Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Революція пройшла над усіма цими групами з ріжними наслідками.

Гагаузи нібито її й не помітили, хоч відходячі у безладді большевики наробиш досить шкоди. Так, наприклад, дід того господаря, у якого оселився штаб, старець коло 100 років, був ранений багнетом за те, що не хотів віддати якогось чудернацького альбому з російськими царями, декого пограбували, декого набили, але все це воля божа, і гагауз не нарікає, не аналізує, а живе собі й працює далі; і не диво, якби це були неосвічені люди, але й ні; наш господар має повну середню, одна з його доньок університетську освіту; тут ділає атавізм фаталізму.

Над українцями, не дивлячись, що там було чимало фронтовиків, революція пройшла би теж мало помітно. Бо хоч і балакали про те, що слід би рівняти землю з німцями та більше здалося би волі, — але все добре держали варти, ходили сповідатися, повторювали проповідь. Аж відділ Дроздовського розбудив у них соціальні почування, а почасти й національну свідомість. Дроздівці, прийшовши в Дмитрівку, викликали всіх селян призивного віку та почали перевіряти документи та всіх тих, у кого знайшли їх не в порядку, вибили шомполами, а чоловік з дванадцять, у яких найдено документи з посвідкою та печаткою комітетів, виведено в напрямку Мелітополя, примушено вирити своїми руками могилу і розстріляно, селові заборонивши ховати їх на кладовищі. Селяни крадьком поховали нещасних, а недобре присипана могила, «воняючи», нагадувала «освободителей Россії», яких психольогія мало чим ріжнилася від психольогії темного, неосвіченого армійця з загону Муравйова, який порядкував у Києві такими самими засобами, підготовляючи ґрунт контрреволюції.

Між тим цікаво, які елементи врятувались від кари одних і других. З Радіонівки до нас привели селяни двох хлопців, явно вироджених дегенератів і просили, щоби ми якось так зробили, щоби вони не вернули більше до їх села. Самі ж бо «убрати» їх бояться, бо тут є невеличка, але міцна шайка. Вони водили цих хлопців до Нікіфорової (большевицька командантка того району) — так вернули червоноармійцями та ще більше було від них біди. Прийшли «офіцери», так вони приїхали у погонах і навели офіцерню на своїх ворогів у селі, так що пущено з димом двох заможних хуторян за большевизм — то може вже ми, свої, мовляв, війська, дамо тим бандитам раду. Ми занялися цими бандитами, але знищити удалось лиш чотирох, бо решта зникла. Чи не вступила знову десь на службу, бо тоді панував ще принціп вільнонаємного війська, принціп наскрізь негативний.

Німецькі кольонії, що попри них теж прокотилася революційна хвиля, були нею озлоблені, бо вона загрожувала їхньому спокійному житло, добробутові і річ ясна, що з цього приводу й відносини між нами та німцями не були найкращі. У майже кожній німецькій кольонії стояв тоді військовий німецький відділ, здебільше кіннота.

Російське населення було тут так само дезорієнтоване, як й українське в Криму. Однаковісенько далися взнаки війська оборони Таврії, що визнавали большевиків, і Дроздівці, які бушували в російських не менше, чим в українських. Ще найменше далися взнаки ми, Гордієнківці, тому, що весь час ставилися обережно до наших селян, притому вже й російське селянство більше сприяло нам, як «своїм», щойно відійшовшим частинам. Щодо сербів, то вони більше співали, як займалися революційними справами. Їх становище було найкраще; старі переселенці, вони не мали майже ніяких конфліктів з оточенням, а проходячі військові групи не чіпали їх, як «чужинців» та ще й сербів, до яких ще від початку світової війни були окремі симпатії.

Гайдамацтво не в злагоді було лишень з німцями, з іншими групами жили в згоді, впливаючи на них або й само підлягаючи впливам. Ось наприклад: тоді були саме останні дні посту. Села ходили до церкви сповідатися та причащатися. Ходили й наші покутувати за гріхи, але звичайно вносили з собою свої питомі, стародавні запорожські звички, які вкорінились якось підсвідомо, внаслідок оповідань з давного минулого, які передавав Божко та інші провідники наших псіхозів. Наприклад гайдамацтво, стоячи юрбою в церкві, під час співів «вірую» витягало на пів довжини з піхвів шаблі. Це спершу лякало панотця і бабів, але потім почало подобатись. До сповіді йшло гайдамацтво обов’язково з шаблею, щоби вона теж сповідалася, і т. д.

Панотець Дмитрівської церкви, який при нашому прибулі виголошував проповідь «по вченому», тобто по-російськи з домішкою слов’янських слів, під впливом гайдамаків перейшов на «мужицьку» українську мову, на що селянство зауважило, що якось і «Писанія» зрозумілішими стали. Не будемо вже й казати про ті летючі мітінги, що раз-у-раз влаштовувало їх гайдамацтво. Так плюю життя в Дмитрівці та інших селах, де більшість населення була українська. Цілком своєрідно склалися взаємини з гагаузами. З ними жили гайдамаки теж не зле. Приймали вони нас і гостили зі звичкою сходу, але товариської щирости не було.

Одного разу йду я собі по вулиці Антонівки та бачу натовп, у якому мальовничо переливалися чемерки і куцани наших хлопців із селянськими білими сорочками та своєрідними безрукавками гагаузів. Із середини натовпу чути якусь музику; щось подібне до скрипки та сильний, хоча й старечий голос, який щось виспівує на східний мотив і на цілком мені незнаній мові.

Підходжу та бачу старого, — кажуть теж, близько 100 років йому — сліпого на одно око турка, який, як мені казали, попав сюди як полонений з-під Плєвни і залишився між гагаузами дожити віку.

З дивного якогось інструменту зі смичком — скрипки не скрипки, бо щось кругле таке — плачуть згуки, чути зразу якусь мрійливу мельодію, потім плач, гнів і бурну скаргу; далі гордість і знову сум, що завмирає у стопах акордів.

У пісні розумію лишень Плевна — Осман Дігма Шайман, урус, Аллах, Магомет. Але пісня сама за себе каже, вона хвилює і гайдамацькі чубачі голови, що напружено слухають, як плачуть струни жалісно, то гордовито гнівні розкати старечого голосу… Під кінець пісні плаче єдине старече око, ридає інструмент, — а суворі чубаті гайдамаки втирають сльози з очей, яких чимало. Плаче дехто з гагаузів, а два якісь турки просто сидять коло старого, поклавши на руки голови, чи то замислились, чи то плачуть.

«Ох, як жалісно співа, батьку, — каже, побачивши мене один з хлопців, — цікаво, про що він співає»… Побачивши у юрбі того господаря, у якого стояв штаб і дід якого приятелював ось з тим старим турком, підходжу до нього та питаю, про що це співав старий.

Той пояснює, що він співав думу, складену колись полоненими турками про боротьбу під Плєвною та поразку Османа Діґма паші в 1877 році.

«Він, — каже господар, — і нам неохоче цю думку співає, бо каже, що ми теж невірні та біди його народу не розуміємо, а прилюдно це вже чи не вперше співає».

«А цікаво, чому це сталося?» — питаю я. Той підходить до старого та щось каже по турецьки, показуючи на мене рукою. Старий встає з каміня, на якому сидів співаючи, складним рухом кидає свій інструмент за плече, йде до мене та, поклавши мені руку на плече, щось каже мені по турецьки, зміняючи інтонацію голосу. Старий, велетень, вищий за мене, хоч і я маю мало що не два метри.

Наш господар пояснює мені, що він співав тому, що певен того, що ті люди з голеними головами його зрозуміють; вони не уруси — не пастухи та мужики, а такі, які біду Османа Діґми та його вірного вояцтва відчувають і зрозуміють, бо в очах їх той же блиск, як в очах тих, що боролись, один на сімох, з урусами під міцною рукою славного Осман Діґми, слава його да сіяє повіки!

Та цілий час приятелював старий з гайдамацтвом, заохотивши до цеї приязні усіх турків та гагаузів. Дивний у наші часи такий прояв. Він усіх нас узяв за серце і врізався в пам’ять тим, хто більше пережив.

У цей період нашого побуту коло Мелітополя трапився випадок, який змальовує ріжницю в розумінні взаємин і подій у командного складу та представників уряду.

Севастопіль німці взяли, причому фльота, не відповідаючи на вогонь німецьких батерій, буксуючи нездатні рухатись кораблі, поплила на Новоросійськ, але взяла з собою переважно моряків росіян та лише тих українців, які виявились комуністами, або рішучими прихильниками «одного котьолка». Решту моряцької маси, в якій були самі українці, покинуто на ласку німців.

Що з ними стало б ся, невідомо, мабуть, заслали би їх до якогось обозу інтернованих, але заступився за них той комісар українського уряду, який їздив за Запорожцями, до цього часу нічим назовні не виявляючись. Він узяв усю цю «матроську масу» на свою поруку, тому німці їх лишень обеззброїли та й то не дуже докладно і відправили домів ешелонами через Мелітопіль.

Це не було добре. Краще було залишити цю боєву і відважну масу в чинній службі та, скріпивши надійними муштрованими кадрами, викристалізовувати її в силу, здатну до боротьби за українську державу. Тому ми і вислали до проїзджаючих ешелонів — а йшло їх щось п’ять чи шість — своїх людей, щоби поповнити автовідділ, команди скорострілів і технічну сотню.

Цілком інше відношення виявили до цих моряків Республіканці, тобто 2-й Запоріжськнй полк і штаб дивізії. Вони вивантажили їх з ешелонів, провели докладне роззброєння і трус та заарештували, а тому що не вистарчило місця у в’язниці, то обтягнули декілька будинків дротом і обставили вартою, та ще звернулись до Гордієнківців за допомогою.

Звичайно, цьому відмовлено під претекстом неможливосте покинути коней. Довелося і самому приїхати у Мелітопіль та визволити з тюрми двох своїх хлопців, які так захопилися агітацією моряків, що поїхали з ними ешелонами аж до Мелітополя і попали у в’язницю.

Щось днів зо три йшли сварка між представниками уряду та Натіївим і Болбочаном і нарешті моряків випустили, але вже озлоблених проти українського уряду взагалі, а дехто певно виніс ще й вражінння про слабість того уряду, де один представник дає і обіцяє, а другий обіцянки не виконує. Думаю, що деякі консеквенції з цього могли витягнути й німці, які хоч до цього конфлікту не мішались, але йому пильно приглядались.

У муштрових і польових навчаннях непомітно підійшли свята і села ваших стоянок загули музикою, співами та стуком закаблуків. Та й не догадувались, що надходить момент, коли всім нашим зусиллям мав би прийти край. Внівець мала обернутись вся наша організаційна праця, а вона мала вже помітні наслідки. Бо крім 700 щабель з 4 гарматами та 6 кулеметами і активним технічним заосмотренням разом 1200 люда, маршові наші сотні від Полтави до Павлограду доносили про повні та подвійні комплєти, і мали запасу понад 1200 люда і дещо коней, лишень наказ, зброя і гроші і легко повстала би бригада чи трьохполкова дивізія в 4-х сотсншм полковім складі, хоча і з малою артилерією.

Та не довелось. Перші вістки про гетьманський переворот дістали ми, Гордієнківці. Офіційне повідомлення прийшло трохи пізніше. Ми довідались від двох синьожупанців, що приїхали домів, по розброєнню їх полку німцями, а потім прийшло алярмуюче повідомлення від маршових сотень, що полтавського команданта полковника Кудрявцева усунули німці за те, що він не визнав гетьманської влади, та що сотні гадають відходити на села, бо новобранці не хочуть залишитися у гетьманській службі та збираються домів.

Шлю наказ удержувати людей, не давати розходитесь, пробиватись чим швидше до полку, але у відповідь повідомлено мене, що иошюва майстерна захоплена німцями та гетьманцями у Полтаві, півсотня розброєна та розбіглася на чотири вітри.

Хорольський відділ, який визвав ніби гетьмана, проходячи в маршовому куріні з Лубнів через Полтаву; довідавшись про роззброєння півсотні, пішов на стацію Єреськи, до гуртуються повстанці. У Карлівці німці напали на кінський запас, поспіли захопити невиїзджених коней, а решта з маршевою сотнею відійшла на північ у невідомому напрямку. Конградські хлопці прийшли у Піщанку, там ще держаться, Панютинці на нелегальному становищі як вільна пожарна дружина, незалежна лишень Павлоградська півсотня, бо, звичайно, Павлоградська кінна орхестра визнала гетьмана, а наших очевидячки німці порахували за додаток до орхсстри.

Одночасно з ними відомостями з Евґенфельду та Дармштату почали просліджувати наше розташування і кінні стежі німецьких кольоністів, але і ми були в поготінлю, та порадили панам кольоністам сидіти тихо, бо вогонь все вогонь і хати та будинки однаково горять… А з Києва пантофлева почта приносить, все більше та більше дратуючі відомости про роззброєння Січових Стрільців, про участі, на боці гетьмана «партизанів» Полозова і т. д.