Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Отак з усіх своїх думок, читань і почувань я дійшов висновку, що треба мені стати на час літературним заробітчанином. Поки що забуду про шедеври і візьмуся до чорної роботи — писатиму фейлетони, замітки, статейки на злобу дня, гуморески, віршики до нагоди — одним словом, все, на що є великий попит. Існують же літературні агентства, що постачають газетам оповідання, матеріали для недільних додатків. Коли добре взятися, я зможу майструвати все, що їм потрібно, і діставатиму за це чималий гріш. Знаєш, декотрі «вільні стрільці» в такий спосіб заробляють по чотириста-п'ятсот доларів на місяць. Я не збираюся за ними вганяти, але в усякому разі матиму пристойний заробіток і досить вільного часу для себе, чого не дасть мені ніяка посада. Той свій вільний час я віддаватиму науці й справжній роботі. Поміж ремісництвом знаходитиму час і на щось серйозне, вчитимусь і готуватиму себе до писання художніх творів. Іноді я сам дивуюся, які вже маю успіхи. Коли я вперше взявся за перо, я просто описував різні пригоди, але ніяких ідей, ніяких думок у мене не було. В мене не було навіть слів, що ними б я міг мислити. Мої враження прибирали форми окремих картин, позбавлених усякого змісту. А коли я почав учитися й збагатив свій словник, то й враження мої перестали бути простими картинами. Я спинився на цих картинах і знайшов тепер їм пояснення. Саме тоді я почав уже писати щось путнє, як от «Пригоду», «Радість», «Казан», «Вино життя», «Людну вулицю», «Пісні моря», «Любовні сонети». Я напишу ще чимало таких, а то й кращих речей, але робитиму це у вільні години. Тепер я вже стою на твердому грунті — спочатку чорна робота для заробітку, а тоді вже художня творчість. Щоб показати тобі свої спроби, я вчора ввечері написав півдесятка віршів для гумористичних тижневиків. А коли вже лягав спати, мені раптом спало на думку скласти гумористичний тріолет, і за годину я написав їх аж чотири. Певно, кожен з них дасть мені по доларові, а чотири долари за кілька думок на півдорозі до ліжка — це непогано.

Звісно, така робота нічого не варта — це нікчемна й нудна мазанина. Але це не нудніше, як бути рахівником і аж до самої смерті за шістдесят доларів на місяць підраховувати нескінченні й безглузді стовпчики цифр. Крім того, ця чорна робота все-таки має щось спільного з літературою і дає мені час пробувати щось серйозне.

— Але що з цих серйозних речей, з цих художніх творів? — спитала Рут. — Ти ж не можеш їх продати?

— Ні, можу… — почав він, але вона перепинила його.

— З усіх цих речей, що тобі здаються путніми, ти досі не продав жодної. Не можемо ж ми одружуватися, нічого не маючи, крім художніх творів, що їх ніхто не купує.

— Ну, то одружимося, маючи куплети, що їх купуватимуть, — затято відповів він, притягаючи до себе кохану, що цей раз трималася холодно.

— Ось послухай-но, — сказав він, вдаючи веселість. — Це не мистецтво, але це долар:

Він прочитав ці рядки з веселим притоптом, але враз і засмутився: Рут навіть не посміхнулася. Вона дивилась на нього серйозно й занепокоєно.

— Може, це й долар, — сказала вона, — але долар циркового блазня. Хіба ти не розумієш, що це принижує людину? Я хотіла б, щоб чоловік, якого я кохаю й шаную, був здатний на щось більше, ніж писати анекдоти й безталанні вірші.

— Ти хотіла б, щоб він був як… містер Бетлер? — спитав Мартін.

— Я знаю, що тобі не подобається містер Бетлер… — почала вона.

— Ні, до самого містера Бетлера я нічого не маю, — перебив він, — мені тільки не подобається його катар. Але, щиро кажучи, яка різниця — чи писати гумористичні віршики, чи друкувати на машинці, вести кореспонденцію і конторські книги? Усе це тільки засоби досягти певної мети. На твою думку, я повинен стати конторником, щоб згодом вибитися на доброго юриста чи комерсанта. А я хочу почати з дрібної журнальної роботи, щоб потім стати справжнім письменником.

— Тут є різниця, — настоювала Рут.

— Яка?

— Твої твори, що ти сам вважаєш вдалими, не можна продати. Ти вже пробував, але їх ніхто не купує.

— Дай мені трохи часу, люба, — благально сказав він. — Ця робота — лише засіб, не дивись на неї поважно. Дай мені що два роки. За цей час я навчуся писати, і видавці охоче купуватимуть мої твори. Я знаю, що кажу. Я вірю в себе і знаю, на що здатний. Я знаю вже, що таке література, знаю, якою бездарною писаниною заповнюють журнали нікчемні перодряпів І я певен, що через два роки буду на шляху до успіху. А ділової кар’єри я ніколи не зроблю. Вона мені не до вподоби. Вона мені здається тупою, безглуздою, дріб’язковою, а то й ошуканською. В усякому разі, в мене до неї нема здібностей. Я ніколи не виб’юся далі, як у клерки. А хіба ми з тобою зможемо бути щасливі на такому мізерному заробіткові? Я хочу для тебе всього найкращого, що тільки є в світі, і коли зміню свою думку, то лише знайшовши щось іще кращого.

І я таки досягну свого, досягну будь-що. Відомі письменники дістають такі гонорари, що проти них містера Бетлера й не видно. Бестселер приносить від п’ятдесяти до ста тисяч доларів — часом трохи більше, менше, але приблизно стільки.

Рут мовчала. Вона була дуже розчарована і не приховувала цього.

— То як? — запитав він.

— Я сподівалася зовсім іншого. Мені здавалося, та й тепер я тієї ж думки, що тобі слід було б вивчити стенографію — на манишці ти вже вмієш — і піти до тата в контору. Ти дуже здібний, і я певна, що з тебе вийшов би добрий юрист.

Те, що Рут небагато мала віри в літературний хист Мартінів, зовсім не впливало на його почуття до неї. За час свого короткого відпочинку він чимало думав про себе самого і зрозумів, що красу він любить більше, ніж славу, а слави прагне більше заради Рут. Тим-то він так і домагався тієї слави. Він хотів піднестися в очах світу — «добутися всього», як то сам казав, — щоб кохана жінка могла пишатися ним і вважати його гідним свого кохання.

Красу ж він любив так безоглядно, що саме служіння їй було виш для нього достатньою винагородою. А ще дужче, ніж красу, він любив Рут. Йому здавалося, що вище від любові немає нічого в світі. Ця любов так глибоко змінила його, перетворила з неотесаного матроса в мислителя й поета, тож для нього вона була вища за всяку науку й мистецтво. Мартін бачив, що в духовному розвитку він уже переріс Рут, переріс її братів і батька. Попри всю свою університетську освіту й звання бакалавра мистецтв, Рут годі було й мріяти про таке розуміння світу, мистецтва і життя, яке мав Мартін після одного лише року навчання самотужки.

Усе це він розумів, але воно не впливало на його почуття. Кохання видавалося йому занадто піднесеним і шляхетним, і сам він був занадто щиро закоханий, щоб образити його критикою. Що спільного мало кохання з інакшими поглядами Рут на мистецтво, мораль, Французьку революцію й загальне виборче право? Усе це розумові процеси, а кохання вище за розум. Він не міг судити кохання, бо обожнював його. В його уяві кохання жило на вершинах гір, понад долинами розуму. Для нього це була квінтесенція існування, найвищий шпиль життя, який не всім дано осягнути. З творів своїх улюблених філософів він знав про біологічну природу кохання; але через непомітний процес не менш наукових розважань він сам прийшов до висновку, що людський організм лише в коханні здійснює своє велике призначення і що кохання треба приймати без ніяких міркувань, як найвищий дарунок життя. Закоханий, гадав Мартін, це найблагословенніша істота; і захопленням проймала його думка про «коханням одержимого», що підноситься над усіма земними благами, над багатством і розумом, над громадською думкою, й блиском слави, та й над самим життям, зрештою, — і «за поцілунок життя віддає».

Багато дечого з цього Мартін уже зрозумів, а дещо мав зрозуміти ще згодом. А тим часом він працював, відпочиваючи лише тоді, коли ходив побачитися з Рут, і жив, як спартанець. За маленьку кімнату, що винаймав у португалки Марії Сільви, він платив два з половиною долари на місяць. Його господиня — вдова, жінка невгомонної вдачі, тяжко гарувала, щоб як-небудь прогодувати цілу купу дітей, і коли-не-коли заливала свою втому й журбу пляшкою розбавленого кисляку, що за п’ятнадцять центів купувала в крамниці на розі. Мартін спочатку не терпів її за лихий язик, але мимоволі відчув до неї пошану, побачивши, як відважно бореться вона за існування. У маленькому будинку було всього чотири кімнати, а якщо відняти Мартінову, лишалося їх три. Та з них, що звалася вітальнею, була б навіть затишна від барвистого килима, коли б не засмучувала її фотокартка одного з померлих немовлят Марії Сільви, знятого в труні. Кімнату цю було призначено тільки для гостей; штори в ній завжди були спущені, і босонога команда не сміла переступати поріг святині, хіба в особливо врочистих випадках. У кухні, де доводилось і варити, і їсти, Марія також день у день, крім неділі, прала, крохмалила й прасувала білизну — основний її заробіток був від прання своїм заможнішим сусідам. У спальні, такій же тісній, як і Мартінова кімната, разом з матір’ю тулилося семеро дітей. Для Мартіна завжди було загадкою, як на всіх їх там ставало місця, і щовечора коли вони вкладалися спати, йому чути було крізь тонку перегородку всі звуки — сварки й вереск, тихе лепетання і ще якийсь напівсонний, немов пташиний, шемріт. Другим джерелом Маріїних прибутків були дві корови, доєні вранці і ввечері, що контрабандою скубли собі траву на пустирях та на узбіччях доріг, завше під доглядом одного чи й кількох обшарпаних хлопчаків, які пильнували, щоб не втрапити на очі поліцаєві.

У своїй кімнатчині Мартін жив, спав, учився, писав і господарював. Під єдиним вікном, що виходило на крихітний ганок, був кухонний стіл, який правив за письмовий; на ньому не лежали книжки і стояла друкарська машинка. Ліжко, присунуте до задньої стінки, займало дві третини кімнати. Коло столу красувалася шифоньєрка, зроблена чи не зумисне на продаж, абияк: тонка фанера її щодень усе більше облуплювалася. По другий бік столу, теж у кутку, містилася Мартінова кухня: на дерев’яному ящику, де Мартін ховав посуд, гасниця, на стіні поличка для продуктів, а на підлозі відро з водою. Крана в кімнаті не було, тоне воду Мартін мусив собі носити з кухні. В ті дні, коли було багато пари від Мартінового куховарства, шифоньєрка зазнавала особливо великої шкоди. Над ліжком висів велосипед, підтягнутий вгору на мотузках. Спочатку Мартін ставив його в підвалі, але там Сільвине плем’я відкручувало педалі, проколювало шини. Потім він спробував примостити велосипед на ганку, але якось уночі з південного сходу зайшла така злива, що, зрештою, Мартін вирішив забрати машину в кімнату й повісити під стелею.

У маленькій стінній шафці лежала одежа й ті книжки, які вже не вміщалися ні на столі, ні під столом. Читаючи, Мартін призвичаївся робити виписки і наробив їх так багато, що нікуди вже було б їх і подіти, якби він не протяг через кімнату кілька мотузків од білизни і не понавішував на них своїх виписок. У такій тісноті пересуватися по кімнаті була справа нелегка. Не можна було відчинити двері, не прихиливши дверцят шафки, і навпаки. Перетнути кімнату по прямій в будь-якому напрямку — геть зовсім неможливо. Щоб пробратися від дверей до ліжка, доводилося робити хитрий зигзаг, і поночі Мартін обов’язково на щось натикався. Щасливо обминувши двері й шафку, він круто брав праворуч, щоб не зачепити кухні. Далі, щоб обійти край ліжка, давалося крена в лівий бік, але не занадто різко, бо інакше можна було нахромитися на ріг столу. Отже, треба було швидко крутнути й одразу вирівняти хід — годі виходив на свого роду канал, один берег якого становило ліжко, а другий — стіл. Коли єдиний у кімнаті стілець стояв на своєму звичайному місці біля столу, канал був несудноплавний. Коли ж стілець був не в ужитку, його ставилося на ліжку, хоч іноді Мартін і куховарив сидячи — встигаючи, поки закипить вода, щось прочитати, а то ще, поки смажиться м’ясо, примудряючись і простудіювати який розділ. Куток, де Мартін влаштував собі кухню, був такий малий, що, сидячи, він легко міг дістати все, що йому треба. Зрештою виявилося, що куховарити навсидячки ще й зручніше, бо, стоячи, він часто сам собі заважав.

Маючи чудовий шлунок, спроможний перетравити будь-що, Мартін до того ж умів і страви підбирати, щоб були й поживні, і дешеві. Звичайною його їжею був гороховий суп, картопля і великі темні боби, приготовлені по-мексіканському. Рис, зварений так, як не потрапила б зварити жодна американська господиня, з’являвся у нього на столі принаймні раз на день. Замість масла, Мартін їв з хлібом варену сушню, яка була набагато дешевша, ніж свіжі фрукти. Зрідка він дозволяв собі таку розкіш, як шматок яловичини або суп із кісток. Двічі на день він пив каву без молока; ввечері її заступав чай, але й кава, і чай були приготовлені артистично.

Мартінові треба було бути ощадливим. Його відпочинок поглинув майже все, що він заробив у пральні, а ринок, куди він послав свої роботи, був так далеко, що мали минути тижні до першого можливого виторгу. Він жив самотою, відвідуючи лише Рут і Гертруду, і за один день встигав стільки, скільки хтось інший робив би за три. Спав він знов по п’ять годин на добу, і лише завдяки своєму залізному здоров’ю міг працювати день у день по дев’ятнадцять годин. Він не гаяв ані хвилини. На дзеркалі в нього висів список нових слів і, голячись, одягаючись або зачісуючись, він водночас учив їх напам’ять. Такі самі списки висіли на стіні над гасницею, і він визуджував їх, коли готував їжу або мив посуд. Списки ці весь час мінялися. Кожне незнайоме або малознайоме слово, що траплялось йому при читанні, він одразу ж виписував, і коли таких слів збиралося достатньо, друкував їх і вивішував на стіні або на дзеркалі. Він навіть носив такі списки в кишені, заглядаючи в них принагідно на вулиці або в різника чи бакалійника.

Він її ішов навіть далі. Читаючи твори визнаних письменників, він зазначав усі їхні досягнення, усі особливості їхнього стилю, викладу, пояснень речей, їхні порівняння й дотепи — одним словом, усе, що сприяло їм в успіхові. І все це виписував і вивчав. Він не збирався механічно наслідувати. Він тільки шукав загальні принципи літературної творчості. Мартін складав довгі списки примітних і ефектних прийомів, завважених у багатьох письменників, і, порівнюючи ці приклади, намагався вивести якісь загальніші засади, а відтак і виробити свої власні оригінальні прийоми, застосовувати їх з тактом та мірою. Так само він складав і заводив у списки влучні вислови живої мови, — то їдучі, як кислота, то палючі, як огонь, то яскраві, ніжні й соковиті, як оази в безплідній пустелі буденного слова. І скрізь він шукав внутрішніх принципів. Щоб навчитися чогось самому, він хотів знати, як це роблять інші. Йому мало було тільки споглядати образ краси. У своїй тісній лабораторії-спальні, де кухонний чад мішався з галасом Маріїних дітлахів, що зчиняли за стіною чистий шарварок, він розтинав красу й вивчав її анатомію, і все ближче був до того, щоб уміти її творити.

Таку вже він мав вдачу, що міг працювати тільки свідомо. Працювати наосліп, напомацки, не знаючи, що робиш, покладаючись на випадковість чи щасливу зірку свого таланту, — він ніяк не вмів. Випадковість не задовольняла його. Він до всього ставив запитання — як і чому? Талант його був розважливий, і, перше ніж розпочати оповідання або вірш, він уже мусив ясно уявляти собі всю річ і знати, який буде її кінець і яка до нього дорога. Інакше його спроби були приречені на невдачу. А при тім він цінував і випадкову влучність слів та виразів, що легко й вільно зароджувались у нього в голові і витримували потім критичну перевірку під оглядом краси та сили, щоб справити зрештою разюче в своїй неповторності враження. Перед такими знахідками він схилявся з подивом, визнаючи, що сягають вони поза свідомі творчі можливості людини.