Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Знаки віднайдуть його і в Зоні, заявлять про себе пращури. Це як вирушити до Найчорнішої Африки вивчати тубільців і піддатися їхнім дивним забобонам. Загалом, досить кумедно, бо Слотроп саме нещодавно наштовхнувся на африканця, вперше у житті. Вони говорили в місячному світлі на даху товарного вагона, може, хвилину-дві, не довше. Коротка розмова, під час якої майор Двейн Марві несподівано пірнув за облавок, застрибав, зашумів вимощеним бруком насипом у долину — щоправда, й мови не було про віру гереро у предків, і все ж Слотроп відчуває своїх, вони стали сильнішими, відколи кордони відсунулися і його огорнула Зона, його власна «біла кістка», англосаксонські протестанти у чорному з пряжками, що чули глас Божий у кожному шереху листка, у кожній корові, що ходить восени яблуневими садами…

Знаки Катьє і двійники також. Якось поночі сидів у дитячому будиночку покинутого маєтку, підгодовував багаття волоссям білявої ляльки з очима із лазуриту. Очі він зберіг і за кілька днів потому віддав за проїзд і варену картоплину. Десь далеко гавкали собаки, літній вітер гойдав березове віття, він опинився на одному з магістральних шляхів останнього відступу та розпаду цієї весни. Недалечко один із ракетних підрозділів генерал-майора Каммлера здибав спільну смерть, залишивши плавати у багнюці під дощем пошматоване в' запалі війни дрантя, модулі, уламки корпусів, гнилі батареї та паперові секрети. Слотроп іде слідом. Згодиться найменша зачіпка, аби заскочити у вагон…

Волосся ляльки було людським, і коли горіло, смерділо страшенно. Несподівано Слотроп чує, як по той бік багаття щось ворушиться, тріщить — він хапає ковдру, готовий вистрибнути в порожню віконну раму — а раптом граната? Але натомість одна з маленьких і яскравих німецьких іграшок — орангутанг на коліщатах виїжд-ж-ж-жає на світло, шарпається, голова перехнябилася, на морді пришелепувата посмішка, сталеві кісточки шкрябають підлогу. Орангутанг мало не закочується у багаття, але закінчується накрут пружини, голова застигає прямо і витріщається на Слотропа.

Він підгодовує вогонь ще одним пасмом золотавого волосся.

— Добривечір.

Звідкись сміх. Дитина. Але сміх старечий.

— Виходь, я тебе не чіпатиму.

За мавпою з’являється невеличка чорна ворона з червоним дзьобом, також на коліщатках, підстрибує, каркає, лопоче металічними крильми.

— Навіщо ти палиш волосся моєї ляльки?

— Ну, це, власне кажучи, не її волосся.

— Тато казав, що вони [так в паперовому оригіналі. — Прим. верстальника] з російської єврейки.

— А чого ти не підходиш до вогню?

— Очі щипає. — Знову щось заводиться. Нічого не рухається, але починає грати музична скринька. Мелодія мінорна й чітка. — Потанцюй зі мною.

— Я ж тебе не бачу.

— Ну, ось я. — З-за частоколу блідого полум’я — малесенька морозяна квітка. Слотроп простягає руку, ледве знаходить долоньку, охоплює тоненьку талію. Починають поважний танець, і Слотроп навіть не може сказати, чи він веде.

Обличчя так і не побачив. На дотик вона, наче вуаль і органді.

— Гарна сукенка.

— Одягала на перше причастя.

Невдовзі багаття погасло, лишень зірки та слабке світіння за вибитими шибками — якесь містечко на сході. Музична скринька грала далі, здається, далеко за межами накруту звичайної пружини, їхні ноги переступали через потрощене старе скло, пошматовані шовки, кісточки мертвих кроликів і кошенят. Геометрична стежка привела їх до здутих розідраних гобеленів із запахом пилюки та звіринцю, старшого за той, що біля вогню… єдинороги, химери… а що це він бачив у гірляндах біля невеликого проходу — хіба що для дитини? Головки часнику? Зачекай, вони ж відганяють вампірів? Тієї миті він відчув легкий запах часнику, вторгнення балканської крові в повітря його півночі, коли обертався до неї запитати, чи вона насправді Катьє, чарівна Королева Трансильванії. Але музика стихла, вона випарувалася з його обіймів.

І ось його носить Зоною, як запитальник на спіритичній планшетці, а те, що виникає у порожньому колі в його мозку, може скластися в послання, хоча може і не скластися, треба почекати й глянути, але він відчуває пальці медіума, що легенько, але впевнено лягли на всі його прожиті дні, і вважає, що це Катьє.

Він і досі Ян Скаффлінґ, військовий (цивільний?) кореспондент, хоча й знов у британському однострої, має у потягах досить часу, щоб обдумати інформацію, яку Маріо Швайтар поцупив для нього в Цюриху. Товста тека з «Imipolex G», схоже, вказує на Нордгаузен. Інженером з боку замовника за контрактом на іміполекс був якийсь Франц Пьоклер — приїхав до Нордгаузена на початку 44-го, коли виробництво ракети почало набирати розмаху, його розмістили у «Mittelwerke» — підземному фабричному комплексі, яким керувало переважно SS. Жодного слова про те, куди він подівся після евакуації заводу у лютому-березні, але будьте певні, Ян Скаффлінґ — репортер-ас — відшукає у «Міттельверк» підказку.

Слотроп сидів у хиткому вагоні з тридцятьма іншими змерзлими і подертими душами, очі — самі зіниці, губи подовбані ранками. Вони співали, принаймні дехто з них. Багато хто ще діти. Пісня переміщених осіб, і Слотроп ще не раз почує її в Зоні, у таборах, на дорогах чи не в десяти варіантах:

Люльки йдуть по колу. Під відсирілими дерев’яними балками висне дим, крізь шпарини просочується у нічний потік вітру. Сопуть уві сні діти, пхинькають рахітичні немовлята… час від часу перекидаються словом матері. Слотроп зіщулився у своєму паперовому нещасті.

У досьє швейцарської фірми на Л. (тобто Ласло) Джемфа перелічено всі його активи до переходу на роботу в Цюрих. Виявляється, він сидів таким собі весільним ученим у раді директорів «Хімічної корпорації Grössli» аж до 1924 року. Серед опціонів на акції та відділень фірм у Німеччині, які за рік-два вже загарбає восьминіг «IG», був запис про угоду між Джемфом і містером Лайлом Блендом із Бостона, штат Массачусетс.

Усе чудово, Джексоне. Лайл Бленд — відоме йому ім’я, навіть дуже добре відоме, воно нерідко фігурує в особистих записах Джемфа щодо приватних угод. Скидається на те, що Бленд на початку двадцятих тісно співпрацював з відділенням Гуґо Штіннеса в Німеччині. Штіннес за життя мав славу вундеркінда європейських фінансів. Живучи неподалік Руру, де його пращури були вугільними магнатами, молодий Штіннес, не маючи навіть тридцяти, вже вибудував чималу імперію, що виплавляла сталь, добувала газ, виробляла електроенергію, постачала воду, забезпечувала трамвайне і баржеве сполучення. Під час Світової війни тісно співпрацював з Вальтером Ратенау, а він у ті часи опікувався економікою загалом. Після війни Штіннесу вдалося з горизонтального електричного тресту Сіменса-Шухерта і «Райнсько-Ельбського Союзу» з постачання вугілля та заліза створити суперкартель, що був і горизонтальним і вертикальним одночасно, а відтак скуповував геть усе — верфі, пароплавні лінії, готелі, ресторани, ліси, целюлозні фабрики, газети, а крім того займався грою на фондових ринках, на позичені у «Райхсбанку» марки купував іноземні гроші, чим знецінював марку, а тоді сплачував позики частками первісної суми. Його як жодного іншого фінансиста звинувачували в інфляції. У ті дні, щоб розплатитися за продукти в магазинах, марки возили тачками, їх використовували як туалетний папір, звісно, якщо було чим срати. Зарубіжні зв’язки Штіннеса охоплювали весь світ — Бразилія, Ост-Індія, Сполучені Штати, тож бізнесмени на кшталт Лайла Бленда не могли встояти перед настільки швидким зростанням. Тоді побутувала теорія, буцімто Штіннес змовився з Круппом, Тіссеном та іншими знецінити марку, у такий спосіб звільнивши Німеччину від сплати воєнних боргів.

Блендова роль тут лишається незрозумілою. У нотатках Джемфа є згадки про те, що він налагодив для Штіннеса та його партнерів постачання тонн приватних грошей, відомих як «нотґельд», а також «векселів Мефо» для Веймарської республіки, ще однієї лазівки в бухгалтерському обліку Ялмара Шахта, аби в офіційних паперах не було щонайменшого натяку на закупівлю зброї, заборонену умовами Версальського договору. Деякі угоди на випуск банкнот були укладені з массачусетською паперовою фабрикою, і так сталося, що в раді директорів цієї фабрики був Лайл Бленд.

Підрядник мав назву «Паперова компанія “Слотроп”».

Він помічає своє прізвище і не надто дивується. Воно тут дотичне, як і більшість дрібниць під час дежавю. Він впирається поглядом у сім чорнильних значків, і замість раптового променя світла (хай навіть у вигляді людини: золотого застережного світла) з’являється неприємний біль у шлунку, страшенно відчутний, як блювота, те саме запаморочення, що якось здолало його у «Гіммлер-Шпільзалі». Аеростат охоплює його голову, ґумовий, просторий, тисне зусібіч, так, знайоме відчуття, так, але… Ще у нього стояк, і то не знати, з яких причин. Знову запах, запах, що з’являється до початку свідомої пам’яти, слабкий хімічний сморід, загрозливий, нав’язливий, ніде такого не знайдеш — це віддих Забороненого Крила… есенція нерухомих фігур, що чекають на нього всередині і спонукають віднайти таємницю, якої він не зможе пережити.

Одного разу йому щось заподіяли, він лежав у кімнаті, геть безпорадний…

Його ерекція стугонить десь осторонь, наче підключений Ними до його тіла інструмент — як колоніальний аванпост, тут, у грубому і голосистому світі, ще одна контора, що репрезентує їхню білу і далеку Метрополію…