«Філософія: Навчальний посібник.»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Татіан відстоював думку, що взагалі не греки винайшли філософію. Беручи у засновники всієї варварської мудрості Гомера, а християнської - Мойсея, він констатує, що “наше” вчення стародавніше не тільки за освіченість еллінів, а й за винаходження самого письма. Багато хто з грецьких мудреців через свою допитливість, познайомившись з писанням Мойсея і схожих на нього філософів, прагнули переробити їх учення, по-перше для того, аби інші вважали, неначе вони говорять щось своє, - по друге, для того, аби те, чого вони не розуміли, приховати вигаданою словесною оболонкою, надаючи істині вигляд байки.

Бога, у якого вірить Татіан, не можна бачити людськими очима і не можна виразити ніяким мистецтвом. Бог не має початку у часі, тому що він сам є початком всього. “Бог є Дух”, що не живе у матерії, проте він є Творець “духів речей і форм матеріальних”, він невидимий і невідчутний, адже він сам винуватець речей відчутних і речей невидимих. Люди пізнають Бога через його творіння і звершення його.

Квінт Септимій Флоренс Тертулліан (160-220) з Карфагену був спочатку адвокатом. Ставши християнином, розвинув бурхливу літературну діяльність. Шанується католицькою церквою як такий, що запровадив багато латинізованих понять (persona, substantia, una substantia, unitas in trinitate та ін.).

Тертулліан також критикував язичницьку філософію, висуваючи концепцію чистої віри, без будь-яких претензій на інтелектуалізм. Відомий як автор парадоксів, у яких віра ставиться вище розуму, а протирозумність якогось факту повинна тільки посилювати віру. Напр.: „Син Божий розіп'ятий - це не соромно, адже достойно сорому; і помер Син Божий - це абсолютно достовірно, адже безглуздо; і, будучи похованим, воскрес - це безсумнівно, адже неможливо... Тим більше слід вірити там, де саме тому й не віриться, що дивно! Адже які ж повинні бути діяння Божі, як не поза всяку дивину? Ми й самі дивуємось - але тому, що віримо”[100].

У цілому слід сказати, що апологети ставились до філософії майже вороже, вони скоріше схилялись до протиставлення панівної філософії (язичницької) і Божої мудрості, що викладена у Біблії, а також до протиставлення християнського образу життя і спроб жити доброчинним життям поза християнством, на власний розсуд. У той же час вони не відкидали, що деякі язичники, ті, що найближче підійшли до християнства, отримали просвітлення саме завдяки філософії.

Другий етап у розвитку філософії середньовіччя, що відповідає часу II-VI ст., називають періодом патристики[101]. Діяльність представників патристики, принаймні більшої їх частини, припала на період, коли християнська церква стала легітимною і навіть почала отримувати державну підтримку, отже функція апологетики, з її критичним ставленням до філософії, вже відмерла сама собою. Історична місія патристики полягала зовсім в іншому. Вона пов’язала християнську ідеологію з філософією і сформувала той метод філософування, який був характерним для всіх наступних століть, упродовж яких існувала середньовічна філософія, а саме екзегетичний метод.

Екзегетика як метод могла сформуватись не раніше ніж біблейські тексти набудуть канонічного виду, а це якраз і відбулося за часів батьків церкви. Зміст канонізованого варіанта Біблії давав багато приводів для філософування, однак у біблейських текстах багато чого було подано бездоказово, образно. Філософія ж - це мислення не в образах, а в поняттях, до того ж мислення систематичне й доказове. Тому, щоб на підставі Біблії створити якусь філософію, треба було священне писання перекласти з мови образів на мову понять з наступною організацією тих понять у певну систему. Проте переклад з однієї мови на іншу вимагав обізнаність у обох, та найперше саму наявність цих мов. Згадаємо, на той час існувала лише одна концептуальна філософська мова. Це була грецька антична філософія і зокрема її остання значуща школа - неоплатонізм. Такий переклад з використанням перш за все неоплатонізму і був здійснений патристикою.

Розрізнюють західну (латинську) й східну (грецьку) патристику. До першої належать св. Ієронім, св. Амвросій, св. Григорій Великий, Аврелій Августин.

Серед представників латинської патристики найбільш авторитетною фігурою у філософському відношенні є Августин Аврелій (Блаженний). Народився він у 354 році в м. Тагаста (на території сучасного Алжиру), за 240 км. від Карфагену, залишки якого ідосі збереглися біля столиці сучасного Тунісу. Його мати, Моніка, сповідувала християнство, а батько, Патрицій, був небагатим римським службовцем і залишався язичником. Августин здобув у себе на батьківщині непогану освіту, переважно літературну, і після знайомства з творами Цицерона відчув у собі прагнення до філософії. Знайомство з Біблією спочатку не перетворило його на прибічника християнства, він пройшов ще період захоплення дуалістичним ученням маніхеїв (прибічників модернізатора східних релігій Ману), які вважали, що є два основних начала, з котрих одне відповідає за добро й людську душу, а друге - за зло й матерію, включно з тілом. Довіра до маніхейства похитнулась у Августина після від’їзду до Риму та спілкуванням у Мілані з св. Амвросієм, від якого він врешті-решт і прийняв у 387 р. хрещення. Повернувшись до Африки, Августин став священиком, а з 396 р. і до смерті у 430 р. перебував єпископом міста Гіппон.

Літературна спадщина Августина величезна. Найбільш знаменитим став твір „De civitate Dei“ („Про град Божий”), якого філософ писав протягом 13 років. Серед інших можна назвати „Сповідь”, „Про Трійцю”. У своїх творах Августин систематизував християнський світогляд, прагнучи надати йому вигляд цілісного і єдино істинного вчення.

Світогляд Августина цілком теоцентричний. Бог, як вихідний і кінцевий пункт людських суджень і дій, на першому плані усіх частин його філософії. Августин коментує й ретельно обґрунтовує креаціонізм, тобто творення Богом світу в усій множині його явищ. Бога він розуміє як особу, що створила світ і людину з власної добровільної схильності до творчого акту. Богу Августин приписує абсолютну могутність і постійність творчого процесу. Створюючи безліч речей, Бог керувався ідеями цих речей, що містились у його розумі.

Бог є і джерелом часу, але сам Бог ніякого часу, ніяких „до того” і „після того” не переживає, бо в світі його думок-ідей все є раз і назавжди. Августинівське протиставлення абсолютної вічності Бога і мінливості видимого нами світу стало однією з підстав християнського світогляду.

Однією з важливих проблем, яку вирішував Августин, була теодицея[102], таким терміном значно пізніше Г. Лейбніц назвав захист досконалості Божого творіння. Бог-творець не є відповідальним за зло, що панує у створеному ним світі. Бог творив природу як таку і природу людини доброю, та отруїла її зла воля окремої особи. У той же час зло, як і порок, є локальним, воно шкодить конкретному благу, а не Благу як синоніму Бога.. Бог не є спрямовуючою причиною для злої волі. «Зла воля, - пише Августин, - слугує причиною злої дії; для злої ж волі ніщо не є причиною»[103]. Зло розуміється не як дещо абсолютно протилежне добру, а тільки як недолік добра (до речі цей аргумент був запозичений Августином у неоплатоніків). Зла абсолютного немає, воно відносне, а є абсолютним лише добро. Зло виникає там, де не все робиться як слід, зло - це відхід від вищої мети, це або гординя, або захопленість жаданнями. Гординя йде від намагання обійтись без Бога, а захопленість жаданнями від пристрастей, спрямованих на плинні речі.

На цих підставах будується й етика Августина. Зло має земне походження, добро ж надходить від Бога. Людина відповідає за зло, а не за добро. Люди грішні, починаючи з Адама і Єви. Гріх - це бунт смертного тіла проти безсмертної душі. У цьому стані вже не душа контролює тіло, оскільки її духовні сили майже повністю вичерпано, а скоріше тілесні нахили підкорюють собі душу. Покинута сама на себе людина не може звільнитись від гріха. Їй необхідна допомога від Господа, оскільки «без допомоги Бога праведнее життя нам не під силу»[104]. І щастя теж врешті-решт може дати тільки Бог.

Що стосується душі, то Августин визнавав її наявність лише в людей. Людська душа є розумною, має початок, але не має кінця, бо існує і після смерті тіла. Вона не матеріальна і не просторова. Головні функції душі - думка, пам’ять і воля. Душа визначається Августином як „розумна субстанція, що пристосована для керування тілом”. Суть душі виявляється не стільки у розумовій діяльності, скільки у вольовій.

У теорії пізнання Августин дотримувався позиції переваги віри над розумом. Віру у божественний авторитет проголошував основою і головним джерелом людських знань. Згідно з його формулою ”Віруй, аби розуміти”, віра повинна випереджати розуміння. Предмет філософського пізнання - Бог і людська душа. Засоби їх пізнання - не шлях почуттів, а розумове самопізнання. Заглибившись у надра душі, людина знайде там такий зміст, який цілковито не залежить від зовнішнього світу, а між іншим властивий усім людям. Людям тільки здається, що вони беруть знання зовні, в дійсності вони знаходять їх у глибинах власного духу. Тут Августин зберігає платонівську ідею повної незалежності головного змісту людських знань від досвіду, а пізнання та самопізнання теж трактується як пригадування душі.

Августин розділяв науку і мудрість. Знання, що стає наукою, є результатом розумового пізнання зовнішнього світу, воно дозволяє нам користуватись речами. Мудрість же - це пізнання вічних божественних справ і духовних об’єктів. Саме по собі знання не є злом, воно навіть необхідне у якихось межах, оскільки людина примушена жити в тілесному світі. Однак людина не може забувати неземної мети свого існування і тому вона не повинна перетворювати знання у самоціль, уявляючи собі, що немов вона сама, без допомоги Бога, може пізнати світ. Науку слід підкорити мудрості.

Августин був першим ґрунтовним філософом історії, створивши глобальну теорію історичного процесу. Моделлю для його теорії служила біблейська історіографія. Земна історія людей обмежена двома катастрофічними подіями: 1) гріхопадіння Адама і Єви; 2) Страшний суд. Все, що повинно пройти за цей час, слугує реалізації божественного плану - покаранню людей за первородний гріх, випробуванню людей на здатність чинити опір злу, покликанню кращої частини людства до побудови священного суспільства праведників, відокремленню праведників від грішників і в кінцевій нагороді кожного за його заслугами.

У відповідності до задач цього плану історія поділяється на шість періодів, у зв’язку з біблейськими оповіданнями та шістьма періодами людського життя (немовля, дитинство, підлітковий вік, юність, зрілість, старість): 1) від Адама до потопу; 2) від потопу до Авраама; 3) від Авраама до Давида; 4) від Давида до Вавілонського полону; 5) від Вавілонського полону до народження Христа; 6) від Христа до Страшного суду.

Однак Августина більш цікавить логіка історії, аніж сама по собі періодизація. Розкриттю логіки історії присвячена його головна праця „Про град Божий”. Всесвітня історія розгортається тут як суперечність двох протилежних за своїми інтересами й долями категорій людей - земне й небесне суспільство («два гради»). Перше живе за людськими стандартами, друге - згідно з Божою волею. Це не політичні об’єднання, а моральні й ідеологічні. Які б недоліки не мала така спрощена схема, вона все ж вводила в історію ідею прогресу.

В цілому слід відзначити, що Августин заклав основи християнської філософії. Він цілком відхилив підхід античної філософії до дійсності, який спирався на раціоналізм і об’єктивізм. Волі Августин приписав зверхність над розумом. У центрі його світогляду став Бог як персона, суть якої - воля.

Щодо східної патристики, то слід відзначити роль у її становленні Нікейського Собору (325 р.). Цей перший Вселенський Собор був скликаний для подолання розбіжностей у трактуванні смислу Трійці і для вирішення ряду організаційних питань, однак його значення значно ширше: він прийняв учення церкви у вигляді Символа Віри. Віднині всі судження про Боже Слово повинні були йти у його руслі, а відступники вважались єретиками.

На Сході християнські письменники IV ст. були ще міцно пов’язані з античною грецькою філософією і використовували її для формулювання догматики, а також для боротьби з єресями. До церковних мислителів, яких вважають східними батьками християнської церкви відносять, перш за все, представників Каппадокійської[105] школи Григорія Богослова (Назіанзін) (330-390), Василя Великого (331-379), Григорія Ниського (335-395).

Головна заслуга цих трьох каппадокійців полягала у з’ясуванні богословського смислу термінів сутності та іпостасі для потрактування Трійці. Тут ними були використані філософські наробки неоплатоніків і Арістотеля. Плотін першим застосував поняття трьох іпостасей для характеристики Божества і взаємовідносин між Єдиним, Духом і Душею. Філософія Арістотеля допомогла Василю Великому визначити відмінності між сутністю і іпостассю як різницю між загальним і частковим. Так він писав: “Імена бувають двох родів. Одні позначають природу, як, напр., людина; інші ж мають значення часткове, під яким розуміється не загальність природи, а риси якої-небудь речі за такою ознакою, яка не має жодної спільності з однородним їй предметом, як, напр., Павло, Тимофій”[106]. Загальне не має свого окремого існування і здійснюється тільки через конкретні речі. Ім’я, яке є найбільш придатним до Бога, - це Суще (сутність), і означає воно тільки буття Бога, що робить спільність буття Бога-Отця, Бога-Сина і Святого Духа у єдиній сутності. Василь Великий дав одну з найбільш відомих у християнській культурі класифікацій семи смертних гріхів (марнославство, заздрість, гнів, сум, скупість, обжерливість, марнотратство), які походять від основи усякого зла - гордині.

Григорій Богослов походив з місцевості поблизу міста Назіанз, що в Каппадокії, і деякий час був пресвітером у цьому місті тому його називають ще Назіанзіном. Він був головою II Вселенського собору 381 р., однак через інтриги церковних діячів полишив собор, а разом з цим і посаду патріарха Константинополя, яку обіймав з 379 р.

Співставляючи Святе Письмо і філософію, Григорій Богослов не відкидав прагнення філософії міркувати щодо світу, людини, людської душі тощо, він тільки виступає за те, щоб перехід охочих до таких питань відбувався помірно, поступово: треба спочатку навчитись Святому Письму, тобто стати християнином.

Що стосується пізнання Бога, то єдиним шляхом його осягнення є вивчення всього того, що Він говорив Мойсею про себе, а саме: про всезагальне буття, безконечне й вічне. У Слові 45 «На Святий Великдень» Григорій говорить, що Бог є «наче деяке море сутності, безмежне й безконечне, що сягає за межі будь-якого уявлення про простір і єство»[107]. Однак перед усим, що стосується Божої таємниці, яку Бог не розкрив нам, Григорій шанобливо зупиняється. Як Бог міг породити Сина? Ми цього не знаємо. І тут доречніше виказати певну наївність ніж щось домислювати: «Як народився? - Знову з обуренням скажу те ж саме: Боже народження та нехай вшанується мовчанням»[108].

Григорій Ниський був братом Василя Великого. З його творів назвемо один - “Про устрій людини”. У ньому йдеться про походження людини, її сутність. Не відходячи від догмату про творення людини Богом, Григорій роз’яснює смисл творення «за образом і подобою Бога». По-перше, Бог «зробив людське єство причетним до всякого блага, бо якщо Божество є повнотою благ, а людина його образ, то значить образ у тому й має схожість на Першообраз, наповнений всяким благом. Отже в нас є уявлення про все прекрасне, всяку доброчесність і мудрість, все, що тільки можна розумом уявити собі найкраще»[109]. По-друге, якщо образ Бога викриває в людині сутнісно-божественне, то подобу людини до Бога слід розуміти як часткове ототожнення людини з Богом, тільки як подане у фарбах різноманіття сутності, коли ми вгадуємо певний образ незалежно від повноти набору фарб, освітлення тощо.

Всесвіт, за Григорієм, ділиться на світ видимий і невидимий. Своїм тілом людина належить до видимого світу, а душею до невидимого. Серед видимого світу людина займає найвище місце, і в ній представлені всі інші ступені життя. Душа людська - животворяще начало, вона є створеною, живою і мислячою субстанцією. Григорій заперечує існування душі до тіла, тим самим відкидаючи можливість переселення душ. Душа й тіло творяться Богом одночасно. Людський зародок вже містить у собі всю людину, душа вибудовує тіло людини, розгортає її здібності, дає органи для їх реалізації. Шукати дислокацію душі в тілі - марна справа, вона присутня скрізь. Навіть після смерті душа не відділяється від елементів, що складають тіло. За цим стоїть християнська думка про воскресіння тіл, саме тих, у яких люди померли. Належність людині розуму й слова наводить Григорія на висновок про існування вищого Розуму, яке породжує Слово. Тільки Боже Слово є не плинним і скороминучим, як наше, а вічним.

Існування зла Григорій пояснює так. Здатна вибирати між добром і злом, людина обрала зло, вірніше сказати, людина зробила невдалий вибір, обравши чуттєвість, яка з тих пір і переважає в людині. Тіло, заражене брудом душі, стало смертним. Але Бог передбачив гріх і тому створив людину чоловіком і жінкою, щоб продовжувався рід і люди знайшли б назад дорогу до Бога.

[100] Тертуллиан. Избранные сочинения. – М.: Издательская группа «Прогресс», «Культура», 1994. – С. 166, 93.

[101] Від лат. patres - батьки (маються на увазі батьки церкви).

[102] Теодицея (лат. theodicea — виправдання Бога, від грець. θεός, «бог» + грець. δίκη, «справедливість») - релігійно-філософська доктрина, яка виправдовує благість Бога, не дивлячись на наявність у світі зла.

[103] Творения Блаженного Августина Епископа Иппонийского. Часть 4. Издание второе. – О граде божием. Книги 8-13. – Киев: Издание Киевской Духовной Академии, 1905. – С. 242.

[104] Там само: Часть 6. О граде божием. Книги 18+22. – Киев, 1910. – С. 108.

[105] Каппадокія - територія у центрі Анатолійського нагір’я (Туреччина). У часи становлення й поширення християнства звідси вийшло багато видатних діячів церкви.

[106] Цит. за Поснов М. Э. История Христианской Церкви (до разделения Церквей – 1054). – К.: Путь к истине, 1991. – С. 362.

[107] Святитель Григорий Богослов. Слово 45. На Святую Пасху // Григорий Богослов. Собрание творений: в 2т. Т.1. — Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2000. С. 803—827. – http://mystudies.narod.ru/library/g/greg_naz/slova/45.htm

[108] Там само: Святитель Григорий Богослов. Слово 29. О богословии третье, о Боге Сыне первое. – С. 503-521. – http://mystudies.narod.ru/library/g/greg_naz/slova/29.htm

[109] Cв. Григорий Нисский. Об устроении человека. – http://www.vehi.net/nissky/nissky.html