Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Невже? Вони сказали, що так буде ліпше?

— Буде ліпше.

Так, але чи вони так казали? — Мовчанка. — Агов? Мюррею? — Мовчанка.

Вітер продимає залізні конструкції, а внизу, на вулиці, вергає з боку на бік ящик від овочів, дерев’яний, порожній, темний. Мабуть, четверта ранку.

— Таки треба вертатися, курва, ще запізнюся.

— Ні. — Лишень шепіт… Але саме її «ні» залишилося з ним.

— Хтотам? Дженні? Це ти, Дженні?

— Так, я. Коханий, як добре, що я тебе знайшла.

— Але мені треба… — Вони дозволять їй жити з ним у Казино?..

— Ні. Не можу. — Але що сталося з її голосом?

— Дженні, я чув, що поцілило у твій квартал, хтось мені казав, одразу після Нового року… ракетою… і мені дуже хотілося повернутися і переконатися, що з тобою все добре, але… так і не вернувся, а тоді Вони перевели мене у Казино…

— Та нічого.

— Але якби я не…

— До них не вертайся.

А десь темною рибою за гранями рефракції у нічній течії сьогодні ховаються Катьє з Алюром, двоє гостей, яких він найбільше хоче побачити. Він намагається вивести голоси біля дверей, вивести, як ноти на гармоніці, але нічого не виходить. Надто глибоко те, чого він хоче…

Удосвіта хтось гримає дуже гучно… з металевою твердістю. Слотроп відчуває, що цього разу треба лежати тихо.

— Ану відчиняй.

— Військова поліція, відчиняй.

Американські голоси, сільські голоси, високі й безжальні. Лежить і мерзне, боїться, що пружинний матрац може його виказати. Можливо, він уперше чує американця, як мав би чути неамериканець. Пізніше він пригадає, що найбільше його здивував фанатизм, упевненість не просто у силі, але у правильності того, що вони зібралися робити… йому давно казали сподіватися такого від фашистів, а особливо від япошок — ми завжди граємо чесно, — але оцих двійко за дверима настільки деморалізують, ну, як вигляд Джона Вейна зблизька (під тим кутом, що підкреслює, наскільки він косоокий, аж смішно, що раніше не помічав), який верещить «БАНЗАЙ!».

— Зачекай, Рею, вже йде…

— Гоппере! Ану, бовдуре, вертайся…

— Не полізу я у вашу гамівну сорооочкууу. — Голос Гоппера стихає за поворотом, поліцейські кидаються навздогін.

І тут Слотропа осяває, достоту, крізь жовто-брунатні фіранки, що це його перший день Ззовні. Перший ранок на волі, йому не треба повертатися. Свобода? А що таке свобода? Нарешті він засинає. Незадовго до полудня заходить молода жінка, відімкнувши двері універсальним ключем, і віддає йому папери. Тепер він англійський військовий кореспондент на ім’я Ян Скаффлінґ.

— Ось адреса одного з наших людей у Цюриху. Воксвінґ бажає вам удачі і питає, чому так довго.

— Маєте на увазі, що йому потрібна відповідь?

— Сказав, що ви маєте подумати.

— А ска-а-ажі-іть-но мені, — йому це щойно спадає на думку, — з якого це доброго дива ви мені так допомагаєте? Ну, за безплатно, просто так?

— А хто ж його знає? Граємо у свою гру. Ви ж бо граєте у свою.

— Е…

Але вона вже пішла. Слотроп озирається: у денному світлі все навколо вбоге і ніяке. Тут і тарганам, либонь, незатишно… Невже він отак перескакує, як Катьє на своєму колесі, по заскочці ось таких кімнат, затримується у кожній, аби хіба зібратися на силі чи достатньо впасти у відчай і наважитися на перехід до наступної, і вороття назад уже нема? Не вистачає навіть часу на те, щоб як слід роздивитися рю Россіні, галасливі пики у вікнах, пошукати заклад, де можна добре попоїсти, дізнатися назву пісні, яку всі насвистують у ці дні передчасного літа…