Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Але Рут тільки безжурно засміялася. Вона була певна себе, а він до того ж через кілька днів мав вирушити у плавання. Коли ж він повернеться, вона вже буде далеко на Сході. Проте снага й здоров’я Мартінові крили в собі чарівну принадність.

Мартін знав, що вона збирається поїхати на Схід, і відчував, що слід поспішити. Проте не уявляв собі, як треба упадати коло такої дівчини, як Рут. Весь його багатий попередній досвід тільки заважав йому. Жінки й дівчата, що з ними він звик мати справу, знали життя, кохання, любовну гру, а вона нічого цього не знала. її надзвичайна чистота відстрашувала його, заморожувала йому на устах найпалкіші слова, і мимохіть навівала думку, що він її не достойний. Заважало йому й те, що сам він досі ніколи не закохувався. В тому його буйному минулому декотрі жінки йому подобались, а інші то й захоплювали його, але жодної з них він не кохав. Бувало, свисне владно й недбало, і воші вже тут. Вони були для нього хвилинною розвагою, випадковою пригодою, певним елементом життя, звичайного для чоловіків, але другорядним елементом. А тепер він уперше відчував себе покірним, ніжним, боязким, повним сумнівів. Він не знав, ані як виявити своє кохання, ані як висловити, так лякала його виразна невинність коханої.

Знайомлячись із різноманітним світом, кружляючи серед вічномінливих явищ його, він засвоїв одне мудре правило: коли береш участь у незнайомій грі, дай перший хід партнерові. Це тисячу разів ставало йому у великій пригоді, та й розвинуло в ньому спостережливість. Він навчився орієнтуватися, вичікувати вразливішого місця, котре дало б змогу ввійти досередини. Це так само, як ото в бою навкулачки вижидаєш нагоди завдати доброго удару. Коли такий слушний момент урешті з’являвся, він з чималого досвіду вже знав, як його на повну міру використати.

Так було в нього і з Рут — він вичікував і приглядався, ревно хотів висловити їй своє кохання, але не зважувався. Він боявся її образити, та й не був у собі певний. Однак сам того не знаючи, він пішов правильною дорогою. Кохання з’явилося на світ ще задовго до мови, і в дні ранньої своєї молодості знайшло собі шляхи й засоби, яких уже ніколи не забувало. І саме в такий давній первісний спосіб Мартін залицявся до Рут. Спочатку він і сам не догадувався про це, але згодом зрозумів. Дотик його руки був красномовніший за всі слова, а сила його чарувала її уяву більше, ніж друковані поезії і виповіджувані пристрасті тисяч поколінь закоханих. Усе, що міг висловити його язик, сприймав би тільки її розум, але мимобіжний дотик його руки промовляв до її інстинкту. Розум її був молодий, як і вона, але інстинкт старий, як людство, а то й старіший. Переживши юність тоді, як було кохання юне, цей інстинкт був мудріший за умовності, громадську думку й усе те, що виникло з бігом часу. І тому розум Рут мовчав. Ніхто не тривожив його, і вона сама не розуміла, яким могутнім покликом будив у ній Мартін бажання любові. А що він любив її, це було ясно, як день, і вона захоплено завважувала ознаки його кохання — блиск очей, тремтіння рук і незмінну барву збентеження, що проступала крізь засмаглість шкіри. Часом вона навіть ішла далі — зумисне розпалювала його, але робила це напівсвідомо і так боязко й обережно, що не тільки він, але й вона сама ледве чи здавала собі з того справу. Трепетом розкоші проймали Рут ці докази її жіночої сили, і, як справжня дочка Єви, вона з насолодою гралася хлопцевою мукою і дражнила його.

Німий з недосвідченості та надміру почуття, упадаючи коло Рут незграбно й ніби мимохідь, Мартін, однак, потроху прогресував в особистому зближенні з дівчиною. Коли він торкався її руки, їй було приємно, — і не просто приємно, а якось аж наче солодко. Мартін не знав цього, але бачив, що це не викликає в неї огиди. Руки їхні не часто стикалися, хіба при зустрічі й прощанні, зате коли вони лагодили в дорогу велосипеди, зв’язували книжки віршів, які брали з собою в гори, або разом вивчали ті самі вірші — рукам часом траплялася нагода доторкнутися одна одної. Не раз бувало, що її волосся торкалося його щоки, або, захопившись чарівними рядками, вони на мить притулялись одне до одного плечима. Рут усміхалася до себе — звідки бралося в неї це чудне бажання розкуйовдити йому волосся? А Мартінові, стомленому читанням, страх як кортіло покласти голову їй на коліна і мріяти з заплющеними очима про їхнє спільне майбутнє. Давніше на недільних пікніках у парках Шелмаунд чи Шутцен він отак клав голову на коліна якійсь дівчині і засинав спокійно й самолюбно, а дівчина, затінюючи йому лице від сонця, ніжно дивилася на нього і дивувалася з його великої байдужості до її кохання. Досі покласти голову на коліна дівчині була для нього найпростіша річ у світі, але ось тепер він відчував, що це неможливо. Проте в стриманості його залицяння і полягала вся сила. Завдяки цій стриманості він жодного разу не збудив тривоги у Рут. їй, чутливій і скромній, і на думку не спадало, яка загроза криється в їхній дружбі. Несвідомо вона горнулась до нього щораз ближче, а він, відчуваючи зростання цієї близькості, хотів бути сміливим, і все не зважувався.

Але одного дня він зважився, коли, прийшовши до Рут, застав її в притемненій кімнаті — у неї боліла голова.

— Нічого не допомагає,— відповіла вона на його запитання. — А порошки доктор Гол заборонив мені.

— Я, може, допоможу вам і без ліків, — сказав Мартін. — Звісно, я не ручуся, але спробувати можна. Це просто масаж. Я навчився його сперш у японців. Ви, певно, знаєте, що японці чудові масажисти. А пізніше я бачив, як то саме, тільки дещо інакше, роблять і гавайці. Вони звуть такий масаж «ломі-ломі». Він часто не згірший за ліки, а іноді помагає й тоді, коли ліки безсилі.

Тільки-но його руки торкнулися її голови, як вона глибоко зітхнула:

— Це так хороше!

Через півгодини вона ще раз обізвалася, питаючи:

— Ви не стомилися?

Запитання було зайве, бо вона ж знала, яка буде відповідь. Потім вона дрімотно забулася під впливом його цілющої сили. Саме життя ллялося з його пучок, гамуючи, як їй видавалось, увесь біль, аж урешті їй полегшало, і вона заснула. Мартін тихенько вийшов.

Увечері вона зателефонувала йому.

— Я спала до самого обіду, — сказала вона. — Ви мене зовсім вилікували, містере Ідене. Я просто не знаю, як і дякувати вам.

Від збентеження й радості він насилу міг щось там відповісти їй, і поки вони розмовляли, у голові в нього все роїлася згадка про Браунінга й хоровиту Елізабет Баррет. Що зроблено раз, можна й удруге, а він, Мартін Іден, може і напевно таки зробить це для Рут Морз. Вернувшись до своєї кімнати, він знов узявся до «Соціології» Спенсера, що лежала розгорнута на ліжку, але читати не зміг. Кохання цілком заполонило його думки, і, забувши про своє рішення не писати, він опинився коло забризканого чорнилом столу. Сонет, що він написав того вечора, був перший з п’ятдесяти любовних сонетів, викінчених упродовж двох місяців. Пишучи їх, він усе мав на пам’яті «Португальські сонети»[21], і творив за умов, найкращих для такого роду праці, бо був духовно піднесений і пойнятий найсолодшим любовним шалом.

Ті довгі години, коли не був з Рут, він віддавав своєму «Любовному циклові», читанню вдома або ж відвідинам читалень, де щораз докладніше знайомився з сучасними журналами, з їх напрямком та змістом. Години, які він проводив коло Рут, доводили його трохи не до божевілля — як тим, чого вони обіцяли, так і тим, що мало з того справджувалось.

Тиждень по тому, як Мартін вилікував Рут від головного болю, Норман запропонував покататися в місячну ніч по озеру Меріт. Артур і Одні підтримали його. Але що ніхто з них не вмів керувати човном, то Мартін мусив узяти на себе цей обов’язок. Рут сіла поруч нього на кормі, а троє юнаків умостилися посередині й завели суперечку про якісь свої студентські справи.

Місяць ще не зійшов, і Рут, що мовчки вдивлялася в зоряне склепіння неба, раптом відчула себе дивно самотньою. Вона глянула на Мартіна. Порив вітру накренив човна, так що він аж зачерпнув води, тим-то Мартін, однією рукою держачи стерно, а другою шкот, прямував просто вітру, намагаючись водночас розрізнити недалекий уже північний берег. Він не усвідомлював погляду Рут, що, пильно дивлячись на нього, розважала, як це може так засліпитися здібна людина, щоб гаяти час на писання віршів, загодя приречених на посередність і невдачу.

Її погляд пересувався по його дужій шиї, ледь видній у зоряному світлі, по гарно посадженій голові, і дівчину знов посіло знайоме бажання оповити Мартінову шию руками. Сила, що викликала в ній відразу, водночас і вабила її. Тоскне відчуття самотності все росло, і Рут пройняла втома. Погойдування човна неприємно разило її — вона пригадала головний біль, і як Мартін втишив той біль своїм дотиком, і яким миротворним спокоєм віяло від нього. Тепер він сидів поруч неї, зовсім поруч, і човен у русі, здавалося, підштовхував її до нього. І раптом їй страх як захотілося пригорнутися до його дужих грудей, знайти в ньому опору — і, перш ніж усвідомила цей неясний ще імпульс, вона вже хилилася в Мартінів бік. Чи, може, то човен гойднувся? Вона не знала, вона нічого не знала. Знала тільки, що притулилась до нього і що тепер їй легко й приємно. Може, то справді човен гойднувся, але відсуватись вона й не думала. Вона прихилилась до його плеча зовсім ледь відчутно, але все ж прихилилась і не ворухнулася навіть тоді, коли він сам трошки відсторонився, щоб їй було зручніш.

Це було божевілля, та вона не хотіла над цим задумуватися. Вона вже не була колишньою Рут, вона була жінкою і, як жінка, шукала опори. І хоч вона притулилася ледь відчутно, але вже була задоволена. Втома де й поділася. Мартін мовчав — він боявся розвіяти чари. Його любовна стриманість подовжувала їх. Але в голові йому наморочилось, він не розумів, що трапилось. Усе це було так дивогідно, наче вві сні. Він насилу зборов шалене бажання кинути шкот і стерно і стиснути її в обіймах. Інтуїція, проте, підказала йому, що цього не слід робити, і він був радий, що мав руки зайняті і тим вистояв проти спокуси. Він тільки повільніше повів човна, послаблюючи якомога вітрило, щоб довше їхати до північного берега. Бо тоді йому доведеться підвестися, щоб повернути вітрило, і близькість їхню буде порушено. Вправно керуючи човном, він непомітно для інших затримував його хід і в душі благословляв своє важке матроське життя, яко дало йому владу над морем, човном та вітром і дозволило цієї казкової ночі сидіти поруч коханої, відчуваючи на плечі любий серцю тягар.

Коли перший промінь місяця, торкнувшись вітрила, залив човен перлистим сяйвом, Рут відсунулась від Мартіна і почула, що він ту ж мить і собі відхилився. їм обом хотілося, щоб ніхто нічого не помітив. То була таємниця двох, зрозуміла без слів. Рут сиділа оподаль нього з розгарячілими щоками, лише тепер усвідомлюючи, що трапилось. Вона вчинила щось таке, що мусила втаїти від братів і Одні. Що з нею сталося? Ніколи з нею такого не бувало, хоч вона не раз каталася на човні місячної ночі в товаристві юнаків. У неї навіть бажань таких не з’являлося. І, схвильована таємницею своєї розквітлої жіночності, вона спаленіла з сорому. Рут крадькома глянула на Мартіна, який саме повертав вітрила, і мало не зненавиділа його за те, що він призвів її до такого безсоромного й ганебного вчинку. І чому саме він? Може, її мати мас рацію, і вона занадто часто з ним бачиться. Ну, більше це не повториться, надалі вони рідше зустрічатимуться. У неї навіть промайнула безглузда думка сказати йому мимохідь, тільки вони лишаться вдвох, що перед тим, як зійшов місяць, їй чомусь стало млосно. Але тут-таки вона пригадала, як вони обоє водночас відсунулись одне від одного, щоб їх місяць не зрадив, і зрозуміла, що Мартін їй не повірить.

Наступними днями Рут просто сама себе не пізнавала: вона стала якоюсь чудною, невпокійною істотою, що не слухалась розуму, не хотіла аналізувати своїх почуттів, відмовлялася заглядати в майбутнє й думати про свою долю. Вона була вкрай збентежена і охоплена гарячкою від доторку до пекучої тайни, страшної і чарівної. Одно тільки вона твердо вирішила: не дати Мартінові нагоди говорити їй про своє кохання. Тоді все буде гаразд. Через кілька днів він вирушить у море. А втім, хай він навіть і говорить — однаково все буде гаразд, вона ж бо його не любить. Звісно, які-небудь півгодини йому буде дуже важко, а їй ніяково, бо це вперше вона вислухуватиме освідчення. На саму думку про це вона відчула, як солодко в неї забилося серце. Вона стала справжньою жінкою, і чоловік проситиме її руки. Це вабило все, що було в ній жіночого. Усі основи її життя раптом здвигнулися від зворушення. Думки затріпотіли, як метелики, принаджені вогнем.

Вона так далеко зайшла в уяві, що вкладала Мартінові в уста слова його освідчення, що яг до себе, то в думці підбирала найлагідніші вирази для відмови і як вона апелюватиме до його щирої та шляхетної мужності. Передусім він повинен кинути курити. Цього вона особливо домагатиметься. Та ні, ні, вона зовсім не дозволить йому говорити. Вона може його втримати, — адже ж матері вона це обіцяла. Зчервоніла і розгарячкована, Рут з жалем розігнала свої мрії. Її перше освідчення треба було відкласти до слушнішого часу, до зустрічі з достойнішим претендентом.

Надійшов розкішний осінній день, теплий і розімлілий, насичений чаром перехідної пори день каліфорнійського бабиного літа, коли сонце світить млисто і вітерець не годен сколихнути дрімотне повітря. Прозірчасто-багряний туман барвистим мереживом залягав у міжгір’ях. Сан-Франціско розкинулось на своїх пагорбах наче велике пасмо диму. Тьмяно вилискувала розтопленим металом морська затока, і на ній судна й човни або спочивали нерухомо, або здавалися на повільну течію. Над Золотою Брамою[22] — блідо-золотавою стежкою під променем призахідного сонця — велично майорів крізь сріблясту імлу далекий Тамалпайс *. А далі, над темним обширом великого океану, клубочились на обрії густі хмари і, пливучи до суходолу, остерігали перед першим бурхливим подихом зими.

Літу пора вже було на спочинок. Але воно ще барилося, в’янучи й пригасаючи між горами, поглиблювало багрянець долин і ткало собі саван з вичерпаних сил та випитих до дна втіх, умираючи в супокійному пересвідченні, що не марно жило. А посеред гір, на улюбленому своєму горбку сиділи поруч Мартін і Рут, схиливши голови над усе тими самими сторінками, і він читав їй уголос любовні сонети тієї, що покохала Браунінга так гаряче, як рідко коли кохають чоловіка.

Але цей раз їм щось не читалося. Надто міцні були чари краси, що згасали в них на очах. Золота пора року вмирала, як і жила, прекрасною і нерозкаяною грішницею, сповнюючи осіннє повітря солодкою знемогою спогадів про минулі розкоші. Ця знемога передавалася їм, — млосна й дрімотна, вона послаблювала волю, повивала багряним туманом розум і моральні засади. У серці Мартіновім бриніла ніжність, раз у раз заливаючи його гарячими хвилями. Голови їхні близько схилились одна до одної, і, коли від подуву вітру її волосся торкалося його щоки, рядки розпливались у нього перед очима.

— Здається, ви ні слова не зрозуміли з того, що читали, — сказала вона, коли він затнувся.

Він палко глянув на неї і знов мало не впав у звичну недорікуватість, коли раптом знайшовся на відповідь:

— А ви, здається, теж нічого не зрозуміли. Про що йде мова в останньому сонеті?

[21] «Португальські сонети» — цикл любовних поезій Елізабет Браунінг.

[22] Золота Брама — протока, що утворює вхід до бухти Сан-Франціско. Тамалпайс — горо на північний захід від Сан-Франціско.