— Напиши там про обидвох, — рантом сказав Джо, — Або дай лишень я сам перепишу.
— Але чого не ти кидаєш? — спитав Мартін.
— Того, чого й ти.
— Я піду на море, а ти ж цього не можеш.
— То так, — відказав Джо. — Але я можу піти блукати.
Мартін хвильку пильно дивився на нього, потім вигукнув:
— Їй-бо, твоя правда! Краще вже бути волоцюгою, ніж робочою скотиною. Принаймні хоч життя побачиш. А ти ж його й близько не знаєш.
— Ото був я лежав у лікарні,— почав Джо. — Чудово було! Я заслаб на тиф… я тобі розповідав?
Поки Мартін виправляв у телеграмі «одного» робітника на «обидвох», Джо вів далі:
— Коли я лежав у лікарні, мені й разу не хотілося випити. Хіба не чудасія? А коли я працюю цілий тиждень як віл, то мушу набратися. Ти, либонь, знаєш, що кухарі п’ють, як ті чорти? Та й пекарі теж? Це від роботи. Інакше не можна. Стривай, я заплачу половину за телеграму.
— Краще пожеребкуймося, — запропонував Мартін.
— Сюди, хлопці, пийте, гуляйте! — гукнув Джо по тому, як вони кинули жеребок на мокрому прилавку.
У понеділок уранці Джо аж нетямився з передчуття волі. Байдуже йому було, що боліла голова, і не дуже він переймався роботою. Чимало згаялось дорогоцінних хвилин, поки він сидів і дивився у вікно, милуючись сонцем та деревами.
— Диви! — кричав він. — Це все моє! І задарма! Можу лягти під цими деревами і проспати хоч тисячу років, якби захтів. Ходім зі мною, Марте. Плюнь на все. Пощо чекати? Онде країна, де нічого не роблять, і в мене є квиток туди, тільки туди, а не туди й назад.
Трохи згодом, накладаючи в пральну машину брудної білизни, Джо помітив сорочку хазяїна готелю. Він знав його мітку. Раптом усвідомивши свою волю, він кинув сорочку на підлогу й почав топтати ногами.
— Шкода, що тебе нема в цій сорочці, свиняча мордо! — кричав він. — Якраз отут, у мене під ногами. На тобі, на! На ще! Ось тобі, ось, проклятущий! Ану спробуйте мене вдержати тут! Спробуйте!
Мартін, сміючись, нагадав йому за роботу.
У вівторок увечері приїхали нові робітники, і увесь тиждень пішов на те, щоб привчити їх до умов праці. Джо сидів і пояснював їм, як що робити, але сам ані пальцем не рушив.
— Годі з мене! — заявив він. — Годі! Хай виганяють, бо я й сам піду. Щоб я ще працював? Красненько дякую. Ні, я вже їздитиму товарняками і спатиму в холодку під деревами. Працюйте ви, нещасні раби! Працюйте і обливайтесь потом! А коли здохнете, зігниєте так само, як і я, то хіба не однак, як жити? Ну, яка різниця, кінець кінцем?
У суботу вони одержали платню і дійшли разом до перехрестя.
— То таки зі мною не підеш? Не варто й умовляти? — промовив Джо безнадійним тоном.
Мартін похитав головою. Він збирався вже сідати на велосипед і рушати. Вони потиснули один одному руки, і Джо, затримавши на хвильку Мартінову руку, сказав:
— Ми ще побачимось на цьому світі, Марте, я певен. Таке в мене передчуття. Прощай, Марте, і хай тобі щастить! А знаєш, як я тебе полюбив, бісів хлопче!
Він самотньо стояв серед дороги і дивився услід Мартінові, аж поки той не зник за поворотом.
— Гарний хлопчина, — пробурмотів він, — дуже гарний.
Потім побрів дорогою до водонапірної вежі, де на запасній колії стояло кілька порожніх товарних вагонів, чекаючи поїзда.
Рут і вся її родина була вже дома, і Мартін, повернувшись до Окленда, знову почав зустрічатися з нею. Діставши вчений ступінь, вона вже не вчилася, а він, виснажившись від тяжкої праці фізично й духовно, облишив писати. Отже, тепер вони мали більше часу одне для одного, і близькість їхня швидко зростала.
Спершу Мартін нічого не робив, а тільки відпочивав. Він дуже багато спав і цілі години сидів без діла, думаючи і мріючи. Він повільно повертався до життя, немов після якогось страшного лиха. Першою ознакою пробудження було живіше зацікавлення газетами. Потім він почав знов читати — легкі романи та поезії, а ще через кілька днів уже з головою поринув у давно забутого Фіске. Напрочуд здоровий організм Мартінів допоміг йому відновити втрачену життєву силу, і до нього повернулась молодеча бадьорість.
Коли він сказав Рут, що, як тільки відпочине, вирушить у плавання, вона не крила свого розчарування.
— Навіщо вам це? — спитала.