Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Феее…

— Прошу?

— Дурня. Забудь. Це навіть не по нашій лінії. Ти коли-небудь пробував створити полімер, коли навколо самі індольники? А велика матуся з півночі тільки й робить, що надсилає ультиматум за ультиматумом? «Imipolex G» — це альбатрос компанії, розумієш, янкі? Є спеціальні віце-президенти, що займаються тільки одним — здійснюють ритуал, щонеділі їздять і плюють на могилу старого Джемфа. Ти мало спілкувався з індольниками — шляхетна кров! Вважають себе останньою ланкою європейської діалектики, поколінням виродженого насіння, ерготизм, відьми на мітлах, общинні оргії, загублені посеред гір кантони, де жодного дня за останні 500 років не минуло без видінь, вартові традиції, аристократи…

— Зачекайте-но — Джемф помер? — Чого це ви кажете «могила Джемфа»? — Треба копнути глибше, але ж він і живим як слід ніколи не був, то як він міг…

— Високо в горах, неподалік від Ветліберґа.

— Ви коли-небудь…

— Що?

— Ви з ним бачилися?

— Це ще до мене. Але я знаю, що у таємних файлах «Sandoz» про нього купа даних. Отримати те, що тобі потрібно, справа не з легких.

— Ну…

— П’ятсот.

— П’ятсот чого?

Швейцарських франків. Слотроп не має п’ятсот нічого, крім хіба клопотів. Грошей з Ніцци майже не лишилося. Він вирушає до Семявіна через Ґемюзе-Брюке, постановляє від сьогодні ходити пішки, жує білу ковбаску і гадає, коли вдасться побачити наступну.

— Спочатку, — радить Семявін, — ідіть у ломбард, отримайте франки за це, е-е, — показує на костюм. Але ні, тільки не костюм. Семявін нишпорить у комірчині, виходить із купою робочого одягу. — Вам би трохи зменшити свою помітність. Зайдіть завтра. Може, щось знайду.

Зі згортком білого зут-костюма під пахвою і менш помітний, Ян Скаффлінґ виходить надвір, заглиблюється у середньовічне надвечір’я Нідердорфа, кам’яні стіни під присмерковим сонцем повиростали, як той хліб у печі, отакої, він тепер докумекав: влізе у щось схоже на бучу Тамари/Італо, і то так влізе, що й не вилізти…

Повертаючи на свою вулицю, у вечоровому холодку бачить чорний «роллс», мотор працює вхолосту, скло затемнене, надвечір’я настільки сутінкове, що в салоні нічогісінько не видно. Гарна машинка. Давно таких не бачив, було б дуже цікаво, якби не

Приповідка для Параноїків 4: Ти ховаєшся, вони шукають.

Цуннґґґ! Диддилунґ, диддила-та-та-та, я-та-та-та це в нас увертюра до «Вільгельма Телля», назад у тінь, сподіваюся, ніхто не дивиться з-поза поляризованого скла — дж-ж, дж-ж, звертаючи за ріг, петляючи вузькими провулками, здається, погоні нема, але це один з найтихіших моторів, якщо не брати до уваги «королівського тигра»…

Забудь про «Німбус», каже собі Слотроп. Його починають турбувати ноги. Дістається Луїзештрассе і ломбарду перед самісіньким закриттям, вдається отримати трохи грошей — вистачить на сардельки на день або й два. Бувай, модний зут-костюмчику.

Ох і рано ж тут усе зачиняється. Куди піти ночувати? На мить він проймається оптимізмом: пірнає у ресторан, телефонує на рецепцію у «Німбус»:

— Так, алло, — англійська англійська, — будь ласка, скажіть, чи отой британський хлопчина, що чекає у вестибюлі, все ще там, а чи, може…

За хвилину лунає приємний ніяковий голос з «ви-ще-тут». Ох, просто неземний. Слотроп сахається, вішає слухавку, стоїть, дивлячись на людей, що вечеряють і витріщаються на нього — прокляття, прокляття, тепер Вони знають, що він їх засік. Ще лишається ймовірність, що його параноя вийшла з-під контролю, але надто вже забагато збігів. Окрім усього іншого, він упізнає звучання Їхньої показної безневинності, це Вони уміють…

Знов у місто: акуратні набережні, церкви, готичні двері мелькають повз нього… він має триматися подалі від готелю і тих трьох кав’ярень, так-так, так-так… Постійні мешканці Цюриха походжають у надвечірній блакиті, у синій, як міські сутінки, темній блакиті… Шпики та ділки порозходилися по домівках. Заклад Семявіна не годиться, Воксвінґове коло було дуже люб’язне, тож не варто ставити їх під удар. Наскільки люблять гостей у цьому місті? А може, ризикнути й поселитися в іншому готелі? Але ні. Стає прохолодно. З озера дме вітер.

Ловить себе на думці, що доплентався аж до «Одеона», одної з найвідоміших у світі кав’ярень, чия спеціалізація ніде не значиться — та й чи значилася колись узагалі. Ленін, Троцький, Джеймс Джойс, доктор Ейнтшейн — усі вони сиділи за цими столиками. І що такого вони мали спільного: навіщо вони займали цю вигідну позицію… можливо, річ у людях, у звичайній смертності, безупинному схрещуванні потреб і відчаю на одному доленосному відтинку вулиці… діалектика, матриці, архетипи — усім їм необхідно час від часу долучатися до пролетарської крови, до запаху тіл і безглуздих викриків через столи, до обдурювання й останніх надій, бо в іншому разі — вся ця застаріла Дракульня, прадавнє прокляття Заходу…

Виявляється, Слотропові вистачає грошей на каву. Влаштовується всередині, сідає обличчям до входу. П’ятнадцять хвилин — і він отримує шпигунський сигнал від смаглявого кучерявого чужинця в зеленому костюмі за кілька столиків. Також любить сидіти обличчям до входу. На його столі стара газета, схоже, іспанська. Розгорнута на незвичайній політичній карикатурі: черга чоловіків середнього віку, одягнених у камзоли та перуки, у поліційному відділку, де коп тримає буханець білого… ні, це немовля, а на етикетці підгузка напис LA REVOLUCIÓN… о, всі вони претендують на немовля революції, всі ці політики гризуться поміж себе, достоту зграя нібито-матусь, тож карикатура має бути своєрідним пробним каменем, а цей зелений чолов’яга, як з’ясувалося, арґентинець на ймення Франсиско Сквалідоссі, чекає на реакцію… ключовий пасаж у самому кінці, де великий арґентинський поет Леопольдо Луґонес промовляє: «А зараз я вповім вам у віршах, як зачав її, не заплямувавши Первісним Гріхом…» Революція Урібуру 1930 року. Отже, газетці вже п’ятнадцять літ. Незрозуміло, чого Сквалідоссі чекає від Слотропа, тож має саме нерозуміння. Таке видається прийнятним, арґентинець одразу розслаблюється і зізнається Слотропу, що він і ще десяток колег, серед яких і міжнародна дивачка Ґрасієла Імаґо Порталес, кілька тижнів тому захопили вінтажний німецький підводний човен у Мар де Плата і перетнули Атлантику — просити політичного притулку в Німеччині, щойно закінчиться Війна…

— Кажете, у Німеччині? Здуріли? Там казна-що робиться, Джексоне!

— Бачили б ви казна-що в нас удома, — сумно одказує арґентинець. Навколо рота пролягають довгі зморшки, зморшки, що свідчать про життя поряд з тисячами коней, де бачиш забагато приречених лошат і заходів сонця на південь від Ривадавії, де й починається справжній Південь… — Там безлад, відколи полковники захопили владу. Тепер, коли заворушився Перон… наша остання надія на «Acción Argentina[295]», — що це він торочить, Господи, я вмираю з голоду, — її придушили за місяць після заколоту… тепер усі вичікують. Ходять на вуличні акції хіба через звичку. Жодної надії. Ми надумали рушати, поки Перон не домігся чергового портфеля. Найвірогідніше військового. Він уже обіймав посаду descamisados[296], а тепер ще й армію отримає, розумієте… питання часу… ми могли б податися до Уругваю, там перечекати — така вже традиція. Але, можливо, він там надовго. Монтевідео кишить вигнанцями-невдахами та невдалими сподіваннями…

— Ага, але Німеччина — останнє місце, куди варто так рватися.

— Pero ché, no sós argentine[297]…

Довгий погляд у далечінь, уздовж спроєктованих шрамів швейцарських проспектів, у пошуках покинутого Півдня. Не та сама Арґентина, Слотропе, яка, за повідомленнями Боба Еберлі, підіймала тости за «Tangerine[298]» у кожному барі, тепер… Сквалідоссі хоче сказати: З усіх магічних дистилятів стогнучого, запітнілого перегінного куба Європи ми — найдрібніші, найнебезпечніші й найзручніші для практичного використання… Ми так само, як і ви, намагалися знищити своїх індіанців, ми так само, як і ви, прагнули білої версії реальності, яку отримали, — але навіть у найзадимленіших лабіринтах, у найдальнішій щільності полуденних балконів або дворів і воріт земля не дозволила нам забути… Але вголос він каже:

[295] Аргентинська дія (ісп.) (прим. пер.).

[296] Безсорочники (ісп.) (прим. пер.).

[297] Тут: Нехай так, але ти не аргентинець…

[298] Джазовий хіт 1941 року.