґрунтування засновків тверджень: «Критика ідей, аргументів і припущень інших мислителів є для філософів справою звичайною. І середньовічні мислителі віддавалися їй з тою ж готовністю, як і філософи пізніших часів»[96]. Мова може йти лише про те, що оскільки християнська ідеологія була в той час на всій території Європи панівною, то відсутні були й реальні підстави для критики релігійної середньовічної думки з інших світоглядних позицій.

Іншими рисами філософії цього часу є ретроспективність і традиціоналізм, тобто зверненість у минуле й шанування традиції: християнські мислителі набули переконання, що чим більш старовинним є положення, тим воно більш істинне, бо тривалість істини в часі загартовує її, спрацьовує на її користь. Найстародавнішою є Біблія, вона є єдиною повною збіркою всіх можливих істин, які людству на всі часи повідомив Бог. І тому достатньо з’ясувати сенс біблейських висловів, щоб одержати відповіді на всі питання, котрі людині дано мати. Але цей сенс є закодованим, прихованим у тексті. Завдання філософа полягає у екзегетиці[97], тобто поясненні й тлумаченні релігійних текстів. Чим ближче філософ-екзегет до часів одкровення, тим краще він розуміється у таємниці правильної екзегези. І навпаки, вірогідність помилок зростає з часом. Тому патристика має найвищий, після Біблії, авторитет. Створена патристикою філософія, як перша за часів християнства, повинна бути моделлю, класичним зразком будь-якого майбутнього філософування. Виходячи з цього, середньовічні філософи більш пізніших часів постійно звертаються для підтвердження усіх своїх думок до авторитету Біблії, до патристики, або до інших своїх попередників, невпинно їх цитують. Мабуть від середньовічних авторів іде у європейській філософії традиція рясного цитування, використання авторитетних авторів для підсилення власної думки. Усілякі новації вважалися ознакою суєтної гордині, відступом від зразку, а значить і від істини. Завдання філософа - донести до сучасників і передати нащадкам образ істини таким, який він властивий первообразові. Для відтворення істини філософ повинен досягнути певної ідентифікації своєї суб’єктивності з відтворюваним зразком.

Та навіть у межах заданих традицією канонів середньовічний філософ мав деяку теоретичну свободу. Той же таки найбільш авторитетний біблійний текст був одночасно приводом і стимулом до роздуму, поштовхом для оригінального дослідження. Справа в тім, що, за уявленнями мислителей того часу, канонічний текст завжди багатозначний, символічний, наповнений таємницями й загадками. Саме це й відкривало можливості відносно вільного теоретизування.

Специфічною рисою середньовічної філософії був дидактизм (повчальність). Майже всі відомі нам мислителі середніх віків були або проповідниками, або викладачами богословських шкіл і університетів. Вони дбали не тільки про те, аби самим собі з’ясувати той чи інший предмет, але ще більше піклувались про те, як передати й викласти своє розуміння цього предмету учням і нащадкам. Отже середньовічний мислитель - це насамперед вчитель. Дидактизм побічно стимулював інтерес до проблем логіки і лінгвістики, до деяких проблем теорії пізнання. І все ж ця філософія була переважно „схоластичною”, шкільною, діалогом вчителя і учня, коли перший поважається за ерудицію і педагогічну майстерність, а другий - за старанність і здібність до засвоєння. У зв’язку з цим були поширені такі філософські жанри, які відбивали прагнення до діалогу:

• компіляції, тобто тлумачники, словники з прагненням охопити всю мудрість;

• суми (поширилися у пізнє середньовіччя) — логічно упорядковані трактати, узагальнюючі теоретичні досягнення, що мали слугувати за посібники з теології;

• сповіді, що були засобом морального очищення і публічного покаяння не стільки у власних інтересах, скільки для повчання інших.

У розвитку середньовічної філософії виділяють декілька періодів: апологетика, патристика і схоластика.

5.2. Апологетика і патристика

Апологетами називали перших християнських мислителів, що діяли в добу поширення нової релігії, коли вона зазнавала утисків і переслідувань з боку язичницького оточення і держави. Дехто вважає, що апологети не були власне філософами, вони скоріш ритори. Захищаючи християнство від освічених язичників, апологети висунули питання про Христа для доведення того, що все добре, розумне у язичництві було виявленням Христа-Логоса, немов з самого початку розлитого у людському світі.

Серед християнських письменників апологети з’явились з початку II ст. До них належали Арістід, Юстін, Татіан, Афінагор, Тертулліан та інші.

Перша апологія, що дійшла до нас і датована 125 роком, була апологія Марціана Арістіда з Афін, яку він написав римському імператору Адріану (76-138), а за деякими іншими повідомленнями наступнику Адріана на троні Антоніну Пію (86-161). У тексті апології Арістід підкреслює, що світ і все в ньому приведено до руху сторонньою силою, яка і є Бог. Бог є нерухомим, неосягненним, невимовним, досконалим і охоплює своєю могутністю створений ним Всесвіт. Далі Арістід стверджує, що не можна вважати за справжнього Бога будь-яке божество, яке шанують елліни, бо всі їх боги мають людські вади, вони такі ж недосконалі, а це не відповідає вимогам до Бога. Через неправильні уявлення людей про Бога у їхньому власному способі життя і поведінці мають місце чвари, смертоносні війни та тяжкі полони. Тому ніщо не є божеством окрім лише одного Бога, котрого й повинні шанувати люди всіх «родів» людей, якими є християни, іудеї, греки і варвари. Арістід переконаний, що тільки християни мають справжнє уявлення про Бога.

Юстін (Іустін) Мученик жив приблизно в 110-167 рр. Народився у Самарії[98] від батьків-еллінів, отримав філософсько- риторичну освіту. У його релігійних пошуках вирішальну роль відіграла зустріч з християнським старцем поблизу міста Ефес. Ставши християнином близько 132 р., він, не скидаючи філософського плаща, став мандрівним християнським філософом. Загинув Юстін смертю мученика у Римі. Від нього збереглися “Перша апологія” (150 р.) зі зверненням до імператора Адріана, “Друга апологія” та “Діалог з Тріфоном- іудеєм”. Як пише Юстін у останній роботі, філософія є тим, що веде нас до Бога і єднає з Ним. Ідучи від платонізму, він у філософії шукав природну релігію. Усамітнившись для роздумів, Юстін зустрів одного старого, який почав розпитувати його про Бога і душу. Платонічний характер відповідей не задовольнив старого і той сказав: якщо душа безсмертна, то це так не тому, що вона є життя, як вчив Платон, а тому, що вона живе через те, що так хоче Бог, і живе стільки, скільки Він бажає. На питання Юстіна, де він може прочитати про це, відповіддю було те, що нічого такого не говорить жоден філософ, а є воно у старому та новомі Завіті. “У серці моєму раптом запалав вогонь, - пише Юстін, - і мене охопила любов до пророків і тих мужів, що є друзями Христовими; і розмірковуючи сам над їхніми словами, я переконався, що тільки ця філософія є єдиною, твердою та корисною. Ось так я став філософом”[99].

Юстін вважав, що Христос є втіленням Слова Божого і це Слово як Откровення існувало ще до Христа, тому всі, хто жив згідно Слова, нехай то будуть і язичники, жили згідно з Христом. Отже, “все, що будь коли сказано істинного - наше” - робить висновок Юстін.

Татіан Ассірієць (120- бл. 175) у молоді роки багато подорожував для отримання освіти, набув звання філософа й письменника. Прибувши до Риму, прийняв християнство і незадовго до смерті Юстіна став його учнем. Час смерті Татіана точно не встановлено. Його основний твір “Промова проти еллінів” написана між 166-171 рр. У ньому він протиставляє античній філософії вчення християн, вважаючи його від імені усіх одновірців “нашою філософією.” Своїх опонентів він не вважає взагалі за філософів, бо вони суперечать самі собі і базікають, що кому спаде на думку. Тому багато у таких “мудреців” розбрату, вони один одного ненавидять, сперечаються між собою.

[96] Коплстон Ф. Ч. История средневековой философии. – М.: Энигма, 1997. – С. 16.

[97] Екзегетика, екзегеза (з грецької εξηγητικά, від εξήγησις, «тлумачення, пояснення»)

[98] Так називалось місто та географічна область у Ізраїлі ще з стародавніх часів.

[99] Иустин Мученик. Разговор с Трифоном Иудеем. Гл. 8. – http://bibliapologet.by.ru/z_books/justus/Ju_t0.htm