Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Теж чудова, тобто оркестр. Але було б далеко краще, якби ті ляльки не стрибали, а сиділи тихо, а то й зовсім пішли б зі сцени.

Рут жахнулася.

— Ти, звісно, не маєш на думці Тетралані чи Барілло?

— Чом ні? І їх, і всю ту братію.

— Але це ж великі артисти! — протестувала вона.

— І все ж своїм безглуздим кривлянням вони тільки псували музику.

— Невже тобі не подобається голос Барілло? — запитала Рут. — Його ставлять на друге місце після Карузо.

— Чом ні — подобається, а голос Тетралані nie й більше. В неї голос незрівнянний, — принаймні так мені видається.

— Але… але… — затнулася Рут. — Я тебе не розумію, ти зачарований їхніми голосами, а кажеш, що вони псують музику.

— Отож-бо й е. Я багато дав би, щоб послухати їх у концерті, і дав би ще більше, щоб не чути їх в опері. Я, здається, безнадійний реаліст. Великі співаки не завжди великі актори. Слухати, як Барілло співає янгольським голосом якусь любовну арію, а Тетралані, наче другий янгол, відповідає йому, і то під яскраву, барвисту музику, — це насолода. Я, безперечно, визнаю це. Але все враження пропадає, коли я бачу, як довжелезна п’ятипудова Тетралані й куций, жирний, широкогрудий, мов коваль, Барілло прибирають неприродних поз, б’ють себе в груди і, наче божевільні, вимахують руками, і вже зовсім не вкладається в голові, що це любовна сцена між стрункою, чарівною принцесою і прегарним романтичним принцом. Це ж нісенітниця, маячня, вигадка! Хіба хтось так висловлює своє кохання? Та коли б я задумав отак тобі освідчитися, ти б мені вуха нам’яла.

— Ти просто не розумієш, — противилася Рут. — Кожна галузь мистецтва по-своєму обмежена. — Вона пригадувала лекцію про умовність у мистецтві, яку чула в університеті.— Малярство має на полотні лише два виміри, але завдяки майстерності художника картину сприймається в трьох вимірах. Письменник теж мусить бути всемогутній. Ми ж віримо йому, коли він оповідає про потаємні думки героїні, хоч нам ясно, що ані сам автор, ані будь-хто інший їх підслухати не міг. Те саме можна сказати й про театр, скульптуру, оперу, про будь-яку галузь мистецтва. Певні суперечності хоч-не-хоч доводиться визнавати.

— Так, я це розумію, — відказав Мартін. — Усяке мистецтво має свої умовності.

Рут була вражена, як влучно він висловився. Хтось подумав би, що він не нахапався випадкових знань з бібліотечних книжок, а теж закінчив університет.

— Але й умовності мають бути правдоподібні,— вів далі Мартін. — Ми згодні визнати, що дерева, намальовані на картоні по обох боках сцени, — це ліс. Це умовність, але досить природна. Але коли намальовано море, чи ми повіримо, що це ліс? Ніколи. Бо це означало б насилувати свої почуття. Так само й усі ті шалені стрибки, кривляння й вихиляси, що ми оце бачили, не можна вважати за правдоподібну сцену кохання.

— Ти гадаєш, що на музиці знаєшся краще за фахівців? — обурено спитала Рут.

— Ні, зовсім ні. Я просто дозволяю собі мати власну думку. Я тільки хотів тобі пояснити, чому слоняча грація мадам Тетралані зіпсувала для мене всю принадність оркестру. Може, ті фахівці з музики й мають слушність. Але я волію залишатися самим собою і не хочу підпорядковувати свій смак хоч би й одностайній думці людства. Коли вже мені що не подобається, то не подобається, і край, і нема аніякої потреби вдавати, ніби я цим захоплююсь, бо так собі вмовила більшість моїх ближніх. Я не можу погоджувати свої смаки з модою.

— Але щоб розуміти музику, потрібна певна підготовка, — заперечувала Рут. — І особливо це стосується опери. Може ж бути…

— …Що я не досить підготований для опери? — докінчив за неї Мартін.

Вона кивнула головою.

— Це правда, — погодився він. — Але я навіть радий, що мене не привчали до опери змалку. А то б я сьогодні проливав сентиментальні сльози, і блазенське кривляння високошановної пари тільки додавало б чару їхнім голосам та супровідному оркестрові. Ти маєш слушність. Це дається вихованням. А я вже занадто старий. Мені потрібно або щось правдоподібне, або зовсім нічого. Непереконлива ілюзія — це очевидний обман, — отож я так і дивлюсь на велику оперу, коли коротун Барілло в нападі конвульсії хапає в обійми цю здоровиху Тетралані, так само конвульсійну, і каже їй про своє палке кохання.

Знову Рут оцінювала погляди Мартінові, виходячи з зовнішніх ознак, спираючись на свою віру у загальновизнане. Бо хто він, власне, такий, щоб мати рацію всупереч цілого культурного світу? Його слова й думки не справляли на неї ніякого враження. Вона занадто глибоко вросла у світ загальновизнаного, щоб співчувати бунтарським думкам. Вона з дитинства любила оперу, як і всі люди її кола. Тож з якого це права Мартін Іден, що донедавна знав тільки простенькі робітничі пісні, береться судити про музику всесвітньо славну? Вона сердилась на нього й чулася ображеною. У кращому разі, все, що він казав, — просто примха, безглуздий жарт. Але коли, провівши до дверей дому, він обняв її і ніжно поцілував на прощання, вона забула про все, знов охоплена любов’ю. І, лежачи без сну в постелі, дивувалася — як то часто бувало тепер, — чому так мало статися, що вона покохала цього чудного чоловіка, і покохала наперекір бажанню всієї своєї родини.

Другого дня Мартін Іден, відклавши вбік «чорну роботу», під свіжим враженням учорашнього викував есей, що назвав його «Філософія ілюзії». Прикрашений маркою конверт з рукописом пустився в мандри, але йому судилося ще не раз у подальші місяці обростати новими марками і знову рушати в мандри.

Марія Сільва була бідна, і всі стежки бідності були їй відомі. Для Рут слово «бідність» означало не досить добрі умови існування, і вона його розуміла тільки так. Вона знала, що Мартін бідний, і в думці порівнювала цей його стан з юністю Авраама Лінкольна, містера Бетлера та інших людей, що згодом досягли успіху. Визнаючи, що бідувати не дуже приємно, Рут, як то заведено в середньому класі, виправдувала бідність, що вона, мовляв, немов гостра шпора, спонукає кожного, хто має хоч сякі-такі здібності, вибиватися в люди. Тим-то, дізнавшися, що Мартін заставив пальто й годинника, вона нітрохи не засмутилася. Вона навіть гадала, що це на краще, бо нестатки, кінець кінцем, змусять його схаменутись і облишити своє писання.

На змарнілому тепер обличчі Мартіна й запалих щоках Рут не завважувала слідів голодування. їй ще й подобалася така зміна в ньому. Це ніби якось ушляхетнювало його, збавляло надміру тіла й послаблювало оту його тваринну силу, що й вабила її, і відштовхувала. Іноді її приємно вражав якийсь незвичайний блиск в його очах, що робив Мартіна схожим на поета і вченого — на того, ким він хотів би бути і ким вона хотіла б його бачити.

Марія Сільва, одначе, зовсім інше вичитувала із запалих щік та гарячкуватих очей Мартінових і день у день спостерігала, які зміни заходять у ньому, залежно від припливу й відпливу його достатків. Вона бачила, як одного дня він вийшов з дому в пальті, а вернувся в піджаку, хоч надворі було холодно й мрячно, і незабаром помітила, що обличчя йому трохи поповнішало і в очах згасли голодні вогники. Так само помічала вона, що після того як зник велосипед і годинник, його здоров’я знов розквітло.

Знала Марія і те, як багато Мартін працює, бо бачила, скільки гасу виходить у нього за ніч. Праця! Вона розуміла, що він працює ще більше за неї, хоч його робота була зовсім інакша. Дивувало її тільки, що чим менше він їв, тим ретельніше працював. Іноді, коли їй здавалося, що голод особливо дошкуляв Мартінові, вона дарувала йому буханець спеченого хліба, незграбно приховуючи своє благодійство жартівливим зауваженням, що він сам так добре спекти не зуміє. Знов іншим разом посилала йому з одним із своїх малят повну миску гарячого суну, не певна в душі, чи має ж вона право відривати цей суп від уст своїх дітей, так би мовити, власної плоті й крові. І Мартін був їй щиро вдячний, бо знав, що коли й є на світі милосердя, то тільки серед бідноти.

Якось, нагодувавши усю свою дітлашню тим, що знайшлося в хаті, вона купила на останні п’ятнадцять центів галон дешевого вина і запросила Мартіна випити з нею, коли той прийшов у кухню по воду. Він випив за її здоров’я, а вона за його. Потім вона випила за те, щоб йому пощастило в усіх його справах, а він за те, щоб нарешті з’явився Джеме Грент і заплатив їй за прання. Джеме Грент був поденний тесляр, котрий не завше вчасно сплачував борги і завинив Марії три долари.

Марія й Мартін пили молоде кисле вино натщесерце, і воно їм швидко вдарило в голову. Дарма що геть різні за вдачею, вони обоє були самотні в своїй нужді, і, хоч вголос про неї не мовили, вона міцно їх зв’язувала. Марія дуже здивувалась, дізнавшись, що Мартін бував на Азорських островах, де вона жила до одинадцяти років. Ще більше здивувалася, почувши, що він бував і на Гаваях, куди вона потім переїхала з родиною. Але подив її перейшов усякі межі, коли Мартін розповів їй, що якось відвідав острів Мауї, де вона жила в дівоцтві і де вийшла заміж. На Кагулуї, де вона познайомилася із своїм майбутнім чоловіком, Мартін був аж двічі! Авжеж, вона пам’ятає ті судна з цукровою тростиною. То він був серед команди? Ну й малий же цей світ! А на Вайлуку? І там бував! А чи не знав він там наглядача на плантації? Аякже, навіть випивав з ним.

Отак віддаючися спогадам, топили вони свій голод у поганому кислому вині. Але Мартінові майбутнє не малювалося таким уже безпросвітним. Успіх, здавалося, вже ось-ось, тільки руку простягти. Вдивляючись у змарніле лице цієї спрацьованої жінки, він вгадав свіжий домашній хліб і гарячий суп, які вона присилала йому, і в пориві щирої вдячності відчув бажання відплатити їй рівно ж добром.

— Маріє,— рантом сказав він, — що б ви хотіли мати?