Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На сьогодні Пойнтсмен постановив не говорити про справи, нехай бесіда тече більш-менш вільно, нехай інші себе видадуть. Але всі почуваються сором’язливо або скуто, говорять якнайменше. Денніс Джойнт із хтивою усмішкою спостерігає за Катьє, але час від часу підозріло втуплюється поглядом у Роджера Мехіко. Тим часом у Мехіко непорозуміння із Джесікою, останнім часом їх дедалі більше, тож цієї миті вони навіть не дивляться одне на одного. Катьє Борґесіус блукає поглядом десь далеко в морі, й не збагнеш, що з нею відбувається. Якось невиразно Пойнтсмен її побоюється, досі не знає, що вона не має жодних важелів впливу. Багато чого не знає. Зараз він найбільше, мабуть, переймається її зв’язком, ну, якщо такий, звісно, є, з Піратом Прентісом. Він кілька разів приїжджав до «Білої візитації», питав про неї досить-таки цілеспрямовано. Нещодавно, коли ПОТІК відкрив нове лондонське відділення (і якийсь дотепник, либонь, той самий малолітній бевзь Веблі Сільвернейл, уже встиг охрестити його «Дванадцятий дім»), Прентіс почав там огинатися мало не щодня, заграє із секретарками, то в одну теку запхає носа, то в іншу… Що ж це таке? Що за бісове загробне життя Фірма виявила в Європі після Дня перемоги? Що шукає Прентіс… чого він хоче? Закохався в пані Борґесіус? А чи взагалі та жінка здатна любити? Кохання? Вже через це можна криком закричати. Як вона собі уявляє те кохання…

— Мехіко, — ловить за руку молодого статистика.

— Га? — Роджера перервали, він саме витріщався на дивне видіння, трохи схоже на Риту Гейворт і загорнуте у щось квітчасто-неймовірне зі схрещеними на спині шлейками…

— Мехіко, здається, у мене галюцинації…

— Невже? Правда? І що вам ввижається?

— Мехіко, я бачу… я бачу… Як, що я бачу, шмаркля ти не втерта? Я чую.

— Нехай так, то що ж ви чуєте? — Роджер уже трохи дратується.

— Ось тепер я чую тебе, ти питаєш: «Нехай так, то що ж ви чуєте?» І мені це не подобається!

— Чому?

— Та тому, що приємні галюцинації чи ні, але я волію чути їх, а не твій голос.

Така поведінка дивна для будь-кого, а оскільки це зазвичай коректний містер Пойнтсмен, цього вистачає, аби перервати навзаєм параноїдальне спілкування. Недалечко — «Колесо Фортуни», поміж шпицями запхані пачки «Лакі Страйк», голі пупсики і солодкі батончики.

— А ти що скажеш? — світловолосий бугай Денніс Джойнт штурхає Катьє ліктем завбільшки з коліно. Завдяки фахові він навчився миттю оцінювати, з ким має справу. На його думку, Катьє — веселуха й любить розважитися. Такі й стають вожаками. — Щось наче клепки бракує, еге ж? — Намагається не підвищувати голосу, туманно шкіриться в атлетичній параної у бік дивакуватого павловця — не прямо на нього, самі розумієте, дивитися у вічі — чистісіньке самогубство, беручи до уваги його психічний стан…

Тим часом Джесіка виконує номер Фей Рей. Це такий різновид захисного паралічу, близький до твоєї реакції, коли зі стелі накидається мурена. Але це для Мавпячої Хватки, для вогнів електричного Нью-Йорка, що білістю сотається до кімнати, яку ти вважала цілком безпечною, захищеною від вторгнення… для жорсткого темного волосся, напружених сухожиль, трагічного кохання…

«Таки-так, — як висловився кінокритик Мітчелл Пріттіплейс у повному вісімнадцятитомовому дослідженні «Кінґ-Конґа», — розумієте, люди, він її насправді кохав». Розвиваючи цю думку, Пріттіплейс нічого не проминув, проаналізував кожен кадр, включно з вирізаними, перебрав усі до останньої крихти символізму, навів вичерпні біографії всіх, хто мав стосунок до зйомок фільму: статистів, робітників, техніків… навіть інтерв’ю з шанувальниками культу Кінґ-Конґа, які для отримання права на членство мали щонайменше сто разів переглянути фільм і підготуватися до 8-годинного вступного екзамену… І все ж таки, все ж таки: не забуваймо взяти до уваги Закон Мерфі, зухвалого ірландсько-пролетарського підтвердження Теореми Ґьоделя — коли про все подбали, коли ніщо не може піти не так, як треба, аби нас здивувати… щось таки піде не так і нас здивує. Отже, пермутації та комбінації Пудингових «Речей, що можуть статися в європейській політиці» від 1931 року, року Теореми Ґьоделя, не дають Гітлеру жодного шансу. Отже, коли встановлені закони спадковості, народжуються мутанти. Навіть детерміністське обладнання на зразок ракети А-4 спонтанно генерує такі об’єкти, як «S-Gerät», за яким Слотроп полює, на його думку, достоту наче за Ґраалем. А звідси, знову ж таки, легенда про чорного примата-відбувайла, якого ми, наче Люцифера, скинули з найбільшого у світі стояка, почала з часом породжувати власних дітей, які нині вештаються по всій Німеччині — Шварцкомандо, якого не міг передбачити навіть Мітчелл Пріттіплейс.

ПОТІК — багато хто у ньому — переконаний, що Шварцкомандо було покликано до життя у спосіб, у який збираються докупи демони, було явлено на світло дня та землі нині вже замороженою операцією «Чорне крило». Можна сміливо закладатися, що Відділ Псі над цим таки трохи посміявся. Хто міг передбачити, що виникнуть справжні чорні ракетні війська? Що казка, вигадана для залякування нещодавнього ворога, виявиться достеменною правдою — і тепер їх нема як загнати назад у пляшку, і навіть не прочитаєш замовляння задом наперед: ніхто не знає замовляння повністю — різні люди знають різні частини, командна робота… До часу, коли їм спаде на думку переглянути Найтаємнішу документацію щодо операції «Чорне крило», коли вони спробують бодай приблизно уявити, як усе це сталося, з’ясується, на диво, що деякі найголовніші документи або втрачені, або доповнювалися вже після закінчення Операції, тому вже просто неможливо, надто пізно відновлювати замовляння, хоча, як завжди, виникнуть здогадки — елегантні й не надто поетичні. Навіть здогадки, висловлені дещо раніше, будуть обтяті та стишені. До прикладу, нічого не лишиться від попередніх відкриттів фройдиста Едвіна Трікла та його хлопців, які ближче до кінця посварилися зі своєю меншістю, психоаналітичним крилом Відділу Псі. Все почалося з пошуку якоїсь кількісної основи для такого поширеного явища, як переслідування привидами-мерцями. З часом колеги почали писати заяви про перехід до інших відділів, у цокольних приміщеннях залунали в’їдливі зауваження на кшталт «Тут уже справжнісінький Тавістокський інститут[313]». Двірцеві перевороти, багато з яких починалися у розкішно-блискучих спалахах параної, наганяли табунами слюсарів і зварників, призводили до загадкової нестачі офісного приладдя, навіть води і тепла… але ніщо так і не спромоглося змусити Трікла та його команду відмовитися від фройдистського спрямування, вже не кажучи про юнґіанське. Звістка про реальне існування Шварцкомандо прийшла за тиждень до Перемоги. Окремі факти, хто кому і що справді казав, були втрачені у шаленстві докорів, планів, нервових зривів і різноманітних проявів несмаку. Дехто навіть пригадує, як Ґевін Трефойл з посинілим, як у Крішни, обличчям біг поміж фігурно стрижених дерев зовсім голий, а Трікл гнався за ним із сокирою і репетував: «То я, значить, горила, га? Я тобі зараз дам горилу!»

І він таки «дав» би багатьом із нас ту почвару, але ми б не взяли. У своїй невинності він ніяк не міг збагнути, чого б це колегам не вдатися до практики самокритики із завзятістю революційних осередків. Він не хотів зачіпати нічиїх почуттів, прагнув лишень показати іншим — ну всі ж дорослі люди, — що їхнє ставлення до чорного пов’язане зі ставленням до лайна, а їхнє ставлення до лайна пов’язане зі ставленням до розпаду та смерті. Йому все видавалося настільки зрозумілим… ну чому вони не слухали? І чого вони не визнавали, що їхні витиснення у півсвідомість втілюють — у тому сенсі, що його Європа втратила на останніх виснажливих стадіях своєї спотвореної магії, — втілюють справжніх живих людей, які, ймовірно (згідно з найточнішими розвідданими), володіють справжньою живою зброєю: мертвий тато, який ніколи з тобою не спав, щоночі повертається до твого ліжка і щоразу намагається притиснутися ззаду… або ненароджене дитя будить тебе, плаче вночі, а ти відчуваєш, як його примарні губки ссуть твої груди… вони реальні, вони живі, а ти вдаєш, що волаєш у Мавпячій Хватці… але тепер дивиться на значно більш підхожу кандидатуру, на вершковошкіру Катьє під Колесом Фортуни, яка готується стрілою помчати над пляжем у відносний спокій американських гірок. А Пойнтсмен бачить галюцинації. Він утратив контроль. Пойнтсмен мусив би мати повний контроль над Катьє. А що з нею? Вона непідвладна контролю. Навіть у шкірі та болю вселенськім gemütlich[314] капітана Блікеро вона не почувалася настільки наляканою.

Роджер Мехіко бере це близько до серця, ох, послухайте, я тільки хочу допомогти…

Трохи відключив містера Пойнтсмена нестихаючий голос, він звучить безперестану, на диво знайомий голос, котрим, як він собі колись уявляв, говорить знаменита фотографія з новин Війни:

— Саме так і вчиниш. А Мехіко тобі потрібен як ніколи. Твої зимові тривоги про Кінець Історії наче стихли, частина твого життя тепер — наче давній недобрий сон, але, як любить казати лорд Ектон, чистими руками історії не сплетеш. Подружка Мехіко — загроза всій справі, він її триматиметься щосили. Нехай вона супиться, свариться, але все одно звабить його за собою, у пелену цивільного туману, ти його втратиш і більше ніколи не знайдеш, якщо, Пойнтсмене, не почнеш діяти негайно. Операція «Зворотний вогонь» відправляє дівчат із ЖДК у Зону. Ракетних дівчат — на секретарську роботу, нескладні технічні завдання на полігоні у Куксгафені. Тільки слово скажи у ГСРО ну бодай через Денніса Джойнта, і Джесіка Свонлейк більше не плутатиметься під ногами. Мехіко трохи поскиглить, але, якщо буцнути його у потрібному напрямку, матиме ще більше причин із Головою Поринути в Роботу, правильно? Згадаймо красномовне звернення сера Денніса Нейленда Сміта до молодого Алана Стерлінга[315], чия наречена потрапила до пазурів підступного жовтоликого Негідника: «Я пройшов крізь багато пожеж, схожих на ту, що пожирає вас нині, Стерлінгу, і завжди доходив висновку, що робота — найліпший засіб від опіків». І ми обоє добре знаємо, щó таке Нейленд Сміт, гм-м… чи не так?

— Я знаю добре, — говорить уголос Пойнтсмен, — але не скажу точно, чи знаєш ти, а як я можу сказати, якщо навіть не знаю, хто ти є, розумієш…

Цей дивний спалах анітрохи не заспокоює супутників Пойнтсмена. Відверто панікуючи, вони починають відсуватися.

— Треба знайти лікаря, — шепоче Денніс Джойнт, підморгуючи Катьє, наче стрижений під їжака білявий Ґраучо Маркс. Джесіка, забувши про образу, бере Роджера під руку.

— Бачиш, бачиш, — провадить голос, — їй здається, що вона захищає його від тебе. Скільки шансів бути синтезом має людина, Пойнтсмене? Схід і Захід разом в одній особі? Ти не лише можеш бути Нейлендом Смітом, дати хлопцеві корисну пораду про чесноти праці, але водночас стаєш Фу Манчу! Так? У чиїй владі перебуває юна леді! Як тобі таке? Протагоніст і антагоніст — вкупі. На твоєму місці я б часу не гаяв.

Пойнтсмен уже готовий був огризнутися: «Але ти — не я», — чи якось так, але бачить, якими очима на нього повитріщалися всі інші.

— Ой, ха-ха, — натомість каже він. — Сам до себе говорю. Така от, бачиш, притичина, хе-хе.

— Янь та Інь, — шепоче Голос, — Інь та Янь…

3. У Зоні

Ми щасливо пережили дні Eis-Heiligen[316] — святого Панкратія, святого Серватія, святого Боніфація, die kalte[317] Софії… вони ширяють у хмарах над виноградниками, крижані святі, готові своїм подихом, наміром знищити рік морозом і холодом. Якогось року, особливо у воєнну пору, буває так, що вони не надто милосердні, а сварливі й самовпевнені у своїй силі, не дуже й святі, навіть не цілком християни. Молитви землеробів, збирачів і шанувальників вина, видко, до них долітають, але звідки нам знати, як собі холодні святі міркують — захриплий регіт, надокучання поганства, хто здатен збагнути цей ар’єргард, що захищає зиму від травневих революціонерів?

Цього року мало якого дня сільські пейзажі виглядають сумирно. Виноградна лоза вже починає заплітати протитанкові «зуби дракона», збиті «штуки», спалені танки. Сонце нагріває схили, річки течуть яскраві, як вино. Святі утримуються від різких випадів — ночі теплі, приморозків не було. Весна миру. Якби Бог дав бодай сотню сонячних днів, виноград достиг би на славу.

Довіри до холодних святих Нордгаузен має трохи менше, ніж виноробні райони далі на південь, але навіть тут пора обнадіює. Над містом сіється дощ, коли раннього ранку з’являється Слотроп — босоніж, водянка на водянці, охолоджені мокрою травою. А у горах — сонце. Черевики в потязі вже за швейцарським кордоном зняв із нього якийсь переміщений, чиї пальці легші за сновидіння, — Слотроп у міцному сні саме мчав Баварією. Хай би ким був той переміщений, але він лишив у Слотропа поміж пальцями червоний тюльпан, і Слотроп вважає, що це знак. Нагадування про Катьє.

[313] Імовірно, йдеться про Тавістокську психіатричну клініку, бо інститут було створено тільки за два роки після подій, описаних у книжці.

[314] Тут: сердешного (нім.) (прим. пер.).

[315] Персонажі романів Сакса Ромера про Фу Манчу.

[316] «Холодні» святі (спотвор. нім.) (прим. пер.).

[317] Холодна (нім.) (прим. пер.).