Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Що там не кажи, а берегтися проти цих наших німецьких спільників треба. Штаб же та зв'язкова сотня ліземо у саму пащу, а то село напівросійське, напіннімецьке, в якому у татарському дворі стоїть штаб німецької кінноти, яка вже захопила передовими частинами Алушту та чекає, поки закінчиться зосередження піхоти, шо скупчується в Бахчисараї та Сімферополі з метою рішучого наступу зі всіх боків на Севастопіль.

У штабі зустрічають нас гостинно, відводять добрі місця коням, а нам кімнати, запрошують старшин на вечерю, за якою весело оповідає свої вражіиня від нас Вехсрн і нарешті досягає того, що обидві сторони втягаються в розмови, які чимраз стають більше щирими.

«Ми чули від нашої піхоти про завзятість вашої піхоти», — каже генерал, — але не гадали, що ці властивости питомі і українській кінноті».

«Овва», — каже, зрозумівши зміст, Андрієнко, — «а хіба німецька кіннота вважає себе за пішу пішанину, ми так не думаємо»… Наш перекладник перекладає при загальному сміху всіх.

«Але ж все», — каже якийсь другий старшина, — «не можна бути такими впертими, як, як»… — даремно підшукує слова «як запорожські гайдамаки». А наш перекладник каже: «Та впертість і витривалість в боях і в житті питома українська риса, з якою треба завжди числитись тим, хто матиме справу з нашим народом».

Вечором збирався я надіслати зв'язкових до своїх сотень, а тому попросив начальника німецького штабу дати мені гасло. Він зніяковів та сказав, що він краще дасть мені штук зо 20 посвідок, із якими можуть гайдамаки проходити крізь німецьку строжу.

Хай буде і так. Дістали посвідки — рішаю вислати першого зв’язкового. Цей їде верхи, але за хвильку вертає і подратовано каже, що «клятий німець не пускає та лише головою мотає, а біс його знає, що белькотить…»

Щоби виявити, що трапилося, йду пішки до німецького вартового на воротах, мовчки тичу йому перепустку — ту саму, той дивиться і каже «бітте» (прошу), значить пускає.

Питаю, чому ж не пропущено вершника? «Дорт іст нур айн українер гайдамака ґешрібен, унд кайн ворт фом пферд» (тутки написано лишень український гайдамака, але ані слова про коня). Так значить непорозуміння в тій німецькій пунктуальности.

Йду до начальника німецького штабу та кажу, щоби дав посвідку і «міт пферде», бо очевидячки сучасні німецькі кавалеристи відокремлюють коня від їздця, хоча Зейдліц був проти цього.

Той злиться, але видає нові перепустки, де вже написано український гайдамака «цу пферд» (гайдамака верхи) і наші стежі спокійнесенько та без перешкод розвозять наказ для перемаршу на завтра.

Від п'ятого до семого йдемо невеличкими переходами мальовничою долиною р. Бурулча знову тим самим шляхом, по якому відходив колись з Криму кошовий Іван Сірко з товариством низовим, але тоді за його слідом горіли улуси та нісся стогін, а тепер звенять веселі та смутні пісні, сотні розбігаються на нічліги по аулах і збираються знову в загальну кольону, перевіряючи справність зв'язку та виконання маршу, бо перший же раз йдемо походом в умовах спокійного часу, так треба підучитись, а разом з тим розвозимо відозви татарського Кримського уряду, які нам дали перед виходом з Янкоя.

Справді — старими доріжками — новими шляхами. У середині третього переходу влаштовуємо маневр і беремо з боєм Курман — німецьку кольонію, куди заздалегідь вислано «позначеного ворога».

Курманські німці в паніці, але барон Вехерн, що весь час їде при полку, в захопленню, швидко з'ясовує переляканим мешканцям, що це лишень маневр. Ми ввійшли до містечка з піснями та приняті гостинно, оваційно та добрим обідом. Взагалі Вехерн все нотує записник, «щоби докласти нашому начальству, що це за чудовий полк», і вчить німецької мови Павлушу.

Зокрема, він захоплюється мотивами українських пісень, які занотовує. Найбільше подобається йому «Ой вже років двіста, як козак в неволі», в якій хлопці змінили слова і співають «під німецьким караулом»; Вехерн каже «вундер шен! нох айнмаль, бітте». «Зовсім «призвичаївся старий дядько», — кажуть хлопці, мабуть, до своєї дивізії й не верне, а Корніяшеві клопіт: такої чемерки не знайдеться, бо ж грубий сердега»… У Курмані виїхали наші легкі авта з Джанкоя нам назустріч і повідомили, що, на їх думку, там не все гаразд, бо щойно прийшов ешелон німецької піхоти та бронепотяг. Щоби щось не трапилося, бо ешелонів для нас ще й досі немає та й сідати в них небезпечно.

Передаю свої сумніви Вехерну. Цей сідає в авто і їде з’ясувати, бо, каже, знаю, що генерал Кош на нас зокрема сердитий, ви ж утікли йому щось двічи з під носа, пошивши його в дурні, а ще, мовляв, «кадровий» старшина та генштабу.

Від Курмана йдемо у повному бойовому поготівлі та заночовуємо в 6–7 верствах від Джанкоя по пулах, а вночі приїздить Вехерн та каже, що це дійсно генерал Кош вислав йому курінь піхоти, дві гармати і бронепотяг «для порядку при виході української кінноти з Криму», бо хтось його поінформував, що полк везе багато награбованого майна та коней.

«Я, — каже Вехерн, — приняв ще раз відповідальність на себе. Балакав з генералом Кошем і дав йому про вас вичерпуючі інформації, тому піхота та бронепотяг вернули в Сімферопіль, а завтра прийдуть ваші ешелони».

Дійсно, під час нашої вантажки 8 та 9 не було німців, крім етапної півсотні та команданта, який витягався перед паном бароном та поспішав виконати всі його бажання.

Під час цієї вантажки поїхали ми з Вехерном з гостиною до тих представників, які нам помагали, на тій бричці, бувшій Миколи ІІ, з якої хлопці познімали герби і вензеля, намалювавши на їх місці козака з рушницею — тип гербу війська запоріжського низового. По дорозі признався я Вехернові, що це є єдине, що полк «пограбував» у Криму, якщо не рахувати захопленої зброї та з’їдених баранів, але за останні і платимо тими папірцями, які уважаються за гроші. Дня десятого травня без перешкод всі ешелони полку зосередилися на стації Акимівка, чекаючи на пропуск до Мелітополя. Тутки попрощав нас барон Вехерн, який хоч щось і водив рукою коло очей і часто користувався хусткою, ходячи від воза до воза (до речі, його трохи дивувало, що ми відмовились від клясних возів, а всі жили у вантажних), хоч і стискав руки, кому попало, хоч і поцілував Павлушу, але ж «не призвичаївся» і вернув у Крим до «своєї дивізії».

Ось так і скінчилася наша кримська виправа за фльотою.

V. На постою в околицях Мелітополя. Перехід до Олександрівська. Зустріч з Українськими Січовими Стрільцями. Гетьманський «переворот»

Одинадцятого прийшов наш перший ешелон у Мелітопіль і вивантажив там відділ кулеметів, але відношення з німцями були дуже погані. На стації стояли в поготівлі наші панцирники, у місті німці. Обидві сторони перешкоджували один одному обходами, так що висаджувати полк, це значило стомити коней і людей, або, скупчившись разом, дати змогу лекшого роззброєння, тому просив я отамана Натіїва дозволити полкові стояти по селах, підтримуючи зі штабом контакт, щоби мати вільну силу у полі.

От. Натіїв погодився.

Для розташування відведено полкові район на південь від Мелітополю, щоби там пірвати в разі чого зв’язок між групою генерала Коша та тим її відділом, що займав район Мелітополя.

Дванадцятого та тринадцятого займали ми це наше нове розташування, розкинувшись вздовж широкого шляху від Антонівки та Дмитрівки.

Таким робом розтягайся ми на 12 кільометрів повз німецький етапний шлях, що йшов на Евґенфельд — Сердюзи по німецьким кольоніям до Берислава.

У такому напів бойовому розташуванню потяглося наше щоденне життя. Муштра, освітня робота, зв’язки з селом, розмови, часом і бенкет.

Населення цього району, в якому розташувався полк, ріжноманітне як на Криму та таки досить сорокате: так, село Антонівка заселене гагаузами, які є не то потурчені болгари, чи то похристіянені турки, між ними декілька чисто турецьких родин.

В Дмитрівні, яка майже злилася з Антонівкою, — самі українці. В Радіонівці половина сербів, половина українців. Павликівці — під Мелітополем — українці всуміж з москалями, в Евґенфельді — німці-пруссаки, в Дармштаді німці-саксонці, а в Мелітополі всі всуміж, переважно жиди.