Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

МАРТІН ІДЕН

Роман

Той, що був попереду, повернув ключа в замку, відчинив двері й увійшов досередини, а за ним ступив молодий хлопець, незграбно знявши шапку. На собі він мав простий одяг, що пропах морем, і весь він здавався якимсь недоладним у просторому передпокої. Він не знав, куди подіти шапку й уже стромляв її до кишені, але його супутник забрав її, і то спокійно так і просто, що хлопець відчув до нього вдячність і подумав: «Він розуміє. Вже якось допоможе мені».

Хлопець рушив за своїм провідником, перевалюючись і мимоволі розставляючи ноги, наче рівна підлога під ним підіймалася й опадала в такт морським хвилям. Великі кімнати здавалися завузькими, як на його ходу, і потай він боявся, що от-от зачепить широкими плечима одвірок або зіб’є з низької полички над каміном яку статуетку. Він одхилявся то в один бік, то в другий поміж різними речами — тим лише побільшуючи небезпеку, що насправді існувала тільки в його уяві. Між роялем та столом серед кімнати, на якому були стоси книжок, пройшло би пліч-о-пліч і шестеро чоловік, але він проминув це місце з острахом. Його важкі руки безпорадно висіли вздовж тіла. Він не знав, що з ними робити, і, коли його збудженій уяві привиділося, немов одна рука може зачепити книжки на столі, він сахнувся, наче сполоханий кінь, і мало не перекинув дзиглика біля рояля. Він дивився на легку ходу чоловіка поперед себе і вперше в житті подумав, що сам ходить не так, як інші. На хвильку йому стало соромно, що він такий незграбний. Дрібні краплі поту виступили в нього на чолі; він спинився й витер хусточкою засмагле обличчя.

Стривайте, Артуре, — сказав він, намагаючись прихопити своє збентеження жартівливим тоном. — Це трохи забагато для мене — так відразу. Дайте отямитися. Ви ж знаєте, як мені не хотілося йти сюди, та й паші, либонь, не вельми раді мене бачити.

— Це все пусте, — заспокійливо відказав Артур. — Вам нічого нас боятися. Ми люди прості. О, тут лист мені!

Артур підступив до столу, розірвав конверта й почав читати, щоб дати гостеві змогу прийти до пам’яті. Гість це зрозумів і був вдячний. За натурою співчутливий та доброзичливий, він і тепер не втратив цих рис, дарма що на вигляд ще був стривожений. Він насухо витер чоло і байдужно розглядався довкола, але в очах що світився вираз дикого звіра, що боїться пастки. Опинившись у незнайомих обставинах, він стерігся того, що могло трапитися, не знав, що йому робити, розумів, що поводиться незграбно, побоювався, щоб і взагалі не виявитись незграбою. Йому, болісно вразливому й надзвичайно самолюбному, крадькома кинутий лукавий Артурів погляд з-понад листа був як ніж у серце. Він спіймав той погляд, та не дав узнаки, бо чималого вже встиг навчитися, і найперш дисципліни. Однак цей удар вразив ножем його гордість. Він проклинав себе, що прийшов сюди, але все ж вирішив, коли вже прийшов, то будь-що перетерпіти до кінця. Обличчя йому набрало суворого виразу, а в очах спалахнув войовничий вогник. Він упевненіш і уважніш глянув навкруги, кожну дрібницю витонченої обстави карбуючи в мозкові. Очі його були широко розкриті і нічого не поминали: вони вбирали красу, що була перед ними, і поволі згасав у них войовничий вогник, натомість же займався теплий блиск. Він завжди був чутливий до прекрасного, а тут було де виявити свою чутливість.

Одна картина олією привернула його увагу. Бурхливі хвилі вирували під стрімкою скелею, збиваючись угору; над обрієм повисли темні хмари, а далі, за пінявим валом, на тлі вечірнього передгрозового неба видніла маленька шхуна, що змагалася з вітром, круто перехилившись набік, так що чітко виступала кожна дрібниця на палубі. Тут відчувалася краса, а краса вабила його невтримно. Він забув свою незграбну ходу і підійшов дужо близько до картини. Краса зникла з полотна. На обличчі хлопцеві з’явився подив. Він непорозуміло дивився на то, що здавалося йому тепер безладною мазаниною, потім ступив назад. Вмить уся краса знову ожила. «Це просто фокус», — подумав він, коли відходив від картини, але переймаючись іншими різнорідними враженнями, все ж знайшов часинку обуритись, що заради фокуса принесено в жертву стільки краси. На малярстві він зовсім не знався. Смак його виховувався на хромолітографіях, де все було ясно й точно, хоч здалеку, хоч зблизька. Щоправда, він бачив у вітринах магазинів картини, написані олією, але скло не давало його жадібним очам надміру наблизитись.

Він кинув погляд на приятеля, що читав листа, і завважив книжки на столі. В його очах умить спалахнула жадібність, наче в голодного, що раптом побачив їжу. Поривчастою ходою, перевальцем підступив він до столу й побожливо торкнувся книжок. Переглядав заголовки, імена авторів, читав уривки тексту, пестив кожну книжку очима й руками і навіть упізнав книжку, яку колись читав. Решта книжок була йому не знайома, так само як і автори їхні. Ось він натрапив на томик Свінберна[1] і почав читати, — забувши, де він, розпашілий обличчям. Придержуючи пальцем сторінку, він двічі закривав книжку, щоб глянути, хто її автор. Свайнберн! Він запам’ятає це ім’я. У цього хлопчини зіркі очі, він справді бачить і обриси, й барви. Але хто він такий, цей Свайнберн? Чи номер літ сто тому, як більшість поетів? Чи живий і пише й досі? Він глянув на титульну сторінку. Так, у нього є ще й інші книжки. Гаразд, завтра вранці він насамперед піде до бібліотеки і спробує дістати щось із творів Свайнберна.

Він так захопився читанням, що не помітив, як у кімнату ввійшла молода жінка. Опам’ятався лише тоді, коли почув Артурів голос:

— Рут, це містер Іден.

Він згорнув книжку, заклавши пальцем недочитану сторінку, і ще не встиг обернутись, як його пройняло нове відчуття, — не від приходу дівчини, а від слів її брата. В його мускулястому тілі крилася тонка чутливість. Від найменшого дотику зовнішнього світу до його свідомості в ньому спалахувало й вигравало миготливе полум’я думок та поривів. Він був надзвичайно вразливий і чутливий, і його палка уява невтомно скрізь відшукувала схожість та відмінність. Оце «містер Іден» його вразило. Він, кого все життя звано «Іден» або «Мартін Іден», а то й просто «Мартін». І тут раптом «містер»! «Це вже поступ!»— подумав він. Здавалося, його уява на мить обернулась у величезний екран, і перед ним постали нескінченні картини з його життя — кочегарки й трюми, табори й морські узбережжя, тюрми й корчми, шпиталі й нетрища, — і пригадалося, як його називали за тих чи інших обставин.

Тут він повернувся і побачив дівчину. Вся фантасмагорія його мозку вмить зникла. Перед ним було бліде, звійне створіння з великими натхненними синіми очима й розкішним золотим волоссям. Він не міг би сказати, у що вона була вдягнена, тільки її вбрання здалось йому чудовим, як і вона сама. Він порівнював її з блідо-золотою квіткою на тоненькому стебельці. Ні, це був дух, божество — такої величної краси на землі не буває! А може, книжки кажуть правду, і таких, як вона, багато у вищих колах суспільства? її міг би оспівати цей Свайнберн. Певно, він таку й мав на думці, коли писав про Ізольду в отій книжці, що на столі. Уся ця повінь образів, ночувань та думок виникла в одну мить. А зовнішні події ішли собі своїм плином. Він побачив, що вона простягла йому руку й подивилася просто в очі, щиро й міцно, по-чоловічому, потискуючи його пальці. Жінки, яких він знав, так не тиснули руки. А втім, більшість із них взагалі не мали такого звичаю. На нього линув навальний потік спогадів про зустрічі й знайомства з різними жінками. Але він одігнав ті спомини й глянув на неї. Такої жінки ніколи він не бачив. Жінки, що їх він знав?.. Ту ж мить поруч неї вишикувалися ті жінки, з якими йому доводилось раніше знатися. На одну секунду, довгу як вічність, він опинився немов у галереї жіночих портретів, які він міряв і зважував швидким поглядом, а посередині була вона, і з нею він порівнював усіх. Він бачив худі, хворобливі обличчя фабричних робітниць і веселих зухвалих дівчат із Маркет-стріту. Тут були й скотарки з ферм, і смугляві мексіканки з сигаретами в зубах. За ними задріботіли в дерев’яних ходаках схожі на ляльок японки; поряд виступали євразійки, на ніжних обличчях яких лежало тавро виродження; далі йшли дебелі жінки з Тихоокеанських островів, темношкірі й заквітчані. Але всіх їх відтіснило жаске й маячливе плем’я — розпатлані повії Уайтчепелу, розпухлі від джину відьми з публічних домів, цілий почет пекельних гарпій, — жалюгідні подоби жінок, які чигають на матросів у портах, ці покидьки гаваней, це шумовиння людської клоаки.

— Сідайте, містере Ідене, — промовила дівчина. — Коли Артур нам усе розповів, я дуже хотіла вас бачити. Ви такий сміливий…

Він, протестуючи, махнув рукою і пробурмотів, що це дрібниці, що кожен на його місці повівся б не інакше. Вона помітила, що рука його вкрита свіжими саднами, вони ще тільки загоювалися, і що на другій руці було те ж саме. Скинувши на нього швидкий допитливий погляд, вона побачила шрам на щоці, тоді ще один, під волоссям на лобі, і третій, що крився на шиї за накрохмаленим комірцем. Вона стримала усміх, побачивши на бронзовій шиї червону смужку. Звісно, він не звик носити комірці, її жіноче око завважило дешевий, погано пошитий костюм, зморшки на плечах та рукавах, з-під яких виступали могутні біцепси.

Протестуючи жестом і словом проти незаслужених похвал, Мартін слухняно підійшов до крісла. Він захоплено дивився, як вільно й невимушено сіла вона, і взявся за крісло проти неї, пригнічений свідомістю власної незграбності. Це було для нього нове переживання. Досі він ніколи не задумувався, зграбний він чи ні. Таке просто й на гадку йому не спадало. Він обережно сів на краєчку крісла, не знаючи, куди подіти руки. Як він їх не клав, вони все заважали йому. Артур вийшов з кімнати, і Мартін Іден тужливо подивився йому вслід. Він відчув себе самотнім і покинутим віч-на-віч із цим духом в образі жінки. Не було тут ані бармена, що міг би подати чогось випити, ані хлопця, що його можна послати по пиво, в такий спосіб полегшивши собі початок знайомства.

— У вас такий шрам на шиї, містере Ідене, — промовила дівчина. — Звідки він? Напевно, це якась надзвичайна пригода.

— Та то мексіканець штрикнув мене ножем, міс, — відповів він, зволожуючи язиком пересохлі губи й відкашлюючись. — У бійці. А потім, коли я відібрав у нього ножа, він хотів ніс мені відкусити.

Мартін сказав це дуже просто, але перед поглядом його постала гаряча зоряна ніч у Саліна-Круц, біла смуга берега, огні вантажених цукром пароплавів у гавані, вдалині голоси п’яних матросів, штовханина вантажників, розлючене обличчя мексіканця, полиск його звірячих очей у світлі зір, холодний доторк сталі на шиї, цівка крові, натовп і крики; два переплетені тіла, його й мексіканцеве, перекидаються в піску, а десь ніжно дзвенить гітара. Він аж здригнувся на цей спогад і запитав сам себе, чи зміг би художник, що намалював оту картину на стіні, все те відтворити. Білий берег, зорі та вогні пароплавів — то було б дуже гарно, а на передньому плані — темний гурт постатей округ перебійців. Ножа треба б теж намалювати, вирішив він, і так, щоб він виблискував при зоряному світлі. Але не сказав про це ні слова.

— Він хотів ніс мені відкусити, — закінчив Мартін.

— О! — мовила дівчина якимсь тихим, приглушеним голосом, а її обличчя виразно виявляло несмак.

Мартінові й самому стало якось незручно, і на його засмаглих щоках спалахнув легкий рум’янець. Але йому видалося, що вони так палають, наче він заглядає у відкриту топку кочегарки. Певно, такі речі, як бійки на ножах, не для розмов із дамою. У книжках люди її кола ніколи не говорять про таке, — може, вони й насправді нічого такого не знають.

Розмова, яку ледь почали, урвалася. За хвилину дівчина спробувала її поновити і спитала про шрам на щоці. Він бачив, що вона намагається говорити на його рівні, і вирішив, відповівши, перейти на теми близькі їй.

— Це просто випадок, — сказав він, проводячи рукою по щоці.— Раз уночі море розходилося, і з головної реї зірвало грот з усіма снастями. Трос, він металевий, звивався, мов гадюка, а вся вахта ловила його. Я теж кинувся ловити, отож мене й чухронуло по щоці.

— О! — скрикнула вона, цього разу порозуміло, хоч насправді його мова була для неї китайською грамотою. Що то за «грот» або що таке «чухронуло»— було їй зовсім невтямки.

— Оцей Свайнберн… — почав він, здійснюючи свій план і калічачи при цьому поетове прізвище.

— Хто?

— Свайнберн, — повторив він, так само неправильно вимовляючи, — поет.

— Свінберн, — поправила вона.

— Еге ж, саме він, — пробурмотів Мартін, і обличчя його знову спалахнуло. — Він давно помер?

— Що ви! Я не чула, щоб він помер, — здивовано глянула вона на нього. — А ви де з ним познайомилися?

[1] Свінберн, Алджернон Чарлз (1837–1909) — англійський поет.