Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я й сам знаю, що тут пекло, — тягнув Джо, — а все-таки мені прикро, що ти зрадив воду, Марте. Ну, за твоє здоров’я!

Мартін пив мовчки, тільки час від часу уривчасто кидаючи замовлення та пригощаючи приятеля. Буфетник, схожий на жінку парубійко з водяво-блакитними очима й волоссям із проділом посередині, трохи острашливо приглядався до Мартіна.

— Це просто підлота — отак висотувати жили з нас, бідолашних, — сказав Джо. — Якби я не пив, то давно б уже спалив усе їхнє кубло. Далебі, тільки це й рятує їх.

Але Мартін нічого не відповів. Ще кілька чарок, і його почали огортати п’яницькі марева. Оце життя — перший подих життя за три тижні! До нього верталися його мрії. Уява вирвалася з затемненої кімнати і знову надила його промінним блиском. Дзеркало його видив знов було ясне, як срібло, і знов мінилися на ньому яскраві образи. Краса й чари йшли з ним поруч, у душі буяли великі сили. Він хотів про все це розповісти Джо, але того повивали свої мрії — як він визволиться від кайданів тяжкої праці і сам стане власником великої парової пральні.

— Щиро кажу тобі, Марте, діти в моїй пральні не працюватимуть ні за що в світі. І жодна жива душа не лишатиметься після шостої. Слово даю! У мене буде досить машин і досить робітників, щоб усе кінчалось у свій час. А тебе, Марте, — їй-бо, зроблю управителем, над усім і всіма. План маю такий. Оце покину пити, назбираю за два роки грошей, а тоді…

Мартін відійшов від Джо, лишивши йому в слухачі буфетника, поки й той не побіг по віскі для двох фермерів, які щойно ввійшли й пристали на Мартінів почастунок. Мартін по-королівському пригощав усіх — робітників з ферми, конюха й садівника з готелю, самого буфетника і навіть якогось волоцюгу, що, мов тінь, прослизнув до шинку і, мов тінь, сновигав тут по кутках.

У понеділок вранці Джо, кленучи, кидав у пральну машину першу партію білизни.

— Знаєш… — почав він.

— Відчепись! — гаркнув Мартін.

— Вибач, Джо, — сказав він, коли вони йшли обідати.

У Джо на очі навернулися сльози.

— Та нічого, друже, — відказав він. — Живемо-бо в пеклі, і нічого тут не вдієш. А знаєш, я тебе за цей час полюбив, їй-богу. Тим-то мені й було трохи прикро. Ти мені зразу припав до серця.

Мартін потиснув йому руку.

— А що, якби кинути все це, — сказав Джо. — Плюнути й податися в світ. Я ніколи не пробував блукати, але це, мабуть, з біса легко. І нічого не треба робити. Лишень подумай — нічого не робити! Ото я був заслаб на тиф і лежав у лікарні — чудово було! Хоч би знов захворіти.

Минали тижні. Готель був повний, і їм раз у раз підкидали додаткові партії тонкої білизни. Вони проявляли дивовижне геройство. Працювали до півночі при електричному світлі, їли похапцем і навіть уранці починали за півгодини до сніданку. Мартін уже не брав холодної купелі: не вистачало часу. Безперервно — темп, теми, темп. Джо дбайливо пильнував хвилини, заздрісно стеріг їх, жодної не витрачав намарно, рахував їх, як скнара золото, і гарячково працював, до нестями, до божевілля, як лихоманкова машина, що їй допомагала інша машина, яка колись була Мартіном Іденом, людиною.

Рідко траплялося, щоб Мартін Іден спромагався на думку. Дім його було зачинено, вікна позабивано наглухо, а сам він, як тінь, вартував коло входу. Так, вій став просто тінню. Джо мав рацію. Вони обидва стали тінями в цьому передпеклі нескінченної праці. А може, все це тільки сон? Часом, коли серед хмари задушливих випарів він снував гарячим прасом по білій тканині, йому спадало на думку, що псе це й справді сон. За хвилину, а може, за тисячу років він прокинеться у своїй маленькій кімнаті з заляпаним чорнилом столом і почне писати з того рядка, де спинився напередодні. А може, й те було сном, і він прокинеться, щоб змінити вахту. Скочить з койки, вийде на палубу під тропічними зорями і стане до стерна, і віятиме на нього свіжий пасатний вітер.

Ще раз настала субота, і о третій годині роботу було скінчено.

— Піду, мабуть, вип’ю кухоль пива, — сказав Джо байдужим монотонним голосом, у якому відчувалася звична суботня знемога.

Мартін враз немов прокинувся. Він сягнув до торби з інструментом, змастив велосипедові колеса, почистив передачу, перевірив кермо. Джо був на півдорозі до шинку, коли повз нього промчав Мартін; низько схилившись над кермом, він ритмічно натискував ногами на педалі, а обличчя мав затяте на сімдесят миль дороги, незважаючи на спеку й куряву. Він переночував в Окленді, а в неділю знов покрив сімдесят миль. У понеділок він розпочав трудовий тиждень, не відпочивши, але зате міг пишатися, що не здався на пиятику.

От минув уже п’ятий тиждень і шостий, а Мартін усе жив і працював як машина, зберігаючи в собі лише якусь іскрину душі, що в кінці кожного тижня змушувала його проїжджати на своєму велосипеді сто сорок миль. Але це був не відпочинок. Таке напруження було надмірне навіть для машини, і, кінець кінцем, згасла і та остання іскрина від огню його колишнього життя. Під кінець сьомого тижня, занадто виснажений, щоб опиратися спокусі, він пішов з Джо до села і, втопивши в чарці своє життя, знайшов там нове і жив ним до понеділка.

Далі знов у кінці кожного тижня він покривав по сто сорок миль, проганяючи задубіння надмірної втоми задубінням ще більшої напруги. А в кінці третього місяця він утретє пішов з Джо на село. Там він забувся і, знову відчувши життя, ясно побачив, як отваринів — не через пияцтво, а через важку працю. Пияцтво було наслідок, а не причина. Воно неминуче йшло за працею, як ніч іде за днем. Зробившися робочою худобою, не досягнеш висот, — така була йому об’ява од віскі, і він погодився з нею. Віскі було мудре. Воно відкрило йому важливу істину.

Мартін попросив принести йому паперу й олівця, а всім присутнім випити, і, поки всі пили за його здоров’я, підійшов до прилавка і щось написав.

— Це телеграма, Джо, — сказав він. — Прочитай.

Джо глянув на папірець п’яними веселими очима, але, прочитавши, вмить протверезів. Він докірливо глянув на товариша, і по щоках у нього покотилися сльози.

— Ти мене покидаєш, Марте? — сумно спитав він.

Мартін кивнув головою і, гукнувши якогось хлопця, послав його на пошту.

— Стривай, — неврозумливо муркнув Джо. — Хай-но я подумаю.

Він ухопився за прилавок, так тремтіли у нього ноги. Мартін підтримав його, поки він думатиме.