Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ауґсбурґ, 1948 року.

Спомини з часів Української революції (1917–1921)

Частина І: До Берестейського миру

Замісць передмови

Яке воно недавнє, а таке далеке здається оце минуле. Ніби то колись в іншому житті було. Бо безодня ділить то бурхливе, небезпечне, повне ділі і починів життя з часів відродження великої нації від нинішньої тиші сірого будня, того сучасного емігрантського животіння і його безвиглядної одноманітности.

Сам собі видаєшся старим, який виконав уже. свої завдання — так якось невблагано затираються щоденно назви, дати, призвища, вчинки, що якби не те, що прокидається вже Український Велетень, що все більше та більше набирає він сили там у далекій Батьківщині, що час від часу дає про себе звістку, як блискавка про громовицю, — то здавалось би, що те все тільки нам снилось.

Та не був це сон. А справді боролись, умирали, страждали передові борці українського відродження. І в імя тих страждань й крови, в імя заповітів на майбутнє для ріднього народу, не можуть ще живі тілом й духом учасники великих днів не закріпити цього минулого, не можуть не залишити виразних слідів По собі й правдиво змальованого перебігу подій минулої героїчної доби.

Авторові цих рядків довелося пережити богато підчас визвольної боротьби українського народу. Спершу, як рядовому боєвикові з крісом у руці на чолі Запоріжського полку імени кошового отамана Костя Гордієнка та кінних гайдамаків, дальше за часів гетьмана Скоропадського на ріжних посадах, потім на чолі житомирської Юнацької Школи, Північної дивізії, Волинської групи, Військового Міністерства, інспектора піхоти, начальника Генерального Штабу, а вкінці як звичайному інтернованому без посади у Польщі.

За отой час довелося бути свідком багатьох політичних та інших інтриг, збирати про них інформації, одначе вистерігатись активної в них участи, наскільки це не торкалось збройної боротьби з ріжними наїздниками, хтоб вони не були.

На тому місці будемо змальовувати перебіг подій, вистерігаючись оцінок, які для учасника не можуть бути безсторонннмн. Прохаємо також вибачити деякі можливі неточности. Дати та частина записок загубилась, а в памяти не все задержалось.

Думаємо, що наша праця допоможе майбутньому українському історикові до висвітлення богатьох подій, а читачеві зробить зрозумілим богато дечого із вчинків провідників української революції головно з тих настроїв та психічних здвигів у масах, що дійсно зброєю, вогнем і терпінням провадили ту революцію, із тих настроїв які були рідшаючими чинниками невдач, або й перемоги.

Автор не має намірів пасти історію, а списує тільки те, що бачив, відчував і як розумів оці події один із активних учасників визвольної боротьби.

І Український рух на Західньому Російському фронті

Не можна заперечити, що перебіг революції в рядах російського війська не відбився на перших подіях української визвольної боротьби, бо в момент вибуху революції на Сході Європи головна маса активних українських громадян, весь цвіт української нації, її головна динамічна, фізична та психічна сила ввійшли так чи інакше, якщо не в самі ряди російської армії, то в царину її інтересів і впливів.

В російській армії почалась із самого початку горяча, невпинна агітація, що видвигала найкрайнійші кличі. Розагітована «салдацька» маса кидала ряди армії, несучи оці кличі зі собою на села, а люди, що звикли у війні вживати зброю як аргументів примусу й сили, ставали тепер найбільш рішаючою силою всього, що творилось у краю.

От чому не можливо не описати того стану, в якому була армія перед початком революції та отих пертурбацій, спричинених революцією.

Улад російської армії, подібно як богатьох інших, надавав великі права старшинським її верствам, зокрема в часі війни. Старшина діставав у часі війни від держави поважну платню, яка давала йому змогу, якщо він був жонатий, забезпечити вповні свою рідню і себе, нежонатим залишились зайві гроші, які в умовах повсякчасної смертельної небезпеки заощаджувати було недоцільно.

Ця велика забезпеченність старшинського складу викликала в часах позіційної війни (після 1915 року був нормальний стан фронту) різку ріжницю в житті старшини та вояка-рядовика.

Ця ріжниця збільшувалася в міру віддалення від бойового фронту. Гульба старшинства на задах, в запіллю, ставала більше побутовим явищем; вона щораз більше дратувала сіру вояцьку масу, яка знала про свої втрати, скільки вона поносить жертв своїм відорванням від щоденної праці, жерти, які ніколи не доповняться, бо допомога г. зв. «причинний пайок» для родин вояків це тільки фікція.

Крім згаданих причин невдоволення і негодування на старшин з боку вояцьких мас, була ще одна, може, й більше дразлива актуальна справа, а саме царського уряду політика внутрі армії, яка виливалась у формах примусового «ура патріотизму», «цареславія» та заперечування людської особистої гідності з перебільшеною пошаною до всіх верховодів, перед якими сам статут вимагав «раболепствованія». Ця політика провадилась виконавчим апаратом армії, яким було старшинство, а це робило його зненавидженим.

Всі боєві накази, передавані згори до виконання, переводились і досліджувались також старшинами, а ці накази завжди видавались масам недоцільними, а то й ворожими, бо слали їх проти сильнійших своєю технікою Австрійців та Німців майже на певну загибіль, бо, починаючи від 1915 р., російська армія успіхів мала дуже небогато і за кожний найменший успіх мусіла платити горами трупів й тисячами жертв, затоплюючи технічну висшість противника не в ріках, а в морі власної крови.

Дарма, що гинули масами і старшини — все одно всі ці втрати зачислювались тільки на конто їх провин.

Та не можна сказати, щоби і старшини були вповні вдоволені царським режімом. Щоправда, вони були більше економічно забезпечені, мали окремі права і становище, були засуґестіоновані ідеями «святости» війни, все ж таки весь тягар спочивав на них, на їх життю та їх здоровлю, а відгомон політичної боротьби, що йшла у державних центрах за владу, примушував старшин призадуматись над тим, хто є виною всіх тих неуспіхів й даремного наражування їхнього життя, і приходив до висновків тільки негативних щодо істнуючого ладу, вищих штабів та кермуючого проводу.

Так то російська армія вже була поділена перед початком революції на низку груп та верств, які одна одній не вірили, ненавиділи себе й були готові до діла, щоб скинути кермування тих, кому не вірили й кого числили за чужого.

До революції, знайти порозуміння старшини з вояком було майже неможливо. Старшина не міг, в умовах близшого догляду начальників та невідомого йому окруження своїх же випадкових товаришів по зброї, ризикувати повести з рядовиком будь-яку бесіду на політичну тему, крім тих балачок, що йому по певній наміченій з гори програмі були наказані. Близші зносини могли бути тільки на фунті «землячества», бо не заборонювалось вести розмови про домашній побут «на волі», тобто про тс життя повсякчасне, від якого й старшина, зокрема резервовий, і звичайний вояк були примусово відірвані.

Отже, ми й бачимо, що передреволюційні настрої в російській армії зробили прірву між старшинами та вояцтвом, а старшини були наприкінці війни не кадрові фахівці, які всі майже вигинули в попередніх боях, тільки звичайні інтелігенти та напівінтелігенти, яких таким робом через їхнє старшинство запідозрівали в прихильности до начальства й до зненавиженого режіму, — як людей, яким не вірили. І хоч це недовір'я було значно менше до старшин «земляків», то все ж воно було основою певного упередження мас до закликів та проводу всякої інтелігенції, тому краще воліли маси вирішувати всякі справи по свойому, самостійно та найелєментарнійшим способом.

Якраз на тому тлі внутрішніх непорозумінь серед російської армії буду змальовувати всі ті події, що відбувались у глухому закутку Західнього фронту на самій його межі з Північним, поміж річкою Німаном та його притокою Березиною, в смузі від Скробово-Несвіж аж до самої Березини, де були розташовані три дивізії 3-го Сибірського корпусу та 7-ої Туркестанської стрілецької дивізії, підчинені штабові ІІІ. С. К., який стояв у містечку Мир.

Величезне віддалення від залізниць (штаб корпусу в м. Мир) — 12 верств, фронт 35–50 верств і віддалення від битого шляху були причиною того, що життя в тому глухому кутку було досить відірване від загального життя армії. Дуже рідко коли, після революції, навідувались туди інформатори, бо перебування корпусу поза межами теренів головних операцій не принаглювало головних чинників революції до надто скорих відвідин.

Ще більшою ця відірваність була для 7-ої Туркестанської дивізії, у рядах якої був автор цих споминів. Вона займала найбільш глуху лісову закутану, так звану «Налібокську Пущу», простором яких 900 до 1000 кв кільометрів поміж Німаном та Березиною.

Та вже більш усього відчувати могли цю відсталість Українці в радах поодиноких російських частин, бо-ж не тільки віддаль від краю, але й сама назва частин не давали можливосте надіятись у них великого відсотку Українців і саме це було причиною, що про нас забували наші центри.