«Філософія: Навчальний посібник.»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Усі якісні відмінності у світі піфагорійці звели до кількісних. Звідси йде висновок, що „все небо є гармонія й число”. Зрозуміти ідею про те, що число є першоначалом всього, непросто. Фактично піфагорійці методологічний принцип перетворили у певну метафізичну реальність. Особливо що стосується одиниці. Адже одиниця - початок чисел, причина їх єдності (напр., 7=3+1+3; 5=2+1+2). „Священними числами” вважались 1, 2, 3, 4, 7, 10. Певно напівмістичне вчення піфагорійців призвело до того, що число стало для них символом єдності, закономірності всесвіту. Те істинне знання, яке доступне людині є знанням математичним, воно універсальне, досконале, божественне знання: оскільки світ ми пізнаємо завдяки числу, значить „число” і є архе всіх речей.

Рідне місто Геракліта - Ефес, що знаходився у Малій Азії. Походив він з багатої сім’ї і міг би стати, як старший син, царем, але відмовився від такої посади на користь брата та покинув місто. До кінця свого життя Геракліт ненавидів демократію як панування натовпу, тиранію більшості. „Один для мене - десять тисяч, якщо він найкращий”. - писав він[40]. За переказом, зненавидівши людей і покинувши місто, Геракліт жив у горах, споживаючи рослини, траву, а захворівши на водянку, повернувся до міста та звернувся до лікарів з загадковим проханням аби ті „змінили затяжні дощі на засуху”. Але лікарі не зрозуміли його, тоді він закопав себе у хліві для волів, маючи надію випарувати погану вологу. Однак полегшення не настало і Геракліт помер.

Свою філософію Геракліт виклав у творі під прийнятою в ті часи назвою „Про природу” (“ Περι φυσεως”), яка складалась з трьох частин: про все, про державу, про божество.

Найважливішим поняттям у філософській системі Геракліта є логос. Смисл його багатозначний. Це і деякий закон, що керує всесвітом, але це й слово, навіть мова самого Геракліта. Він ремствує, нарікає на людей, що люди не розуміють цього логосу, бо логос у нього є одночасно й істина: „Хоч цей логос існує одвічно, люди не розуміють його - ані раніше, ніж почують про нього, ані почувши уперше. Адже все здійснюється за цим логосом”[41]. Більшість людей не розуміють логос, бо мають нечутливі, варварські душі. До невігласів Геракліт зараховував Гесіода, Ксенофана, Піфагора. Останнього взагалі називав „ватажком шахраїв”. На думку Геракліта, люди ведуть себе так, неначе у кожного з них є якась своя особиста свідомість. Вони подібні тим, що сплять, бо кожний сплячий живе в своєму світі, в той час як для тих, хто не спить, світ завжди один, загальний для всіх.

Другим фундаментальним поняттям філософії Геракліта є „вогонь”. Вогонь - це першооснова всього, що існує, архе. Він ототожнюється з космосом, тобто упорядкованим, організованим Всесвітом: „Цей космос, один і той же для всього, що існує, не створив ніякий бог і ніяка людина, але він завжди був, є і буде довічно живим вогнем, що мірами спалахує, мірами пригасає”[42].

Що стосується ідей Геракліта, то найперша і найважливіша з них - ідея єдності і боротьби протилежностей. На його погляд, усе у світі складається з протилежностей, боротьбою яких визначається сутність будь-якого явища чи речі: „Війна - батько всього і всього цар”; „І добро і зло (одно)”; „Безсмертні - смертні, смертні - безсмертні. Смертю один одного вони живуть, життям один одного вони вмирають”[43]. Діючи одночасно, протилежно спрямовані сили утворюють напружений стан, яким і визначається гармонія речей. Цю велику думку Геракліт пояснював знаменитим прикладом про лук та ліру. Обидва кінця лука прагнуть випрямитись, але тятива стягує й утримує їх.

Друга ідея Геракліта - ідея плинності всього, безупинної мінливості[44]. „На того, хто входить у одну й ту ж річку, течуть все нові й нові води”. - так ілюстрував Геракліт цю свою кардинальну ідею про перевагу мінливості над усталеністю[45].

Назва цієї філософської школи походить від міста Елея, що знаходився на півдні Італії. Однак засновником її був громадянин м. Колофон Ксенофан (565-470). Свої думки він викладав у поетичній формі і це успадкував його учень Парменід (540-470). Ксенофан рішуче виступив проти міфологічного політеїзму, проти міфологічного світогляду взагалі. Повстав він і проти Гомера та Гесіода за те, що вони приписували богам людські вади. Вважав також, що вища істота, тобто бог, може бути лише одною[46]. Вчення Ксенофана пантеїстичне[47], адже „все - єдине” і „єдине є бог”: „Богом наповнене все”[48]. Істинне божество є єдиним, вічним, безмежним началом. Безмежне ототожнюється з світом, що оточений неосяжним небом, небо - видимий образ божества. У Ксенофана відчувається скепсис відносно можливостей людського пізнання[49].

Оманлива видимість - така загальна доля усіх людських суджень стосовно природи і божества. Хоча у Ксенофана важко відзначити чітко окреслену філософську систему, однак він безумовно забезпечив для елейської школи програму дій, котру виконав Парменід. Переказують, що коли Парменіду було 65 років, він відвідав Афіни і Сократ, який був тоді ще зовсім молодою людиною, мав з ним розмову. Кажуть також, що свого часу Парменід був посвячений у Піфагорійський союз, як і його учень і послідовник Зенон.

Власні філософські погляди Парменід виклав теж у поемі „Про природу”, яка розділена була на дві частини: „Про істинно-суще” (це коли йдуть шляхом правди); „Про позірне” (це похід за знанням шляхом неправди). Свої думки автор подає як боже одкровення. В поемі йдеться про те, як деякий юнак (так називає себе сам автор) прибуває колісницею до богині Правди, Справедливості (Діке), котра сповіщає йому істину про світ. Вчення будується на такім основнім положенні: думка та предмет думки — одне й те ж саме. Йдеться про те, що думка — це завжди думка про предмет, або, як пише Парменід: „Ибо то, чего нет, нельзя ни познать, ни изъяснить... Ибо мыслить - то же, что быть...Можно лишь то говорить и мыслить, что есть; бытие ведь есть, а ничто не есть: прошу тебя это обдумать. То же самое - мысль и то, о чем мысль возникает, ибо без бытия, о котором ее изрекают, мысли тебе не найти. Ибо нет и не будет другого сверх бытия ничего”[50]. Аргументація тут така: думка може стосуватися тільки того, що існує, отже вона і є буття. Думка не може бути відокремленою від свого предмету, від буття. Думка є завжди буття. Навіть коли ми прагнемо мислити небуття, воно все ж таки існує, має буття і навіть є буттям. Адже коли я скажу „Небуття є”, то дієсловом „є”, я вже автоматично перехрестив „небуття” у „буття”, оскільки все, що „є”, відноситься до буття. Отже небуття не можна навіть помислити, а значить є тільки буття.

Але двоєдушні смертні весь час блукають у сфері помилкової чуттєвої видимості, бо вони змішують те, що є, з тим, чого нема, покладають небуття поруч з буттям, тоді як його нема зовсім. Думка не може відноситись до небуття, вона відноситься тільки до буття, співпадає з ним, цілком тотожна йому. Треба відвернути свою думку з шляху помилок, відмовитись від обманливого свідоцтва почуття, спрямувати свій розум на свідоцтво самої істини.

Якщо стати на точку зору Парменіда, то все, що існує як відокремлене від чогось іншого, повинно уявлятись неістинним. Припустимо, що існують дві окремі речі, які, звичайно ж, розділені порожнечею. У такому разі ми могли б вважати порожнечу „небуттям”. Однак це не так, бо, за тезою Парменіда, якщо порожнеча є, то вона не може бути небуттям, вона входить у обсяг поняття „буття”. Отже насправді, скаже нам цей елеат, нема ніякого проміжку між речами і тому все єдине. Якщо ж проміжок чи пустота є щось існуюче, то знов-таки треба визнати: між одним сущим і другим нема і не може бути проміжку, суще безпосередньо примикає до сущого, так що все єдине, все суще є нероздільне разом. Істинне суще - вічне, ні з чого не виникає і ні у що не зникає, воно однорідне, нерухоме, незмінне, досконале.

Вчення Парменіда було спрямоване проти піфагорійців, які визнавали пустоту, що обіймає світ. За їх вченням, живе кулясте тіло світу дихає, усмоктуючи до себе зовні пустоту.

Врешті-решт це призводить до того, що куля поділяється на відокремлені речі, які пустота і розділяє.

Але як же тоді бути з очевидністю існування окремих речей? Чи заперечує це Парменід? Ні. Парменід хоче лише сказати, що у межах його раціоналістичного вчення про істинно-суще немає світу окремих рухливих речей. Однак поза його межами, у рамках неістинного, логічно непослідовного знання, звичайно, визнається рух, мінливість окремих речей. Парменід чітко фіксує якісну відмінність почуттєвого і раціонального пізнання. Численність існує тільки для почуття. Та почуття не дають істинної картини світу. Така картина відкривається тільки розуму.

Вчення Парменіда викликало гострі заперечення, особливо у людей, що володіли „здоровим глуздом”. Завдання відстояти погляди свого вчителя взяв на себе Зенон (прибл. 480-430). Про нього повідомляють, що неначе він був співучасником у змові проти тиранна Неарха. Будучи схопленим, Зенон звернувся до тих, хто його оточував, з такими словами: „Дивуюсь я з вашого боягузтва; аби не постраждати як я, ви плазуєте перед тиранном”[51]. А сказавши це, відкусив собі язика і виплюнув його тиранну в лице. Громадян це так схвилювало, що вони забили камінням того тиранна до смерті. Був Зенон витриманим, але одного разу у відповідь на лайку все ж таки розсердився. Коли його докоряли за це, він відповів так: „Якщо я зроблю вигляд, що мене буцімто не лають, то я не відчую, коли мене хвалитимуть”[52].

Отже, Зенон для захисту вчення обрав метод доведення від супротивного і склав ряд апорій (від грець. ά - частка “не” і πόρος; - “вихід”; задачі, що важко розв’язуються). З чотирьох десятків апорій особливо виділяються апорії про рух, напр., „Ахіллес і черепаха”, „Дихотомія”.

У апорії „Ахіллес і черепаха” йдеться про те, що прудконогий Ахіллес ніколи не дожене повільну черепаху, через те, що поки Ахіллес добіжить до того місця, звідки стартувала наша черепаха, вона зуміє якось перміститися дещо вперед; поки ж Ахіллес добіжить до цього нового місця, черепаха знов просунеться на деяку відстань. Отже, виходить, що Ахіллес ніколи не дожене черепахи. У апорії «Дихотомія» стверджується, що рух неможливий, оскільки все, що рухається, до того як воно досягне кінцевої точки свого руху, повинно подолати половину відстані, і так далі до безконечності.

По суті ці дві апорії спрямовані проти безперервності і безконечної подільності простору й часу. Проблема може бути сформульована ще й так: як можна подолати за конечний відрізок часу безконечну кількість точок простору.

Аргументи Зенона проти руху надихнули О. С. Пушкіна на вірш “Движение”:

Вигадливому “другому” мудрецю (за переказом, ним був Діоген Сінопський, а першим мудрецем “брадатым” - хтось, але не Зенон, адже Діоген помер через сотню років після смерті Зенона) можна було б протиставити той аргумент, який наводив Ленін В. І. на полях свого конспекту гегелівських лекцій з історії філософії: “Питання не в тім, чи є рух, а в тім, як його виразити у логіці понять”[54]. Той же Гегель зауважує, що “ми повинні розуміти аргументи Зенона не як заперечення проти реальності руху, якими вони здаються на перший погляд, а як указівку на необхідний спосіб визначення руху і на хід думки, якого слід дотримуватися при цьому визначенні”[55].

Останнім представником школи елеатів був Меліс Самоський, акме якого випадало на 440 р. до н. е. («акме» у давніх греків - вік життя, коли людина має пік своєї фізичної і інтелектуальної форми, це, як правило, відповідає сорока рокам). Меліс уславився як успішний політик і умілий флотоводець. У 442 р., будучи навархом (командувачем самоських морських сил), розбив флот афінян під керівництвом Перикла). Меліс вважав, що універсум безконечний, незмінний, нерухомий, єдиний, однорідний, наповнений. Відмінність від Парменіда полягала у тому, що він визнавав безкінечність космосу, а Парменід наполягав на конечності світу у просторовому відношенні.

Серед фізиків-філософів, які хоч і не залишили після себе тривало існувавших шкіл, однак мали потужний вплив на сучасників і пізніших античних філософів, були Емпедокл і Анаксагор. Емпедокл (бл. 481-421 до н. е.) походив з Акраганта, що в Сицилії, але набув загальногрецького визнання. Повідомляють, що він навчався у піфагорійців і був прибічником деяких сторін вчення Парменіда. Як і Парменід, Емпедокл написав великий віршований твір під традиційною назвою “Про природу” і вважав, що буття єдине, а небуття немає. Відмінність же полягає в тому, що Єдине твориться з множинного, основу якого складають шість начал, чотири з них пасивні, а два активні (рушійні сили). Пасивні начала (Емпедокл їх називає “коренями”) - це Вогонь, Земля, Вода й Повітря, а активні - Любов і Ворожнеча (Ненависть). До єдиного може приводити як любов, так і ворожнеча, дія цих активних начал полягає у почерговому змішуванні інших (перших стихій) або їх роз’єднанні та у створенні речей. Спираючись на таке фізичне вчення, Емпедокл прагнув пояснити і наші здатності до пізнання: подібне пізнається через подібне. Людина створена з тих же самих елементів (коренів), що й навколишні речі, і це робить її причетною до сутності всього сущого.

Анаксагор (бл. 500-428 до не.) походив з Клазомен, що в Іонії і можливо навчався філософії у колах, близьких до Анаксімена. Десь у віці 40 років був запрошений Периклом у Афіни і своєю активною діяльністю прилучив афінян до філософії, там же він, як свідчить Аристотель, започаткував риторику. Деякий час Анаксагор був надзвичайно популярним у Афінах, там його твір (звичайно ж це був твір “Про природу”) можна було придбати у книжковій лавці усього за одну драхму. Коли вплив Перікла дещо послаб, консервативні кола афінян звинуватили Анаксагора у тому, що він не шанує їхню релігію і вчить, неначе Сонце є розпеченим каменем, а Місяць схожий на Землю і на ньому є поселення, гори та ущелини. Філософ вимушений був покинути Афіни, переїхав у свою Іонію і там у м. Лампсак відкрив власну школу. Коли правителі міста запитали у нього, що вони можуть для нього зробити, він відповів: “Нехай на той місяць, коли я помру, учнів щороку звільняють від занять”.

Особливості фізичного вчення Анаксагора полягають у припущенні існування “сімені речей” (“гомеомерій”, як їх пізніше назвав Аристотель, і що в перекладі означає “схожі частини”). Гомеомерії є частками суміші, складеної з елементів, представників усіх речей. Тут під “речами” слід розуміти всяк суще, включаючи форми, кольори, запахи, смаки всякого роду тощо. Гомеомерії нескінченні числом і якістю і перебували всі від початку у змішаному стані, створюючи хаотичну суміш. Як же утворились видимі нами окремі речі? Анаксагор вводить іще одне начало - Розум (Нус - від грець. Νουζ). Пасивна, інертна маса гомеомерій приводиться у рух через дію активного начала - Розуму: “Розум є дещо необмежене і самовладне і не змішане з жодною річчю, єдине - саме по собі... Адже він найтонше й найчистіше з усіх речей, і зумовлює абсолютно все, і має щонайбільшу могутність. І усіма істотами, що мають душу, як великими, так і малими керує Розум. І загальним круговоротом світу керує Розум, так що через нього цей круговорот взагалі почався. Спершу круговорот почався з малого, тепер він розширився, а у майбутньому розшириться ще більше. І те, що змішується, і те, що виділяється з суміші, і те, що розділяється, - усе це зумовлює Розум”[56].

Як наслідок такого міркування важливе місце у космології Анаксагора займає знаменита теза “Все в усьому”[57]. Вона означає, що всі абсолютно тіла, речі містять повну множину представників світу гомеомерій, але у різній пропорції, і це дає відмінність речам, та робить їх схожими. Сім’я речей може поділятися до безконечності, однак не перетворюється в ніщо, оскільки “Ніщо” не існує. У цьому моменті Анаксагор є солідарним з елеатами.

Засновником атомізму вважається Левкіпп з Мілету, який був учнем чи то Парменіда, чи то Зенона. Жив близько 500540 р. до н. е. Однак самим блискучим і плідним представником атомізму визнається Демокріт з Абдери (його інколи так і звуть - Абдерит). Роки його життя близько 460-370 до н. э. Походив він зі знатної сім’ї, багато подорожував, витративши заради знань і науки всі свої кошти. Написав близько 70 книг з різних галузей знань. Цицерон повідомляв, що Демокріт осліпив себе, аби душа якомога менше відволікалась від роздумів. В свою чергу Діоген Лаертський повідомляє, що жив Демокріт понад 100 років, а коли став зовсім старим і очікував кінця, то його сестра горювала з того, що він може померти у дні свят. Демокріт підбадьорив її та велів приносити йому щодня теплі хлібини, і, підносячи їх до ніздрів, зумів підтримати своє життя протягом святкових днів, а потім безболісно розлучився з життям.

Демокріт вважав, що в світі нема нічого крім атомів і пустоти. Він пояснював постійні зміни і походження речей численністю різноманітних і одвічно рухливих елементів (атомів). Атоми - неподільні, непроникливі частки речовини, абсолютно щільні, відрізняються одна від іншої об’ємом, положенням та фігурою. Завдяки зчепленню атомів, які одвічно рухаються у безмежному просторі, створюються всі тіла, всі світи. Справжні якості речей - це ті, що належать атомам. Решта (колір, смак, температура тощо) існує не в речах, а в наших чуттєвих сприйняттях, тобто в уявленні[58].

Все, включно з психічними процесами та пізнанням, пояснюється матеріалістично або, точніше, природно. Так зір Демокріт пояснював тим, що від видимих речей відходять атоми, які передають контури речей. Це не що інше як образи ( ειδολα). „Бачимо ми, - пише Демокріт, - внаслідок входження в нас образів (ειδολα)”[59]. Мислення фактично не відрізняється від почуття, це всього лише рух душевних атомів.

Цікава етична сторона вчення Демокріта: „Той, хто бажає перебувати в гарному настрої духу, не повинен братися за багато справ ні в своєму приватному житті, ні в громадському, і що б він не робив, він не повинен прагнути робити понад свої сили та свою природу”[60]. Метою життя Демокріт вважав гарний стан духу (евтюмія), який він також називав душевним добробутом, безстрашністю. Ось ще деякі з його етичних положень: „Відмовляйся від будь-якої розваги, яка не корисна... Благородство худоби полягає у добрій якості їі тіл, благородство ж людей - у доброму напрямку їх вдачі. ...Жити недобре, нерозумно, нестримано і нечестиво - означає не жити погано, а повільно вмирати. ...Розсудливий той, хто не журиться з того, чого в нього нема, а радіє з того, що має. ...Не говори й не роби нічого ганебного, навіть коли знаходишся на самоті. Вчися значно більше соромитись себе, ніж інших. Людям слід більше піклуватись про душу, аніж про тіло, бо досконалість душі виправляє недоліки тіла. ...Доступний підкупу ніколи не може бути справедливим. Тільки та любов справедлива, яка прагне до прекрасного, не спричиняючи образ. ...Хто має потребу, той небагатий, а хто не має потреб, той небідний. ...Дуже шкодять дурням ті, хто їх хвалить. ...Лікарське мистецтво лікує хвороби тіла, а філософія звільняє душу від пристрастей...”[61].

[40] Материалисты древней Греции. Собрание текстов Гераклита, Демокрита и Эпикура. – М.: Госполитиздат, 1955. – С. 45.

[41] Там само. С. 41.

[42] Там само. С. 44.

[43] Там само. С. 46.

[44] Геракліту приписують знаменитий вислів “Все спливає” (грецькою “ παντα ρει”).

[45] Материалисты древней Греции. Собрание текстов Гераклита, емокрита и Эпикура. – М.: Госполитиздат, 1955. – С. 42.

[46] „Есть один только бог, меж богов и людей величайший, не похожий на смертных ни обликом, ни сознаньем. Весь целиком он видит, весь сознаёт и весь слышит!” Фрагменты ранних греческих философов. Часть 1. От эпических теокосмогоний до возникновения атомистики. – М.: Наука, 1989. – С. 172-173.

[47] Пантеїзм (від грець.: παν - все + θεός - бог) - вчення, у якому Бог ототожнюється з усією природою (“Все є Бог”, або “Бог є Все”).

[48] Там само. С. 174.

[49] „Истины точной никто не узрел и никто не узнает

[50] Там само. С. 296–297.

[51] Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М.: Мысль, 1979. – С. 367.

[52] Там само. С. 368.

[54] Ленин В. И. Избранные сочинения. Т. 5, Ч.II, Философские тетради. – М.: Политиздат, 1986. – С. 203.

[55] Гегель. Лекции по истории философии. Книга первая. – СПб.: Наука, 1993. – С. 276.

[56] Фрагменты ранних греческих философов. Часть 1. От эпических теокосмогоний до возникновения атомистики. – М.: Наука, 1989. – С. 533.

[57] Там само. С. 531.

[58] “Лишь в общем мнении существует сладкое, в мнении - горькое, в мнении - теплое, в мнении - холодное, в мнении - цвет, в действительности же существуют только атомы и пустота”. Материалисты древней Греции. Собрание текстов Гераклита, Демокрита и Эпикура. – М., 1955. – С. 76.

[59] Там само. С. 89.

[60] Там само. С. 153.

[61] Там само. С. 153-167.