Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Розтинаючи красу і шукаючи її джерело, він завжди, однак, пам’ятав, що краса — це незглибима таємниця, якої не прозирнути ані йому, ані будь-якій іншій людській істоті. Він добре знав з учення Спенсера, що людині не дано пізнати щось до кінця і що таємниця краси така ж незбагненна, як і таємниця життя, ба навіть більше — що краса й життя тісно переплітаються між собою і що він сам — лише часточка цього понад розум людський сплетіння сонячного сяйва, зоряного пилу й дива.

Саме під враженням від цих думок написав він есей «Зоряний пил», де висміював не засади критики, а засадничих критиків. Це був твір блискучий, глибокий, філософський, і до того насичений гумором. Але й цим разом усі журнали, що їм він пропонував есей, відкидали його без жодних зволікань. Однак висловивши те, що він хотів сказати, Мартін спокійно йшов далі. Він уже призвичаївся чекати, аж поки думка розвинеться в ньому й дозріє, щоб лише тоді сідати до машинки. Що та праця не потрапить до друку, мало його непокоїло. Писання було для нього завершенням тривалого розумового процесу, збиранням докупи розрізнених деталей і остаточним узагальненням усіх думок, що обтяжували йому мозок. Написавши ж, він свідомим зусиллям звільняв свій розум для нових ідей і проблем. Отак бува які чоловіки, та й жінки теж, зазнавши певних прикрощів, справжніх чи уявних, порушують від часу до часу свою задавнену мовчанку нестримним потоком мови і виговорюються геть до останнього слова.

Минали тижні. Гроші в Мартіна кінчалися, а на видавничі чеки все ще годі було сподіватися. Усі найкращі рукописи повернулися назад, і він знов розіслав їх, а з «чорною роботою» йому так само щастило. Його маленьку кухню вже не прикрашали різноманітні страви. Опинившись у скруті саме з торбинкою рису й кількома фунтами сушених абрикосів, Мартін п’ять днів підряд їв тричі на день рис та абрикоси. Потім він вирішив удатися до кредиту. Крамар-португалець, з яким Мартін досі розплачувався готівкою, перестав давати бакалійні продукти в борг, як тільки Мартінів рахунок досяг поважної цифри в три долари й вісімдесят п’ять центів.

— Бо то, бачиш, — сказав крамар, — у вас не буде роботи, і не бачити мені мої гроші.

Хіба міг що Мартін на це відповісти? Хіба ж воно діло— відкривати кредит здоровому робочому парубкові, який так зледащів, що не хоче працювати?

— Ти заробиш гроші і маєш харчі,— запевняв крамар. — Немає гроші, немає харчу. — І потім, щоб показати, що це суто ділова обачність, а не упередженість проти самого Мартіна, він додав: — Випиймо-но, я частую, ти добрий приятель.

Мартін і випив, аби засвідчити приязні почуття, — і так, не повечерявши, ліг спати.

Городину Мартін купував у крамниці, що її власником був американець, і цей уже не так пильно додержував ділових принципів, бо закрив кредит тільки після того, як Мартін напозичався аж на п’ять доларів. Пекар спинився на двох доларах, а різник на чотирьох. Підраховуючи свої борги, Мартін виявив, що винен чотирнадцять доларів і вісімдесят п’ять центів. Треба було вже платити і за машинку, але він сподівався, що два місяці зможе користуватися нею в кредит, що становитиме ще вісім доларів. На цьому, однак, усі фінансові можливості Мартіна вичерпувались.

Останнє, що він купив в овочевій крамниці, був мішок картоплі, і от цілий тиждень він їв тричі на день саму картоплю. Він трохи підтримував себе на силі тим, що іноді обідав у Рут, але, відмовляючись із чемності від зайвого шматка, коли на столі була така сила всякої їжі, зазнавав просто танталових мук. А то ще, хоч і згоряючи з сорому, заходив в обідній час до сестри і їв стільки, скільки насмілювався, — в усякому разі більше, ніж у Морзів.

День у день він пильно працював, і день у день листоноша приносив йому забраковані рукописи. У нього вже не було грошей на марки, і рукописи стосами лежали під столом. Нарешті прийшла така пора, що йому довелося пробути без їжі сорок годин. Пообідати в Рут він не міг, бо вона поїхала на два тижні до Сан-Рафаеля, а піти до сестри було сором. На довершення всіх злигоднів листоноша приніс того дня п’ять рукописів. Тоді Мартін надів пальто і подався до Окленда. Повернувся він без пальта, зате в кишені подзенькували п’ять доларів. Він заплатив но доларові кожному з крамарів, і в його кухні знов зашкварчало м’ясо з цибулею, запарилася кава, а на столі з’явився цілий горщик вареного чорносливу. Пообідавши, він сів писати і до півночі закінчив статтю, яку назвав «Гідність лихварства». Надрукувавши, він кинув її під стіл, бо від п’яти доларів на марки не лишилось нічого.

Трохи згодом він заставив годинника, потім велосипеда і, заощадивши на харчі, поналіплював марки на всі свої рукописи, щоб знову пустити їх в обіг. У своїй чорній роботі він розчарувався. Вона теж нікому не була потрібна. Порівнюючи те, що писав сам, з надрукованим по газетах, тижневиках і дешевших місячниках, він бачив, що його роботи кращі, далеко кращі, і все ж воно не спродувалося. Тоді він довідався, що більшість газет користується так званим «готовим підживком», який готують спеціальні агентства, і роздобувся на адресу відповідної установи. Але те, що він послав, незабаром повернулося назад із стереотипним повідомленням, що весь потрібний матеріал постачають штатні співробітники.

В одному з великих журналів для молоді він натрапив на цілу сторінку анекдотів. Ось де б далося заробити! Але його анекдоти було відкинено. Пізніше, коли це вже його не цікавило, він дізнався, що співробітники редакції самі заповнюють цей розділ, таким чином збільшуючи свій заробіток. Гумористичні тижневики повернули йому його жартівливі віршики й дотепи, а вірші на злобу дня, що їх він розіслав по великих журналах, теж не знайшли собі місця. Лишалися що газетні фейлетони. Мартін був певний, що може писати їх краще, ніж ті, які звичайно друкується, і, діставши адреси двох газетних синдикатів, засипав їх фейлетонами. Коли з двадцяти штук йому не пощастило вмістити й жодного, він кинув їх писати. А проте, читаючи кожен день ті історійки в щоденних і тижневих виданнях, він бачив, що сам пише незрівнянно краще. Впавши у відчай, він вирішив, що його просто загіпнотизували власні писання, і що він не здатен критично подивитись на них, і що взагалі він претендує на казна-що.

Немилосердна видавнича машина функціонувала справно, як завжди. Мартін вкладав рукопис і марку на відповідь у конверта, вкидав його в поштову скриньку, а тижнів через три-чотири приходив листоноша і повертав йому цього рукописа. Запевно там, звідки вернувся рукопис, не було ніяких редакторів, а добре змащені хитромудрі автомати. Мартін дійшов до такого розпачу, що й зовсім перестав вірити в існування редакторів. Жоден з них досі ні разу не подав ознак життя, а те, що всі його твори поверталися назад без будь-яких пояснень, немов підтверджувало думку, що редактори — це міф, який вигадали й підтримують кур’єри, друкарі та газетярі.

Тільки й мав він радості, що побачення з Рут, але й ці години були не завжди щасливі. Мартіна безнастанно точив якийсь неспокій, ще гостріший, ніж тоді, коли його почуття не мало взаємності, бо тепер, коли він здобув її кохання, здобути її саму стало ще важче. Він просив почекати два роки, але час летів, а він зовсім не поступував. Він бачив, що їй не до вподоби його робота. Рут не казала цього відверто, але й без слів ясно давала це відчути. Вона не сердилася, а просто була невдоволена, хоч інша жінка, не така лагідна, на її місці давно б уже вибухнула гнівом, їй було прикро, що чоловік, якого вона вирішила перевиховати, не улягав її волі. Спочатку він був у неї в руках м’який, як віск, але раптом уперся і не схотів прибирати подоби ані її батька, ані містера Бетлера.

Духовної величі й сили Мартінової вона не помічала або, ще гірше, не розуміла. Цей чоловік, що так легко міг пристосовуватися до хоч би й якої комірчини людського існування, був в її очах свавільним і впертим, бо не давався вкласти себе до тієї єдиної комірчини, яку вона знала. Рут не спроможна була стежити злет його мислі і, коли він досягав зависоких для неї верховин, вважала, що він збився з шляху. Досі вона не знала нікого, хто б випереджував її розумом. їй завжди були ясні думки батька й матері, братів і Одні, тож, не розуміючи Мартіна, вона гадала, що винен у цім тільки він. То була давня як світ трагедія людської обмеженості, що силкується керувати всесвітом.

— Ти звикла схилятись перед вівтарем загальновизнаного, — сказав їй якось Мартін під час розмови про Препса й Вендервотера. — Я згоден, що це великі авторитети, яких вважають за найкращих літературних критиків Сполучених Штатів. Кожен шкільний учитель у країні дивиться на Вендервотера, як на провідника американської критики. Проте я читав його статті, і вони здалися мені досконалим зразком блискучого марнословства. Він не більше, як нудний співець банальності, і Джелет Берджес[24] добре його висміяв. Та й Препс не кращий. Його «Лісовий мох», наприклад, написано чудово. Ані коми не викинеш. А тон який урочистий! Жодному критикові в Штатах не платять стільки, як йому. І все-таки — він зовсім не критик, їй-богу. В Англії з критикою справа стоїть куди краще.

Біда в тому, що наші критики говорять загальнозрозумілим тоном, і говорять прегарно, добропристойно і вдоволено. їхні статті нагадують мені недільні проповіді. Вони проголошують плиткості. Вони підтримують ваших професорів філології, а професори підтримують їх. І ні в тих, ні в тих немає бодай однієї оригінальної думки. Вони знають тільки загальновизнане, до того ж і самі вони загальновизнані. Це люди недалекого розуму, і все загальновизнане приліплюється до них так само легко, як етикетки до пляшок з пивом. Основний їхній обов’язок — дурманити голови університетській молоді, вимітати з неї всякий проблиск оригінальності і накладати тавро загальновизнаного.

— І все ж, пристаючи на загальновизнане, я ближча до істини, аніж ти, лютуючи, немов який островик з південних морів, що нападається на священні образи, — зауважила Рут.

— Та то ж самі місіонери потрощили божі образи, — засміявся Мартін. — От шкода, що всі вони подалися до поган і нікому поскидати ці старі образи — добродіїв Вендервотера й Препса.

— А заразом і всіх професорів, — додала Рут.

Мартін похитав головою:

— Ні, професори-природники повинні жити. То справді великі люди. Але потрощити голови дев’ятьом із десяти професорів філології, цим вузьколобим папугам, — не завадило б.

Присуд над професорами був доволі безоглядний, а Рут він і зовсім видався блюзнірством. Вона мимоволі порівняла тих солідних, освічених, елегантно вдягнених професорів, що говорять плавно й спокійно, приємно вражаючи блиском культури, з цим чудним хлопцем, якого вона чомусь покохала і що на ньому не сидів пристойно ані один костюм, що його випнуті м’язи посвідчували тяжку фізичну працю, що під час розмови гарячкував і замість коректних зворотів вживав образливих слів, втрачаючи самовладання. Ті принаймні діставали добру платню і — ніде правди діти — були справжні джентльмени, а він не міг заробити ні цента та й узагалі далеко йому до них.

Рут не вважала на Мартінові слова, ані на його аргументи. Що його докази хибні, для неї було ясно, — щоправда, несвідомо — з самих зовнішніх ознак. Вони, професори, мали рацію в своїх літературних судженнях, бо вони досягли успіху, а Мартін — ні, бо не міг продати свого краму. Кажучи його ж словами, вони «добулися всього», а він нічого. Та й як міг мати рацію він, що так недавно стояв у цій самій кімнаті, незграбний і почервонілий від збентеження, озираючись, щоб не збити плечем якої статуетки, і питав, чи давно помер «Свайнберн», і хвалився, що читав «Ексцельсіор» та «Псалом життя».

Позасвідомо Рут сама підтверджувала Мартінові слова, що вона схиляється перед загальновизнаним. Він чудово розумів перебіг її думки, але не хотів над цим задумуватися. Він кохав її незалежно від того, як вона дивиться на Препса й Вендервотера та професорів англійської філології, і чимраз більше переконувався, що деякі опановані ним галузі мислення й знання вона не те що не годна осягнути, а просто не знає про їх існування.

Щодо опери, то Рут певна була, що Мартін на ній зовсім не розуміється, а його погляди на оперу були ще й зумисне хибні.

— То як тобі сподобалося? — запитала вона якось, коли вони поверталися з оперної вистави.

Того вечора він дозволив собі нарешті піти з нею в театр, цілий місяць суворо заощаджуючи на їжі. Марно прождавши, поки він сам поділиться з нею враженням, Рут, схвильована й зворушена тим, що бачила й чула, заговорила перша.

— Мені дуже сподобалась увертюра, — відповів він. — Чудова.

— А сама опера?

[24] Джелет Берджес (1866–1951) — американський гуморист.