«Філософія: Навчальний посібник.»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Етичне вчення Платона пов’язано з ідеєю блага, яка, звичайно ж, знаходиться поза межами світу. Отже й вища мета моралі теж знаходиться у інтелігібельному світі і її можна досягти тільки шляхом зречення всього почуттєвого. Душа людська має начало не в земному світі, а перебування у тілі приводить її до потерпання. Тож завдання і мета людини десь збігається з прагненням душі: піднятись над світом зла і полинути до Творця. У діалозі „Федон” Платон каже, що вищим завданням людини є звільнення душі від усього тілесного, у зосередженні на істинному і вічному. Терапевтичну функцію „очищення” („катарсису”) у цій справі виконує філософія, оскільки вона звільняє людину від пристрастей і бажань і все більше відводить душу від тіла. Повне звільнення від всіляких зол приносить тільки смерть. У контексті такого трактування блага Платон пропагує аскетизм.

У інших творах Платон дає й інше рішення проблеми блага, коли ідеалом цілеспрямованого життя є „калокагатія” - слово, яке у нього означає міру, що обумовлює собою і доброчесність, і здоров’я душі, і щастя людини. На пізнішому етапі свого життя Платон вже послаблює вимогу у аскетизмі і пропагує доброчинне життя як найбільш приємне й щасливе, з виваженим балансом задоволень і страждань.

Платон будує також свою теорію держави. Життєздатна держава або суспільство (до речі, він ще не розрізнює ці поняття) складається з трьох соціальних груп (станів): 1) правителі, або філософи; 2) стратеги, або воїни, що стережуть державу; 3) працівники, тобто землероби, ремісники, купці. Ці три стани відповідають трьом частинам душі: 1) розумна частина; 2) воля і благородні бажання; 3) потяги й почуттєві пристрасті. Усі люди природою приречені відноситись до тієї чи іншої категорії. Якістю правителів (філософів) є мудрість, воїнів характеризує хоробрість, а прикрасою народу є помірність. Люди створюють суспільство або державу заради досягнення блага, однією з характеристик якого є справедливість. Справедливість не відноситься до якостей якогось з трьох названих станів, це - загальнодержавна якість, бо вона є результатом злагодженої взаємодії всіх станів, коли кожний з них виконує свою функцію згідно природи речей.

Відомі на той час державні форми Платон поділяв на два класи: допустимі і регресивні. До першого він відносив аристократичну республіку і наближену до неї свою модель держави. До другого зараховував тимократію (це влада декількох осіб, що заснована на військовій силі, прикладом тут може бути Спарта), олігархію (влада декількох при опорі на торгівлю й нижчі частини суспільства), демократію (вважав, що це влада натовпу), тиранію (це диктатура проти аристократії). У своєму найбільш об’ємному творі „Держава” Платон докладно розписує як повинна бути улаштована та держава, що втілить справедливість як іпостась блага, у деталях змальовує процес виховання представників усіх станів, наполягаючи на тому, щоб деякі з них не мали приватної власності, сім’ї, не мали права самостійно виховувати дітей. Ці вимоги дали привід відносити Платона до одного з перших провісників комунізму.

Більш віддаленим наслідком сократівського антропологічного повороту у філософії був Арістотель, учень платонівської Академії. Народився він у 384 р. до н. е. у місті Стагіра, за що його часто називають ще просто - Стагіріт. Батько Арістотеля Нікомах був лікарем і другом македонського царя Амінти, який у свою чергу є батьком Філіпа і дідом знаменитого Олександра Македонського. Батько помер рано і до 17 років Арістотеля виховував Проксен, у пізніші часи, вже після смерті Проксена, він сам став вихователем його сина Никанора. У 18-літньому віці Арістотель прибув до Афін, де поступив до Академії Платона, який на цей час був на Сицилії у Сіракузах. Спочатку слухав лекції Ксенократа, а по поверненні Платона став його найбільш старанним учнем. Протягом 20-ти років, аж до смерті Платона, не припинялись їх близькі стосунки.

Після смерті Платона разом зі Ксенократом Арістотель відбув до Малої Азії до свого товариша по Академії Гермія, який на цей час був тиранном міста Атарнеї. Через три роки, після загибелі Гермія, він втікає до Мітелену, де одружився на Піфіаді, сестрі (чи може племінниці) загиблого Гермія. Звідти повернувся до Афін і відкрив там школу риторики. Однак школа проіснувала недовго, бо Арістотель у 342 році був запрошений Філіпом до виховання 13-ти річного Олександра. У Македонії Арістотель пробув до початку азіатського походу Олександра.

З початком походу на Персію Арістотель у 335 році повертається в Афіни і засновує свою школу, знаменитий Лікей, названий так за храмом Аполлона Лікейського, що знаходився неподалік. Тут, у Лікеї (школа ще називалась перипатетською, що походить від грець. περιπατος - прогулянка, бо заняття інколи проводились під час прогулянок), Арістотель і навчав протягом останніх 12-ти років, розгорнувши водночас масштабні наукові дослідження. Ці роки були надзвичайно продуктивними. Діоген Лаертський повідомляє, що після Арістотеля залишилось 445 270 строчок текстів.

Олександр добре опікував свого вчителя, однак після його смерті позиції філософа похитнулись. Він був звинувачений у безбожництві і це змусило його втікати з Афін у Халкіду, де Арістотель після тривалої хвороби й помер у 322 році до н. е.

Арістотель являє собою величну фігуру вченого-енциклопедиста, або як ще кажуть - універсальну голову античного світу. Для науки він один зробив стільки, скільки багато вчених багатьох століть після нього. Твори Арістотеля не так добре збереглися як платонівські, однак вони дають достатньо уяви про масштабність створеного. Він писав з метафізики, політичної філософії, логіки, фізики, зоології, психології, економіки, риторики, поезії, разом ним написано близько одної тисячі книг у їх античному обчисленні.

Аристотель, Платон і Сократ, як представники однієї традиції, мають близькі погляди на природу знання. Знання виражаються у поняттєвій формі. Через поняття пізнається незмінна сутність речей, загальне й необхідне в них. Однак є й принципова відмінність між Арістотелем і Платоном. Платон відносив істинне за суттю до надчуттєвого світу, а Арістотель орієнтувався на вивчення світу земної дійсності. Платон протиставив ідеї світу явищ і вважав їх за відокремлені від реальних речей сутності, Арістотель же, навпаки, визнає у світі явищ справжню і єдину реальність, не протиставляє сутність - дійсності, ідеї - речам. „Неможливо, - писав він, - щоб окремо один від одного існували сутність і те, сутністю чого вона є; як можуть ідеї, якщо вони сутності речей, існувати окремо від них?”[69] Арістотель критикує теорію ідей Платона з тієї позиції, що ідеї нічого не пояснюють: ані буття, ані походження речей. Нічого не дають ідеї і стосовно пізнання предметів. Не сприймає Арістотель і розрив інтелігібельного та почуттєвого рівня. Він намагається примирити досвід з теорією, тобто з тим, що за античною традицією вважалось результатом споглядальної (спекулятивної) роботи розуму.

Діалектика як наука про поняття перетворюється у Арістотеля в логіку. Логіка - це наука про форми мислення і пізнання. Арістотель заклав теоретичні основи логіки як науки, сформулював закон суперечності (не можна у одному й тому ж відношенні щось стверджувати і заперечувати про предмет і вимагати, щоб обидва судження були істинними) й закон виключеного третього (з двох протилежних суджень одне є істинним). Особливу увагу Арістотель приділив умовиводу. Він розробив логічне вчення про категоричний силогізм. Велике значення мала також розробка питання дефініцій, тобто визначення понять.

Метафізика Арістотеля. Щодо свого вчення сам Арістотель цього терміна не вживав. Відповідний розділ власної філософії він позначав як „перша філософія”. Її предметом є суще, буття, перші начала й причини сущого. Проблема для Арістотеля стояла так: чи є суще тільки чимось тілесним, як вважали перші філософи-фізики, чи ще й чимось ідеальним, як вважав Платон? Розглянувши спочатку усі попередні точки зору, обґрунтовує свою позицію.

Слово „буття” має багато смислів, які Аристотель зводить у чотири групи значень:

1. Буття як категорії (буття в собі). Це - головна група значень „буття”, вона виділяє вищі роди буття, серед яких:

• сутність (напр., людина, кінь);

• якість (напр., біле);

• кількість (напр., довжиною у два ліктя);

• відношення, тобто по відношенню до чого (напр.., половинне, подвійне);

• дія (напр., різати);

• страждати, потерпати (напр., когось ріжуть, щось смажать);

• місце (напр., на площі);

• час (напр., учора, минулого року);

• мати щось (напр., взутий, озброєний);

• перебувати в якомусь стані (напр., лежати, сидіти).

2. Буття у можливості й дійсності, або потенційне й актуальне.

3. Буття випадкового.

4. Буття як істина і небуття як помилка.

Що стосується першої групи значень, то вона може бути віднесена до будь-чого сущого. Виходить через категорії представлено буття, як перебування чогось (тобто всякого сущого) чимось, десь, колись, завжди чи інколи, у якомусь відношенні тощо.

Основою буття як сущого є перша матерія. Вона не визначена і не може бути визначена жодною з тих категорій, якими ми визначаємо конкретні стани сущого. Перша матерія - це немов потенційна передумова існування, деякий загальний субстрат майбутніх змін, який сам є незмінним і ніколи ні з чого не виникає. Сам він не має форми й якості. Це всього тільки невизначена можливість змін. Навпаки, форма є те, що визначає матерію, дає їй певність, дійсний вид і властивості. Отже, фактично Арістотель визнає два начала — матерія і форма. Дійсне буття це є єдність матерії і форми.

Вчення про начала доповнюється вченням про причини. Їх чотири:

[69] Аристотель. Сочинения в четырех томах. Т. 1. – М.: Мысль, 1976. – С. 88.