«Філософія: Навчальний посібник.»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Загальне значення античного атомістичного вчення звичайно ж міститься в ідеї атому. Ця ідея не загубилася, вона пройшла через віки і завжди була у свідомості видатних учених.

4.3. Класична антична філософія

Початок V ст. до н. е. у історії античної Греції прийнято вважати переходом до класичного періоду. У філософському відношенні цей період характеризується антропологічним поворотом, тобто переважанням проблематики, пов’язаної з людиною. Провісниками цього повороту були софісти, однак найбільш виразно його презентував Сократ.

Спочатку софістами називали всіх, хто присвячував себе духовній діяльності, або того, хто знався в якійсь ученості чи премудрості. Тільки з кінця V ст. до н. е. значення слова „софіст” стало більш вузьким, бо відповідало іншій ситуації. З’явилась потреба у викладачах філософії й риторики, у популяризаторах наукових знань. Таких вчителів і стали звати софістами. Потреба в них викликана була необхідністю в умовах розвитку античної демократії навчити молодь мислити і говорити, аби приймати активну участь у політичному й громадському житті та досягти кар’єри. Учили ж софісти всьому на світі: фізиці, астрономії, математиці, поезії, музиці і навіть військовій справі.

Разом з софістами з’являється в античній філософії скептицизм. Ґрунт для скептицизму був підготовлений попереднім розвитком грецької думки. Численність точок зору на сутність світу викликала сумнів щодо права кожної з них зватись єдино правильною. Тим більше це стосувалось „уявностей”. „Уявне” кожний мислитель просто відкидав як природно неістинне. Софісти зробили простий висновок: немає взагалі ніякої об’єктивної істини, а є тільки її подоба, видимість, і вище з людських мистецтв є мистецтво вчиняти таку видимість, викликати у інших стан переконання. Саме цим можна пояснити славнозвісне положення софіста Протагора: „Людина є мірою всім речам - існуванню існуючих і неіснуванню неіснуючих”[62].

Тобто, як і що кому здається, так воно для нього й є, оскільки ніякого іншого „буття”, окрім того, яке нам здається і яке дане нам у сприйнятті, для нас не існує. Отже - суб’єктивізм є фундаментом софістики.

Протагор (481-411 р. до н. е.) може бути названий першим софістом, оскільки став першим брати платню за уроки. Кажуть, що він першим став відрізняти часи дієслова і точно висловлювати час дії. Був він великим майстром суперечок, про думку не надто піклувався, а вів спори про слова, був прискіпливим до смислів слів. Один з своїх творів він почав такими цікавими словами: „Про богів я не можу знати, чи є вони, чи їх нема, тому що надто багато чого перешкоджає такому знанню, - і питання темне, і людське життя коротке”[63].

Іншим відомим софістом був Горгій, який славився не тільки довгим життям (483-373 р. до н. е.), а й оригінальними принциповими тезами: 1) ніщо не існує; 2) хоч би що й існувало, воно було б непізнаванним; 3) навіть якби його й можна було б пізнати, та результат пізнання ми не змогли б виразити у словах, бо він не підлягає передачі. Що стосується першої тези, то Горгій, вочевидь, спирався на елеатів.

У цілому позиція софістів така: істини нема, знання немає, а є тільки „уявність” і намагання переконати інших з допомогою слів. Визнається лише „словесне мистецтво”, виверти й хитрощі. Справжній ритор вміє спорити, виступати „за” чи „проти” будь-якого з положень. Подолати крайнощі софістики можна було б шляхом розробки логіки, перш за все вчення про умовивід, що й зробив пізніше Аристотель. До честі софістів все ж можна віднести прагнення до істини, не дивлячись на ті чи інші соціальні обставини, і попри зневіри у досягненні її.

Та найбільш відданим справі пошуку істини був Сократ. Платон у своєму творі „Апологія Сократа” підкреслював, що Сократ не був вчителем у звичайному значенні цього слова, він був просто втіленням філософії як устремління до істини, до знання і саме тому, що він був шукачем, а не вчителем, він більше за все й навчав: учив пошуку, пробуджував філософію у душах інших.

Сократ народився в 469 р. до н. е. в Афінах. Його батько Софроніск був скульптором, а мати Фенарета - повитуха. У молоді роки Сократ сам займався скульптурою. Був знайомий з усіма попередніми й сучасними йому філософськими вченнями, однак ставився до них скептично. Ще у молоді літа він зрозумів, що знання про природу байдуже людям, бо то все справи божественні, вони від людей не залежать, а філософія повинна займатись справами людськими, тим, що залежить від нас.

Мудрість, якої хоче досягти Сократ, потрібна всім: і простим смертним, і державним мужам. Свій час він проводив у бесідах зі співгромадянами, а особливо з тими, хто вважав себе знавцем у якій-небудь сфері. Як тільки Сократ дізнавався, що з’явилась людина, яка щось знає напевно, він одразу ж прагнув з нею поспілкуватись і переконатись у цьому, бо сам про себе говорив: „Я знаю тільки те, що я нічого не знаю”. Звичайно, що Сократ насправді знає багато, просто він надзвичайно відповідально ставиться до якості знання, його відповідності істині, розуміє відносність знання. І часто виявлялось, що під час сократівського розпитування, “знавець” опинявся у розгубленому стані стосовно своєї початкової переконаності у правильності й несуперечності знань. Сократ любив говорити, що є тільки одне благо - знання, і одне зло - невігластво. Вже у похилому віці він вчився грати на лірі: хіба непристойно, говорив, узнавати те, чого не знаєш? На питання „У чому полягає те, що личить юнакові?” Сократ відповідав: „У словах „нічого надмірного”. Молодим людям він радив частіше дивитись у дзеркало: красивим - щоб недостойною поведінкою не ганьбити своєї краси, а некрасивим - щоб вихованістю прикрасити недолік красоти. Говорив також, що сам їсть, аби жити, інші люди живуть, щоб їсти. Коли йому сказали, що хтось говорить про нього ганебне, він сказав у відповідь: „Це тому, що його не навчили говорити хороше[64].

Тепер щодо вчення Сократа. Його позиція у філософії докорінно відрізняється від попередників, які переважно дбали про встановлення першого начала всього сущого. Сократ, правда, теж шукав начало, але не начало у смислі “архе” своїх попередників. Обмежившись моральною філософією, він прагнув знайти начала правильних вчинків людини, а це не що інше як норми-ідеали, переконливі взірці життя у будь-яких його проявах. Якщо такі норми є, і вони об’єктивні та спільні для всіх людей, то вони будуть істинними нормами будь-якої людської діяльності, незалежно від сфери її прояву. Без знання таких норм вся наша діяльність буде випадковою, а життя непродуманим.

Отже, залишивши обіч фізичні знання як байдужі людині, він обмежився етичними питаннями. Будь-яка діяльність людей повинна визначатись розумними нормами і тому Сократ ставив завдання віднайти об’єктивні норми поведінки. Тут є очевидною відмінність його позиції від софістичної. У той час як софісти відкидали такі норми, вважали кожну людину мірою всім речам, тобто виправдовували людське свавілля стосовно норм, Сократ намагається у самому розумі людей знайти для всіх загальну і об’єктивну норму. Виникає питання про тотожність розуму людей і про те, чим забезпечується тотожність висновків з міркувань. Цим і пояснюється вибір Сократом засобів знаходження істин-норм: самовипробування і методичне розпитування інших. Філософ, розпитуючи інших, допомагає їх душам отримати знання. Те ж саме можна робити і шляхом самовипробування, ставлячи самому собі питання, тобто розмірковуючи.

Сократ дійшов до висновку, що людські знання здійснюються поняттями, а істинне поняття є нормою знання. Шляхом понять пізнаються не стільки зовнішні індивідуальні речі, скільки загальні норми людських відносин. Сократ також запевняв, що знання не можна передавати або викладати зовнішнім для учня засобом, можна лише будити у нього прагнення до знань. Кожен мусить черпати його з самого себе шляхом самопізнання та самовипробовування. Ось чому Сократ, зводячи доброчинність до знання блага, заперечував, щоб його можна було викладати за плату, як це робили софісти.

Поняття, з допомогою яких здійснюється і існує знання, утворюються шляхом логічного наведення, або індукції. Свідоме використання індукції як методу є своєрідним винаходом Сократа. Він вчив як на повсякденних прикладах, шляхом всебічного розгляду предметів треба з’ясовувати їх поняття. Однак, як ми пам’ятаємо, шукав він визначення понять у сфері етичного. У своєму етичному вченні Сократ зводив усі чесноти людини до знання як здійсненної мудрості. Мудрість є початком і кінцем моральної, тобто істинної, діяльності людини.

Сократ був переконаний, що коли б люди дійшли до істинних смислів таких понять як доброчесність, справедливість, добро, благо тощо, вони б негайно встановили свою поведінку у відповідність до них. Це, звичайно, утопія, наївність, але благородна наївність, якою до сих пір відзначається людство. Поняття “доброчесність” (άρετή) для Сократа було одним з головних у його етиці. Воно було еквівалентом знання у таких смислах: знання того, яким щось є; знанням того, яким дещо повинно бути; знанням, яке людина обов’язково реалізує у своїй повсякденній поведінці, тобто живе у відповідності зі знанням. Для доброчесного життя потрібен повний аналіз причетних до нього понять: добро, благо, щастя тощо, адже, скажімо, творити добро можна лише тоді, коли ми знаємо, що репрезентує це поняття в повсякденному досвіді. Сократ вчив своїх сучасників і вчить нас бути відповідальними у своїх вчинках, розмірковувати про принципи, які ми покладаємо у свої дії.

Після смерті Сократа його учні заснували ряд так званих малих сократичних шкіл (мегарська, кінічна, кіренська, елідська). Кожна з них абсолютизувала деякі сторони, особливості сократівської філософії, його методології або навіть і стилю життя. Так, напр., прибічників мегарської (назва походить від міста Мегара, що знаходився неподалік від Афін і певний час був у стані війни з ними) школи називали „спорщиками”, „діалектиками”. Заснував школу Євклід, старший з учнів Сократа. Серед учнів самого Євкліда особливо відрізнявся Євбулід, той хто відучив гаркавити видатного оратора античності Демосфена. Уславився Євбулід винаходом багатьох софізмів, таких як „рогатий”, „лисий”, „соріт”. Як переказують, один з мегарців, а саме Діодор Крон, навіть помер від туги після невдалого змагання зі Стільпоном, самим знаменитим мегарцем після Євкліда.

Назва кінічної школи походить чи то від назви гімназія Кіносарг, чи то від грецького слова κίυος (пес). Засновником школи був Антісфен, але особливо уславив її Діоген Сінопський (з міста Сінопа на Евксіні), якого звали „божевільний Сократ”, а Платон називав його „пес”, чим, до речі, Діоген і пишався. Це він відомий тим, що певний час жив у глиняній діжі (піфос). Бувало посеред білого дня він ходив з ліхтарем у руках, пояснюючи при цьому: „Шукаю людину.” Як сповіщає Плутарх, одного разу Олександр Македонський захотів відвідати знаменитого філософа, який абсолютно не переймався величчю знаменитого полководця і спокійно лежав та грівся на сонці. Діоген трохи підвівся, побачивши багато людей, що наближались до нього, і пильно подивився на Олександра. Привітавшись, цар спитав у Діогена, чи не має в нього якого-небудь прохання. “Відступи трохи вбік, - відповів той, - не затуляй мені сонця”. Переказують, що слова Діогена справили на Олександра величезне враження, він був вражений гордістю і величчю душі людини, яка поставилась до нього з таким зневажанням. На зворотному шляху Олександр сказав своїм супутникам, які шуткували й підсміювались над філософом: “Якби я не був Олександром, я хотів би бути Діогеном”[65]. Прославився Діоген спокійною послідовністю, з якою здійснював розвинутий ним ідеал поведінки.

Засновником кіренської (від міста Кірена, грецької колонії у Африці) школи був Арістіп, який вважав, що метою життя людини є насолода, благо - у отриманні задоволення, а щастя досягається шляхом свідомо спрямованої до цієї мети поведінки. Філософія є практичною наукою, вона веде людину до щастя. Він також вчив, що кожен з людей знаходиться у полоні своїх внутрішніх відчуттів як громадяни оточеного ворогами міста. Мудрість полягає у тому, щоб, користуватись усіма благами життя, оберігатись попасти повністю у полон своїх відчуттів і пристрастей, не дати довести себе до страждань через надмірне потурання потягу до насолоди.

Однак кращим сократівським учнем і засновником по справжньому великої сократичної школи, якщо не сказати, величної, став Платон. Народився Платон у Афінах у 428 р. до н. е. Його батька звали Арістон, а матір Періктіона, яка вела свій рід від знаменитого Солона, одного з семи перших грецьких мудреців. Це був старий аристократичний рід з багатьма зв’язками й достатком. Тому Платон отримав гарне виховання. Вже з ранніх літ він виявив блискучі здібності і батьки не шкодували коштів на розвиток і освіту обдарованої дитини. Платон складав вірші, займався живописом і боротьбою. За міцний склад тіла одержав ім’я „Платон” (широкий), з яким він і увійшов у історію, хоч його справжнє ім’я - Арістокл. У епоху Платона політичне становище в Афінах було доволі складним. Він був свідком труднощів і олігархічного, і демократичного правління, аристократичне правління змінилось тиранією, тому Платон весь час мріяв про докорінні реформи політичного й громадського устрою. Його похмурий погляд на стан політичних справ веде до висновку, що доки правителі не стануть філософами, або філософи не стануть правителями, нещастям держави не буде кінця.

Коли Платону виповнилось 20 років, він послухав одну з бесід Сократа і став його незмінним слухачем протягом 8 років, аж до смерті вчителя. Крім спілкування з Сократом, Платон звертався до представників других шкіл (прихильників Геракліта і Піфагора). Однак вплив Сократа був найбільш сильним. Переказують, що Платон згодом дякував богів за те, що вони зробили його людиною, а не твариною, чоловіком, а не жінкою, елліном, а не варваром, та головне за те, що вони дали йому змогу жити при Сократі. Після смерті Сократа для Платона почалися довгі роки мандрувань. За 12 років він побував у Єгипті, на Сицилії, інших місцях. Після повернення до Афін Платон поселився в Академії. Це був, як повідомляє Діоген Лаертський, гімнасій (комплекс архітектурних споруд та майданчиків для гімнастичних вправ, відпочинку і духовного спілкування) у гаю за міськими мурами. Він одержав свою назву від імені міфологічного афінського героя Гекадема (за іншою транскрипцією - Академа)[66]. Саме тут і починається викладацька діяльність Платона. Його Академія проіснувала майже 900 років і була закрита імператором Юстиніаном у 529 році, як і всі інші навчальні заклади, що йшли від язичницької традиції. Тут зберігались усі перекази про Платона, переписувались і зберігались твори засновника. Той період життя Платона, який пов’язаний з Академією, присвячений цілковито науковій діяльності. Школа знаходилась у самому будинку Платона. Викладання проходило зазвичай у формі приватних бесід, хоча були й загальні лекції та курси, напр., з риторики, геометрії, естетики і т. д. Двічі призупиняв Платон свою викладацьку діяльність (у 368 і 361 роках) для поїздок до м. Сіракузи, де, як йому здавалось, складались політичні умови для втілення в життя його ідеалів державного устрою. Але обидві поїздки завершились невдало. Решту життя Платон прожив безвиїзно в Афінах і помер у 347 році, проживши 81 рік.

Від Платона до нас дійшло 37 діалогів і 13 листів. Усі ці твори відбивають основні етапи творчості автора. У перший, сократівський період, Платон ще знаходиться під значним впливом Сократа і тут в його творах ще немає власних ідей. У діалогах йдеться про істинне і неістинне знання, про доброчесність. Усе в дусі Сократа: ніхто за природою не є злим, доброчесність визначаеться знанням, мета філософії - викривати уявне знання і досягати істинного.

Після смерті Сократа, Платон продовжував зберігати сократівський підхід до філософії, вважаючи, що філософія - це життєдіяльність, мета якої полягає у пізнанні та засвоєнні вищого блага, а без істинного знання не може бути й істинної діяльності. Таке істинне філософське знання не має характеру догматичного вчення, яке можна просто вивчити й засвоїти на зразок інших наукових знань. Платон до кінця життя зберіг такий чисто сократівський погляд на знання у філософії. „Це не може бути вираженим у словах, - писав він уже в старості, - як решта наук: тільки якщо хто постійно займається цією справою і злив з нею все своє життя, у нього раптово, як світло, що засяяло від іскри вогню, виникне у душі ця свідомість і саме себе там воно живить”[67]. З лекцій або книг не можна придбати справжнього знання; лише дехто здатен користатись вказівками, що знаходяться у книгах, більшість же мало їх сприймає. Тільки спільне життя у філософії, духовний союз з метою спілкування у істині - так розумів Платон сократівський спадок. У другий період Платон викладає свої власні доробки у філософії. Третій період характерний тим, що тут Платон дещо переробляє свої попередні рішення деяких філософських питань.

Викладаючи суть учення Платона, слід спочатку нагадати, що Сократ прагнув знайти загальні розумні норми, що пізнаються людьми і які служать основою їх доброчинної діяльності. Для Платона сукупність цих норм складає суть і наповненість деякого духовного світу, що осягається розумом (інтелігібельний світ) і у якому ці норми здійснені повністю. Отже кінцевим змістом, предметом істинного знання є оцей божественний світ ідеалу, світ вічних норм. Розглянемо більш докладно окремі сторони платонівської філософії.

Що стосується вчення про пізнання, то тут Платон є прихильником сократівської діалектики. Діалектика як метод - це мистецтво створення понять і їх поєднання. Діалектика через індукцію підводить множину речей певного роду під загальне поняття цього роду. Сократівську індукцію як метод визначення понять Платон доповнює новим способом перевірки шляхом розглядання наслідків від прийнятих припущень. Кожне поняття відображає те спільне, що є у певного роду чи виду поодиноких предметів, тобто пізнаються не самі поодинокі речі, а загальні прикмети роду (виду). Види не змінюються, сталими залишаються й поняття, між тим як конкретні речі мінливі і випадкові. У видах міститься істинна суть речей, і, навпаки, у окремих речах ми знаходимо лиш випадкове, вони існують лише „по причетності до виду”, ним визначаються. Діалектика цим не завершується, а продовжується вже у взаємовідносинах видів.

У діалозі „Теетет” Платон докладно досліджує питання про природу людського знання. Він показує, що відчуття не дають людині істинного знання, бо є ще й загальні відносини між предметами, які не відчуваються, а розуміються нами. Критичний аналіз чуттєвого пізнання, очевидно, мав спрямування проти тези Протагора „людина є мірою всім речам”. Мірою речам може бути людина, але тільки та, що вже володіє знанням.

Істинне знання народжується у людини як сон. Вона зможе набути знання, ні в кого не навчаючись, а тільки відповідаючи на питання, отже індивід здобуде знання з самого себе, немов пригадуючи його. Платон був переконаний, і в цьому він згоден з піфагорійцями, що людська душа безсмертна. До того часу як душа прибула на Землю і заселила тіло конкретної людини, вона перебувала десь (у Гіперуранії, тобто „Занебессі”), де спостерігала істинно суще буття і зберегла про нього знання. Шляхом же пригадування (такого собі специфічного „пізнання”) кожна людина немов усвідомлює те, що в нас і з нами вже було. Оце й називає Платон істинним знанням.

Загальним поняттям відповідають дійсні родові форми, або ідеї. Оскільки ці ідеї існують як незмінні, постільки саме їм належить справжнє буття. Платоном вони визначаються як суті. Ідея є найперше суть речей, що відповідає істинному поняттю про них. Ідеї мають характер вічної реальності і непідвладні ніяким змінам. Кожна ідея має шлейф причетних до неї конкретних предметів, вона їх первообраз. Ось, напр., як говорить Платон у діалозі “Бенкет” стосовно ідеї прекрасного (красоти), яке є “дещо, по-перше, вічне, тобто таке, що не знає ані народження, ані загибелі, ані зростання, ані збіднення, а по-друге, не у чомусь прекрасне, а у чомусь потворне, не колись, десь, для когось і порівняно з чимось прекрасне, а у інший час, в іншому місці, для другого і порівняно з другим потворне. Це прекрасне явить йому себе не у вигляді певного лиця, рук чи іншої частини тіла, не у вигляді якоїсь промови або знання, не в чомусь іншому, нехай то буде тварина, Земля, небо або ще що-небудь, а само по собі, завжди в самому собі одноманітне; усі ж інші різновиди прекрасного причетні до нього в такий спосіб, що вони виникають і гинуть, а його не стає ні більше, ні менше і ніяких впливів воно не зазнає”[68].

Хоч ідеї і є суть предметів та їх причини, однак Платон вважає, що вони відокремлені від предметного світу, безтілесні й вічні, доступні тільки духовному спостереженню. Слід також додати, що світ ідей - це і світ норм всього сущого, його, так би мовити, ідеал. Усе що ми бачимо навколо - лиш наближення, або віддалення від ідеалу. Множину ідей Платон приводить у єдність, у норму всіх норм, якою є благо.

[62] Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М.: Мысль, 1979. – С. 375.

[63] Там само.

[64] Ці відомості про Сократа див. у: Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М.: Мысль, 1979. – С. 109-118.

[65] Плутарх. Сравнительные жизнеописания. Трактаты и диалоги. – М.: “РИПОЛ КЛАССИК”, 1998. – С. 53.

[66] Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М.: Мысль, 1979. – С. 152.

[67] Платон. Сочинения в трех томах. Т.3. Ч.2. –М.: Мысль, 1972. – С. 542.

[68] Платон. Сочинения в трех томах. Т.2. – М.: Мысль, 1970. – С. 142.