«Філософія: Навчальний посібник.»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Те, що Єдине випускає за свої межі, ще до породження Духу, є певна множина абсолютних, надбуттєвих одиниць сущого (“генад”), які являють собою іпостасі Єдиного. Генади сущого, або надбуттєві боги причетні до творення Духу (інакше Розуму, Нусу) і на початку цього етапу постають найперше “розумні боги”, або “боги Духу”, а потім боги, що пов’язані з Душею “боги-поводирі” тіл матеріального світу. Розробка теми про “чини сущого”, “божественних чинів” та “чинів кола богів-поводирів, що уподібнюються” попереднім складає зміст твору “Платонівська теологія”.

Тріадний закон творення, наведений Проклом, не слід розуміти у хронологічному смислі, неначе взаємопов’язані процеси “μονη – προοδος – επιστροφή” звершуються у часовій послідовності. За Проклом, це суто логічне розрізнення, лінійне розташування для зручностей нашого лінійного процесу мислення. Насправді ж кожний із зазначених етапів є вічним, тобто вічне μονη, вічне προοδος і вічне επιστροφή.

Що стосується інших суттєвих подробиць, то ще Гегель звернув увагу на той момент вчення Прокла, де йдеться іще про три важливих “начала” всього сущого - “обмежене”, “безмежне” й “змішане”[95]. Цей закон, який інколи називають “терцет”, стосується і вищих іпостасей Єдиного, і фізичних, тілесних об’єктів.

Римським та грецьким неоплатонізмом завершується історична еволюція античної філософії. Останні два століття вона вимушена була захищатися від культурного й ідеологічного тиску збоку християнства. Ще у 325 році Нікейський собор, скликаний римським імператором Костянтином I, сприяв перетворенню християнства у державну релігію, хоч язичництво, вершинним досягненням якого якраз і була антична філософія, поки що не заборонялося. Та у 529 році візантійський імператор Юстиніан (482-565) велів остаточно закрити у Афінах усі філософські школи. Кінець епохи філософської античності став неминучим. Однак могутні духовні скарби не зникають безслідно. Розумові надбання великих греків увійшли у плоть і кров європейської цивілізації.

4.6. Розвиток науки в античності

Від початку виникнення філософії межі її з філософією не були чітко визначені. Перші філософи були ж і першими науковцями, дослідниками природи, і вони закладали підвалини европейської науки.

Наукові (неміфологічні) уявлення про Всесвіт були сформовані давньогрецькими натурфілософами у VII-V ст. до н. е. Відомості, які дійшли до нас, були фрагментарними і містили суперечливі дані. З одного боку, переважала геоцентрична ідея, згідно якої Земля була нерухомою, а з іншого - була й ідея її обертання, еволюції Всесвіту в цілому. Першу фізико-космологічну картину світу створив Арістотель у трактаті “Про небо”. Всесвіт він уявляв конечною сферою, за межами якої не було нічого тілесного, а отже й не було простору та часу, там мав бути духовний світ божества, існування якого постулювалося. У центрі Всесвіту знаходиться нерухома Земля, яка оточена ефіром, що перебуває у вічному обертанні. З ефіру складалися зірки і вони разом з ним рухалися по небу, однак у межах своєї сфери зірки залишалися нерухомими.

Гіппарх (180-125 до н. е.) вперше застосував математичне описування астрономічних явищ (зокрема уявлення про ексцентрики, епіцикли і диференти), яке досягло своєї вершини у творчості Клавдія Птолемея (87-168 р.). Астрономію він визначав як математичне вивчення неба і поклав у основу свого вчення як правильні, так і помилкові постулати. До перших відносится уявлення про кулястість Землі та її надзвичайну віддаленість від сфер зірок, до других - нерухомість Землі та її центральне положення у космосі.

Велику роль у розвитку астрономії, математики та інших наук відіграла Олександрія, місто, що започаткував ще у 322 р. до н. е. Олександр Македонський. Тут був створений знаменитий Мусейон (від Муз - покровителей інтелектуалів) і Бібліотека при ньому, яка налічувала до 700 тис. книг, зібраних з усього античного світу. Саме тут Євклід (330-277 до н. е.) дав зведений корпус усіх античних досягнень з математики. У основі євклідової математики лежав аксіоматичний метод, який базувався на арістотелевській логіці та передбачав дефініції, постулати й аксіоми.

Архімед (287-212 р. до н. е.) був значним математиком і механіком античності. Він заклав основи гідростатики зі знаменитим принципом, згідно якому тіла, більш важкі, ніж рідина, після занурення йдуть на дно, вони ж будуть більш легкими, якщо занурені у рідину, а об’єм виштовхнутої рідини буде рівним об’єму даного тіла. Відомий Архімед також законом важеля: дві величини знаходяться у рівновазі, якщо віддалені на відстань, взаємопропорціональну їх вазі. Йому належить знаменитий вислів “Дайте мені точку опори і я переверну світ”. Архімед - автор багатьох наукових праць, серед яких “Про сферу й циліндр”, “Про вимір кола”, “Про спіралі”, “Про конуси й сфероїди” та ін.

Батьком медицини вважають давньогрецького вченого Гіппократа (460-370 до н. е.). Його корпус творів налічує понад 50. Він прихильник раціоналістичного пояснення причин хвороб і відкидає магію. Здоров’я або хвороба є фукцією від тих умов, у яких людина живе, а отже лікар повинен добре знати всі співвідношення людини з довкіллям. Гіппократ також вважав, що політичні умови теж сприяють здоров’ю, демократія загартовує характер і тіло, а деспотія викликає зворотнє. У трактаті “Про природу людини” Гіппократ виклав вчення про чотири рідини у тілі людини: кров, флегма (слиз), чорна й жовта жовчь. Коли ці рідини знаходяться у якісній і кількісній співмірності, а їх суміш у рівновазі, то людина здорова. Досі відома так звана “клятва Гіппократа”, якою присягаються медики. У її основі - принцип “не зашкодь” хворому.

Батьком історії вважається Геродот (484-425 р. до н. е). Майже одночасно з Фукідідом (460-400 р. До н. е.) він зосередився на дослідженні змінного, тобто подій людської історії, апелюючи до досвіду (особисто бачити, або спиратись на тих, хто бачив чи чув). На відміну до міфологічного стилю мислення Геродот привязував події до конкретного місця і часу і шукав пояснення подій через співвідношення між державами і через психологічні чинники. Це дає підстави стверджувати про становлення суто наукового стилю мислення, коли спостереження безпосереднійх подій і їх опис стає основою вивчення реальності.

Першоджерела

1. Аристотель. Сочинения в четырёх томах. - М.: Мысль, 1975-1983.

2. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. - М.: Мысль, 1979. - 620 с.

3. Материалисты древней Греции. Собрание текстов Гераклита, Демокрита и Эпикура. -М.: Госполитиздат, 1955.- 238 с.

4. Платон. Держава. - К., 2001. - 356 с.

5. Платон. Диалоги. - М.: Мысль, 1986. - 607 с.

6. Платон. Діалоги. - К., 2001. - 394 с.

7. Платон. Сочинения в трёх томах. - М.: Мысль, 1969-1972.

8. Плотин. О бессмертии души // Вопросы философии, №3, 1994.

9. Плотин. О диалектике // Вопросы философии, 2002, №8. - С. 147-150.

10. Плотин. О добродетелях // Вопросы философии, 2002, №8. - С. 142-147.

11. Плотин. Против гностиков (II, 9) // Вопросы философии, №10, 2000. - С. 140-154.

12. Плотин. О счастье I 4(46) // Вопросы философии, 2003, №1. - С. 153-163.

13. Плотин. Эннеады. - К.: «УЦИММ-ПРЕСС»,1995. - 392 с.

14. Прокл. Первоосновы теологии. Гимны. - М.: Издательская группа «Прогресс», VIA, 1993. - 319 с.

15. Прокл. Платоновская теология. - СПб.: Изд-во Русского Христианского гуман. ин-та ИТД «Летний Сад», 2001. - 624 с.

16. Прокл. Элементы физики // Вопросы философии, №6, 1997. С. 114-135.

17. Римские стоики: Сенека, Эпиктет, Марк Аврелий. М.: Республика, 1995. - 463 с.

[95] Там само. С. 178+183. Див також: Гегель. Лекции по истории философии. Книга третья. – С. 66-67.