Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ви наче зголодніли. Ви вже їли? Я саме хотів повечеряти. Зробите мені честь?..

У «Кроненгалле» знаходять столик нагорі. Вечірня метушня потрохи стихає. Ковбаски та фондю — Слотроп таки добряче зголоднів.

— За часів ґаучо моя країна була чистим аркушем. Пампаси простягалися, скільки сягала людська уява, невичерпні, незагороджені. Місце, куди міг доїхати ґаучо, ставало його. Але Буенос-Айресу забаглося гегемонії над провінціями. Напруга через власність посилювалась і повсюдно ширилася. З’явилися загорожі, свободи для ґаучо стало обмаль. Наша національна трагедія. Ми одержимі спорудженням лабіринтів на місцях, де раніше простиралися розлогі рівнини і небо. Прагнемо накреслити на чистому аркуші паперу дедалі складніші візерунки. Для нас нестерпна така відкритість: для нас це страхіття. Гляньте на Борхеса. Подивіться на околиці Буенос-Айреса. Тиран Росас уже сто років як помер, але культ його процвітає. Попід вулицями міст, під перенаселеними кімнатами і коридорами, під загорожами і мережами сталевих доріг серце Арґентини у своїй упертості та винуватості прагне повернутися до первинного споконвічного невимовного спокою… анархічної єдності пампасів і неба…

— A-але колючий дріт, — Слотроп, натоптавши фондю у рот, знай собі наминає, — це вже прогрес — не-не можна вічно розкошувати на вільних просторах, неможливо стояти на шляху прогресу… — так, він насправді збирається ще пів години, цитуючи суботні вестерни, присвячені Власності, забивати баки цьому іноземцеві, що пригостив його вечерею.

Сквалідоссі, сприймаючи це як легке божевілля, а не грубість, лиш кліпає раз чи двічі.

— За звичайних умов, — намагається він пояснити, — завжди перемагає центр. Його сила з часом зростає, і цього не спинити, принаймні не звичайними засобами. Децентралізація, повернення до анархії вимагають незвичайних часів… ця Війна — ця неймовірна Війна — на сьогоднішній день стерла купу маленьких держав, що існували в Німеччині ціле тисячоліття. Геть стерла. Відкрила Німеччину.

— Аякже. Але чи надовго?

— Ні, не надовго. Безперечно, ні. На кілька місяців… може, до осені вже й мир настане — discúlpeme[299] до весни, ніяк не звикну до вашої півкулі — хіба що на одну весняну хвильку, можливо…

— Так, але… що ви збираєтеся робити, захопите землі й триматимете? Вони, друже, швиденько вас звідти випровадять.

— Ні. Захоплена земля — це нові загорожі, а ми хочемо лишити все відкритим. Хочемо, щоб земля зростала, мінялася. У відкритості Німецької зони наша безмежна надія. — Відтак, ніби отримав у чоло, раптом швидкий погляд, не на двері, але нагору, на стелю. — І така ж небезпека.

На цей час підводний човен ходить десь неподалік Іспанії, занурений упродовж дня, вночі на поверхні заряджає батареї, час від часу приповзає на заправку. Сквалідоссі про подробиці заправки балакати не хоче, але скидається на те, що вони мають багаторічні зв’язки з республіканським підпіллям — співтовариством доброчесності, дарунком завзятості… Тепер Сквалідоссі контактує в Цюриху з урядами, які з різних міркувань можуть захотіти допомогти його анархії-у-вигнанні. До завтра він має встигнути надіслати повідомлення до Женеви: звідти його передадуть до Іспанії, на підводний човен. Але в Цюриху повно агентів Перона. Стежать за ним. А він не має права ризикувати і підставити контакт у Женеві.

— Можу допомогти, — Слотроп облизує пальці, — але через брак грошей…

Сквалідоссі називає суму, якої вистачить і Маріо Швайтару, і на харчі на кілька місяців.

— Половину на стіл, і я побіг.

Арґентинець віддає повідомлення, адреси, гроші, оплачує рахунок. Домовляються за три дні зустрітися в «Кроненгалле».

— Хай щастить.

— І вам також.

Останній сумний погляд Сквалідоссі, він лишається за столиком один. Відкинутий чуб, затемнення.

Літак, пошарпаний DC-З, обраний за готовність підхалтурити, за добродушну засклену мармизу, за пітьму зовні та всередині. Скорчений серед вантажу, Слотроп прокидається, металічна темрява, вібрація моторів пробирає до самісіньких кісток… Із переділки десь попереду ледь сотається червоне мерехтіння. Слотроп підповзає до крихітного ілюмінатора й визирає. Альпи під місячним світлом. Але якісь ніби невисокі, не настільки вражаючі, як він собі уявляв. Ну, та дарма… Він знову вмощується на м’якому пружному лежаку, запалює сигару Сквалідоссі з пробковим фільтром, думаючи, а непогано так, хлопці просто сідають у літак і летять, куди заманеться… от навіщо сідати в Женеві? А може — ну, скажімо, в Іспанії? Але ні, там же фашисти. Може, десь на південних островах? Гм-м. Повно япошок і військових. А от Африка — Чорний Материк, там геть нікого, самі тубільці, слони і Спенсер Трейсі[300]…

— Нема куди тікати, Слотропе, нема куди. — Постать щулиться біля ящика і тремтить. Слотроп мружиться у слабкому червонястому світлі. Людина з обкладинки, безтурботний авантюрист Річард Галлібертон, але чомусь зовсім інакший. На обох щоках страшенні висипи палімпсестом поверх старих віспин, у чиїй симетрії Слотроп, якби мав око медика, побачив би алергію на наркотики. Штани-«джодпури» Річарда Галлібертона подерті й зашмаровані, блискуче волосся — масне й обвисле. Здається, він тихо плаче, зібгавшись пропащим ангелом над другосортними Альпами, над нічними лижниками, які на схилах далеко внизу наполегливо щось викреслюють, очищаючи, удосконалюючи свій фашистський ідеал Дії, Дії, Дії, колись і його осяйний сенс буття. Але не тепер. Не тепер.

Слотроп витягує руку, гасить сигарету об підлогу. Як легко може спалахнути ця ангелічно біла стружка. Лежи собі у тремтінні бідолашного літака, завмри, як можеш, клятий дурню, тебе надурили — знову тебе надурили. Річард Галлібертон, Ловелл Томас, хлопці Ровера й Мотора, пожовклі стоси «Нешнл Джіоґрефікс» у Гоґановій кімнаті — видно, всі вони брехали, і не було там нікого, хто міг би переконати його в чомусь іншому, ніякого тобі колоніального привида на горищі…

Гуркіт, ковзання, розворот, посадка на живіт, курва, та вони повітряного змія запустити не зуміють, в ілюмінатори сотається сірий швейцарський світанок, ниє кожен суглоб, болять м’язи і кістки. Знову час братися до справи.

Без будь-яких пригод сходить з літака, губиться в заспаному і похмурому гурті вранішніх пасажирів, експедиторів, працівників аеродрому. Куантран на світанку. Неймовірно зелені пагорби з одного боку, брунатне місто з іншого. Тротуари слизькі й мокрі. Повільно пливуть у небі хмари. Монблан каже «Привіт», озеро каже «Здоровенькі були», Слотроп купує двадцять сигарет і місцеву газету, питає дорогу, сідає у підоспілий трамвай і допіру пробуджений холодним повітрям з дверей і вікон котиться у Місто Миру.

Має зустрітися з арґентинцем у кав’ярні «Cafe l’Éclipse[301]», це далеченько від трамвайної зупинки, вниз мощеною бруком вулицею до крихітної площі, оточеної овочевими і фруктовими ятками під бежевими дашками, крамничками, кав’ярнями, квітниками на вікнах, зі шланга помитими тротуарами. Тут і там провулками вештаються собаки. Слотроп сидить у кав’ярні, п’є каву з круасанами, читає газету. Невдовзі вигорає хмарність. Сонце кидає тіні через площу майже до того місця, де він сидить, виставивши всі антени. Наче ніхто не пасе. Він чекає. Тіні відповзають, сонце підбивається вище, тоді потроху сідає, і нарешті з’являється людина Слотропа, точнісінько така, як змальовували: костюм буенос-айресівської чорноти, вуса, окуляри в золотій оправі, насвистує давнє танго Хуана д’Арієнсо. Слотроп напоказ обмацує всі кишені, виймає іноземну купюру — все, як велів Сквалідоссі: супиться на неї, зводиться, підходить.

Como no, señor[302], без будь-яких проблем розміняє банкноту в 50 песо — пропонує сісти, виймає гроші, записники, картки, невдовзі стіл засипаний папірцями, що зрештою знову розповзаються по кишенях, тож чоловік отримує повідомлення від Сквалідоссі, а Слотроп повідомлення, яке має тому передати. І по всьому.

Назад до Цюриха пообіднім поїздом, майже всю дорогу спить. Сходить у Шлірені, у богоненавидну темну годину, на випадок, якщо Вони стежать за Bahnhof[303], сідає у попутку і їде до Санкт-Петергофштатта. Величезні дзиґарі нависають над Слотропом, розлягаються порожні акри вулиць, як би він тепер висловився, у німій недоброзичливості. Нагадують квадратні двори Ліги Плюща в його далекій юності, вежа з годинником настільки тьмяно освітлена, що й не побачиш, котра година, і тут спокуса, ніколи настільки сильної ще не було, здатися на милість присмеркового року, прийняти в обійми справжній жах безіменної години (якщо тільки… ні… НІ…): це була марнота, марнота, добре відома його пуританським пращурам, до мозку кісток чутливих до Нічого, Нічого, схованого під солодко змішаними студентськими саксофонами, з білими піджаками із помадою на вилогах, з ядучим димом «Фатіми»[304], кастильським милом, що випаровується на блискучому волоссі, а ще під м’ятними поцілунками і з росою на гвоздиках. Це коли вдосвіта приходять молодші за тебе башибузуки, витягують з ліжка, зав’язують очі, агов Райнгардте, виводять на осінній холод, під ногами тіні та листя, а тоді мить сумніву, імовірність того, що вони — хтось інші — і ніщо до цієї миті справжнім не було: тобі цією виставою морочать голову. Але екран темніє, і часу геть не лишилося, за тобою нарешті прийшли агенти…

Яке місто є ліпшим за Цюрих, коли хочеш віднайти марноту? Батьківщина Реформації, рідне місто Цвінґлі, людини наприкінці енциклопедії, і повсюди камінні нагадування. Шпики і великий бізнес у своїй стихії безперестанку рухаються поміж могильними каменями. Будьте певні, тут, у цьому місті, є колишні молоді хлопці, чиї обличчя мелькали перед Слотропом у шкільному дворі, а тоді у Гарварді на Пуританських Містеріях: вони направду присягалися шанувати і завжди діяти в ім’я Vanitas, Порожнечі, їхньої повелительки… тепер вони, відповідно до такого-то і такого-то життєвого плану, прибули до Швейцарії працювати на Алена Даллеса і його «розвідувальну» мережу, яка нині діє під назвою «Офіс Стратегічних Служб». Але для втаємничених ОСС — таємний акронім: мантра, яку навчили повторювати подумки на випадок настання невідворотної кризи осс… осс, а це пізньою спотвореною латиною Темних століть означає «кістка»…

Наступного дня, зустрівшись із Маріо Швайтаром у «Штреґґелі» і віддавши йому завдаток, Слотроп розпитує про могилу Джемфа. Там вони і домовляються владнати справу, високо в горах.

Скволідоссі не з’являється у «Кроненгалле», в «Одеоні» чи в якомусь іншому місці, куди Слотроп заходить наступними днями. Для Цюриха зникнення — річ досить звичайна, але Слотроп приходить знову і знову, про всяк випадок. Повідомлення іспанською, розуміє хіба що кілька слів, але береже — раптом випаде нагода передати. Та ще й анархічні переконання чимось йому навіть подобаються. Ще коли Шейс бився із федеральними військами у Массачуссетсі[305], Слотропи-Охоронці патрулювали Беркшир, шукали заколотників, маючи на капелюхах гілочки болиголову, аби відрізнятися від солдатів уряду — федерали встромляли у капелюхи білі папірці. У ті часи Слотропи ще не так поринули у виробництво паперу і вирубування лісів і воліли бачити живу зелень, а не мертву білизнý. Перегодя вони втратили або продали усвідомлення того, на чиєму боці були, і Тайрон загалом успадкував їхнє байдуже невігластво у цій царині.

За його спиною вітер пронизує склеп Джемфа. Слотроп розбив тут табір кілька ночей тому, майже без грошей, чекає на звістку від Швайтара. Розжився парою швейцарських військових ковдр, тож ховається од вітру, загортаючись у них, навіть може поспати — просто поверх містера Іміполекса. Першої ночі боявся заснути, боявся появи Джемфа, чий німецький науковий розум Смерть виродила до набору примітивних рефлексів — нема сенсу скаржитися німій оскаленій пóгані в бездушній шкаралущі… цвенькають голоси, його поличчя під місячним сяйвом, і крок за кроком він, Воно, Витіснене у підсвідомість, наближається… зачекай-но і сон тікає геть, голе обличчя, повертається до чужоземних нагробків, що таке? що то було… і назад, майже впритул, знову назовні… назовні й назад, і так майже всю ніч.

[299] Перепрошую (ісп.) (прим. пер.).

[300] Американський актор, тут ідеться про його роль дослідника Африки Генрі Стенлі у фільмі «Стенлі та Лівінґстон» (1939).

[301] «Кав'ярня «Затемнення» (фр.).

[302] Безперечно, сеньйоре (ісп.).

[303] Вокзал (нім.).

[304] Американські сигарети.

[305] Повстання у Массачуссетсі проти податкової політики федерального уряду під проводом Деніела Шейса (1786–1787).