Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Знаєш, Мартіне, я часом тебе боюся. Навіть зараз мені стало страшно, коли я подумала, хто ти і ким був раніш. Ти повинен бути добрим, дуже добрим до мене. Адже ж я мов дитина. Я ще ніколи не кохала!

— Я теж. Ми обоє діти. І наді випало велике щастя віддати одне одному своє перше кохання.

— Це не може бути! — вигукнула вона й швидким пристрасним рухом вирвалася з його обіймів. — Не може бути, щоб ти… Ти ж був матросом, а матроси, я знаю…

Вона затнулась і змовкла.

— Звикли мати жінку в кожному порту, — підказав він. — Ти це хотіла сказати?

— Так, — тихо відповіла вона.

— Але це ж не кохання, — промовив він переконуюче. — Я бував у багатьох портах, але, поки не зустрівся з тобою, і не уявляв, що таке кохання. Ти знаєш, коли я першого разу повертався від вас, мене мало не забрали.

— Як забрали?

— Дуже просто. Полісмен подумав, що я п’яний. Я й справді був п’яний… з кохання до тебе!

— Чекай-но. Ти сказав, що ми обоє діти, а я сказала, що про тебе цього не можна сказати.

— Але ж я відповів, що, крім тебе, нікого не кохав. Ти моє перше, найперше кохання.

— А однак, ти ж був матросом, — знов заперечила вона.

— І все-таки покохав тебе першу.

— Але в тебе були жінки… інші жінки… О!

На превеликий подив Мартіна Ідена вона залилася слізьми, і йому довго довелося заспокоювати її пестощами й поцілунками.

Мартінові мимохіть спало на думку Кіплінгове:

«Вельможная леді і Джуді О’Греді — рідні сестри по суті своїй»[23]. І це правда, вирішив він, хоч з прочитаних романів воно виглядало інакше. Він думав, що у вищих колах заведені лише формальні освідчення. Йому здавалося цілком природним, що в тому колі, з якого вийшов він сам, хлопці й дівчата зближувалися через пестливі дотики, але щоб серед рафінованих представників вищих класів так само було — цього він ніяк не припускав. А тепер він пересвідчився, що романи брехали. Ті самі безмовні обійми й пестощі, що впливали на дівчат-робітниць, так само діяли і на дівчат з вищого кола. Всі вони, кінець кінцем, однакові, «сестри по суті», і він сам міг би до цього додуматись, якби пам’ятав Герберта Спенсера. Отож коли він заспокоював Рут у своїх обіймах, думка, що між вельможною леді і Джуді О’Греді дуже багато спільного, додавала йому великої втіхи. Ця думка наближала до нього Рут, робила її доступнішою. її розкішне тіло було таке саме, як і в усіх інших, хоч би й у нього. Нічого неможливого не було в їхньому шлюбі. їх розділяла лише класова приналежність, але ж це перешкода суто зовнішня, її легко обминути. Він колись читав, як раб піднісся до пурпурної тоги цезарів. Тож і він може піднестися до Рут. Незважаючи на всю її чистоту, непорочність, культуру й духовну красу, — вона була, власне, звичайна жінка, така сама, як Лізі Конолі та всі її сестри. Все, що можливе для них, можливе й для неї. Вона могла любити й ненавидіти, часом теж, певно, впадала в істерику, могла ревнувати, як ревнувала ось тепер, плачучи в його обіймах.

— Та й я ж старша за тебе, — раптом зауважила вона, розплющивши очі, і глянула на нього. — Аж на три роки.

— Заспокойся. Ти ще дитина, а досвідом я старіший за тебе на сорок років! — відказав Мартін.

Насправді вони обоє були діти, закохані діти, і, як ті діти, наївно й невміло висловлювали свої почуття, — попри всю її університетську освіту і вчений ступінь, попри всі його філософські студії і суворий життєвий досвід.

Сяйво дня меркло, а вони сиділи й розмовляли, як розмовляють усі закохані, зачудовані чарами кохання і примхливою долею, що так дивно з’єднала їх, певні, що кохають одне одного так, як ніхто нікого не кохав. І без кінця-краю згадували вони свою першу зустріч, марно силкуючись поновити в пам’яті все, що тоді думали й відчували.

Густі хмари на обрії заховали сонце, і крайнебо зайнялося рожевим світлом. Усе навколо потонуло в тому теплому одсвіті, і Рут заспівала «Прощавай щасливий дню!». Вона співала зовсім тихенько, поклавши голову йому на плече, руками стиснувши йому руки, і кожен з них відчував на долоні серце другого.

Навіть якби місіс Морз бракувало материнської чутливості, вона й тоді одразу про все б догадалася, тільки глянувши Рут на обличчя, коли та повернулась додому. Рум’янець, що заливав їй щоки, був красномовніший за будь-які слова, а ще красномовніші були її великі блискучі очі, в яких світилося несказанне щастя.

— Що сталося? — спитала місіс Морз, зачекавши, поки Рут ляже в постіль.

— Ти вже знаєш? — мовила Рут тремтячим голосом.

Замість відповіді, мати обняла її і ніжно погладила по

волоссю.

— Він нічого не сказав! — вигукнула Рут. — Я не хотіла цього і нізащо не дозволила б йому говорити… але він нічого не сказав.

— Ну, як він нічого не сказав, то нічого й не трапилося?

— Ні, таки трапилося.

[23] «Вельможная леді і Джуді О'Греді…» — слова з поезії Р. Кіплінга «Жінки».