Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Не знаю, — щиро засміялася вона. — Я вже забула. Даймо спокій читанню. Занадто гарний день сьогодні.

— Це наш останній день у горах, — серйозно промовив він. — На обрії збирається буря.

Книжка вислизнула йому з рук, і вони сиділи мовчки й непорушно, дивлячись на дрімотну затоку замріяними, невидющими очима. Рут крадькома глянула на його шию. Якась сила, владніша ніж закон тяжіння, могутня, мов сама доля, рантом оволоділа нею. Вони сиділи дуже близько, і вона сама не знала, як це сталося. Вона торкнулася його плеча так легенько, як метелик торкається квітки, і такий же легенький був тоді його доторк. Вона відчула, що він притиснувся до неї плечем і весь затремтів. Тут їй слід було відсунутись. Але вона вже не була владна над собою. Та й як могла вона коритися своїй волі в радісному безумі, що раптом огорнув її?

Рука Мартінова несміливо потяглася до неї і оповила її стан. Вона чекала в солодкій знемозі й сама не знала, чого чекає, їй забивало дух, пересохлі губи горіли, серце калатало. Рука Мартінова підіймалася вище й почала пригортати її, повільно й ніжно. Далі чекати вона вже не могла. Втомно зітхнувши, вона рвучким несвідомим рухом несподівано поклала голову йому на груди. Він швидко нахилився, і коли його уста були близько, вона поспішила зустріти їх своїми устами.

Це, певно, кохання, подумала Рут, коли на мить у неї ще прояснів розум. А коли не кохання, то це ж сором! Ні, це не інакше, як кохання. Вона кохала цього чоловіка, що обіймав її і притискався губами до її губ. Вона ближче прихилилась до Мартіна, горнучись до нього всім тілом. Потім, трохи вислизнувши з його обіймів, раптом підвелась і в радісному пориві оповила руками засмаглу Мартінову шию. Розкішний біль кохання і сповнених жадань так гостро пойняли її, що вона з тихим стогоном послабила руки і напівзомліла в його обіймах.

Ані слова не було сказано, і то довгий час. Двічі він нахилявся й цілував її, і щоразу її губи соромливо зустрічали його поцілунок, а тіло щасливо горнулося до нього. Вона притулялась до Мартіна, не маючи сили відірватися, а він, майже на руках її держачи, дивився невидюще на велике імлисте місто по той бік бухти. Цього разу він ні про що не марив. Він бачив тільки барви й яскраве проміння, гаряче, як цей день, як його кохання. Він схилився над нею. Вона заговорила.

— Коли ти полюбив мене? — запитала вона пошепки.

— З першого дня, з найпершої хвилини, як побачив. Я тоді збожеволів з любові до тебе, і що далі, то любив усе більше. А тепер, люба, я й зовсім божевільний. Просто голова йде обертом від щастя!

— Яке це щастя, що я жінка, Мартіне… любий, — промовила вона, глибоко зітхнувши.

Він знов і знов стискував її в обіймах, а тоді запитав:

— А ти… коли вперше відчула?

— О, я відчувала це весь час, майже від самого початку!

— А я був сліпий, як кріт! — вигукнув він з жалем у голосі.— Я й не здогадувався, аж поки… аж поки не поцілував тебе.

— Ні, ти не так мене зрозумів. — Вона трохи відсунулась і глянула на нього. — Я майже від самого початку відчула, що ти мене любиш.

— А ти сама? — спитав він.

— У мене це вийшло якось несподівано. — Вона говорила дужо повільно, погляд її був теплий і схвильований, а з лиця не сходив ніжний рум’янець. — Я не розуміла цього, аж поки ти не обняв мене. І я ніколи не думала, що можу вийти за тебе заміж. Чим ти причарував мене?

— Не знаю, — усміхнувся він. — Хіба тільки своїм коханням, бо я кохав тебе так палко, що й камінь розтопився б, не те що серце такої живої жінки, як ти.

— А я зовсім не так уявляла собі кохання, — задумливо промовила вона.

— То як же саме?

— Я не думала, що воно таке. — Вона подивилась на нього, потім опустила очі і докінчила — Я просто нічого про це не знала.

Мартін ще раз хотів пригорнути її до себе, та тільки зробив ледь помітний порух, боячись бути нав’язливим. Але вмить відчув у її тілі покору, і вона знов опинилась у кільці його рук, і губи їхні знову злилися в довгому поцілунку.

— Але що скажуть мої батьки? — мовила вона, рантом знепокоївшись.

— Не знаю. Та про це ми завжди можемо дізнатися.

— Що, як мама не згодиться? Я навіть не зважуся сказати їй про це.

— То, може, я сам скажу, — сміливо зголосився він. — Я знаю, що твоя мати не дуже мене любить, але якось здобуду її прихильність. Той, кому пощастило здобути твою любов, усе здобуде. А коли ні…

— То що?

— Ми однаково не розлучимося. Тільки не може бути, щоб твоя мати не згодилась. Занадто вже сильно вона тебе любить.

— Я боюся розбити їй серце, — сумно сказала Рут.

Він хотів її запевнити, що материнські серця розбиваються не так уже й легко, але натомість сказав:

— Вище за кохання нема нічого в світі!