Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Не приходить. Схоже, Джемф таки помер. Вранці Слотроп прокидається і відчуває, що йому значно ліпше попри порожній шлунок і нежить, а такого не було вже місяцями. Очевидно, він пройшов випробування, не чиєсь випробування, але одне зі своїх — для різноманітності.

Місто під ним, омите почасти світлом, — це некрополь церковних шпилів і флюгерів, білих фортечних веж, широких будівель з мансардними дахами і тисячами блискучих вікон. Перед полуднем гори прозорі, як крига, згодом перетворюються на сині кучугури м’ятого атласу. Озеро гладеньке, мов дзеркало, але гори та будинки, що в ньому відбиваються, чомусь дуже розмиті, краї тонкі й побрижені, наче під дощем: мрія про Атлантиду, про Зуґґенталь[306]. Іграшкові села, спустошене місто фарбованого алебастру… Тож Слотроп облаштовується тут, на холодному вигині гірської стежки, знічев’я ліпить і кидає сніжки, викурює останній недопалок, останній, наскільки йому відомо, на всю Швейцарію «Лакі Страйк»…

На стежці чути кроки. Цвікають калоші. Це посильний Маріо Швайтара з великим грубим конвертом. Слотроп віддає гроші, стріляє сигарети і кілька сірників, а тоді вони розходяться. Біля склепу знову підпалює купку трісок і соснових гілок, гріє руки і гортає папери. Відсутність Джемфа оточує його, немов запах, а який саме, він сказати не може, немов якась аура, що з хвилини на хвилину викличе епілептичний напад. Ось уже він має інформацію — не так багато, як би хотілося (ой, а скільки йому хотілося б?), але більше за ту, на яку він, практичний янкі, сподівався. Наступними тижнями, у нечасті хвилини, коли йому дозволено буде покопирсатися в минулому, можливо, випаде нагода пожалкувати, що він усе це прочитав…

Зелені свята містер Пойнтсмен вирішив відсвяткувати на морі. Останнім часом у нього манія величі, але нічого серйозного — коли він снує коридорами «Білої візитації», наприклад, йому іноді здається, що всіх інших спаралізувало недугом Паркінсона, і тільки він бодай на щось здатний. Знову настав мир, на Трафальгарській площі у ніч Перемоги голубу не було де сісти, всі у конторі п’яні в дим, обіймаються й цілуються — за винятком Блаватського крила з Відділу Псі, яке у День Білого Лотоса подалося на прощу[307] до будинку 19 на Авеню-роуд, що в Сент-Джонс-Вуді.

Знову настає пора відпусток. Пойнтсмен добре розуміє, що варто попустити віжки, проте Криза триває, а під час Кризи лідеру годиться виявляти стриманість у всьому, включаючи вакаційні настрої.

Про Слотропа жодної звістки вже цілий місяць, відколи недолугі телепні з військової розвідки втратили його слід у Цюриху. Фірма почала обтяжувати Пойнтсмена, його продумана стратегія, схоже, не спрацювала. Під час перших бесід з Клайвом Моссмуном та іншими вона видавалася бездоганною: дати Слотропу можливість утекти з казино «Герман Ґерінґ», а тоді покластися на Таємну Службу, нехай вони за ним стежить, а не ПОТІК. З міркувань економії. Рахунок за стеження — це, мабуть, найдошкульніша шпичка у вінці фінансових проблем, який Пойнтсмен приречений носити протягом усього проєкту. Трикляте фінансування його просто розчавить, якщо тільки Слотроп не доведе до божевілля раніше.

Пойнтсмен таки помилився, він позбавлений навіть Теннісонової втіхи сказати, що помилки припустився «хтось[308]». Ні, саме він і тільки він уповноважив англо-американську команду Гарві Спіда і Флойда Перду досліджувати довільну вибірку Слотропових сексуальних пригод. Кошти були, то що тут поганого? Вони буквально повискакували на цей еротичний Пуассон, мов ті очманілі карли. Донжуанова карта Європи: 640 в Італії, 231 у Німеччині, 100 у Франції, 91 у Туреччині, але, але, але — в Іспанії! в Іспанії — 1003! — ось що таке Слотропова карта Лондона, і двійко нишпорок настільки захопилися всемогутнім потягом до бездумних насолод, що тепер проводять дні у ресторанних двориках, збавляють час за салатом з хризантем і запеченої баранини або жартують з крамарками:

— Ей, Спіде, поглянь, диня мускусна! Такої не бачив з Третього Строку[309] — ти лише понюхай, як пахне! То що, Спіде, візьмемо канталупу?

— Аякже, Перду, чом би й ні.

— Е… Вибирай сам, яка на тебе дивиться, добре?

— Яка на мене дивиться, так?

— Так. Оця, — крутить і показує — так негідники грубо повертають обличчя дівчат, які втрапили у халепу, — ось цю беремо, еге?

— Але-але я думав, ми разом… — нерішуче вказує на диню, з вибором котрої ще не змирився, у її сітчастому офсеті, немов посеред кратерів блідого місяця, вимальовується обличчя, обличчя полоненої жінки з опущеними очима, а повіки гладенькі, як персидська мозаїка…

— Ні, але, звичайно, я той… — Перду трохи ніяково, наче він змушений вибачатися за те, що їсть яблуко або кидає виноградину до рота, — просто, ну, от як, їх їм… ну, ти розумієш, — порскає сміхом, як йому здається, досить дружелюбно, щоб ненав’язливо натякнути на дивність такої дискусії…

…але його порскання Спід розуміє інакше: для нього це — свідчення психічної нестабільності трохи вугластого американця із завеликими зубами, що безперестану гнеться і сутулиться, худющий і хиткий, наче лялька на мотузочках. Посмикуючи головою, він усе ж вибирає канталупу, розуміє, що платити доведеться самому, а це досить витратно, і плигає слідом за Перду, й обидва вони скік та й скік, тра-ля-ля-ля, лусь, і ще один глухий кут:

— Дженні? Нема тут ніякої Дженні…

— Може, Дженіфер? Женев’єва?

— Джинні, — (може, неправильно написали), — Вірджинія?

— Якщо джентльмени бажають розважатися… — Вишкірені зуби, голодна, маніакальна — добр-р-рого-ранку-а-він-дуже-добрий! — посмішка настільки широка, що вони завмирають, обоє тремтять, шкіряться, бо вона настільки стара, що годиться їм у Матері — у спільну Матір, поєднуючи найгірші риси місіс Перду і місіс Спід, — фактично, на оту їхню матір вона і перетворюється, просто у них на очах. Згубним морям не бракує спокусниць — тут розпусно і хтиво, та ще й як. Мірою того, як двох витріщених і розімлілих нишпорок затягує в її ауру — підморгує просто на вулиці, хнисто-мідносяйна, з пасифлорою на віскозі, — незадовго до остаточного безпорадного падіння у нестяму її фіалкових очей, вони — краєчком свідомості — дозволяють собі останню думку про завдання, над яким їм годилось би працювати — Тижневі Обсервації Характерологічних Тайронівських Оказій (ТО ХТО?) — думка візуалізується у подобі клоуна, вульгарного недоладного блазня у блискітках безсловесних жартів про тілесні виділення, лисого, із ніздрів — неймовірні струмені волосся, заплетені у косички і перев’язані ядучо-зеленими бантиками, він хутко повзе рачки повз мішки з піском, пірнає під завісу, що опускається, хоче віддихатися, верескливо до них волає:

— Нема Дженні. Нема Саллі В. Нема Кібели. Нема Анжели. Нема Кетрін. Нема Люсі. Нема Ґретхен. Коли вже до вас дійде? Коли до вас дійде?

І «Дарлін» нема, це з’ясувалося вчора. Відстежили ім’я до самої оселі такої собі місіс Квоед, але бідова розведена молодичка ніколи, за її словами, не чула, щоб англійське дитя називали «Дарлін». Їй страшенно шкода. Місіс Квоед цілими днями ледарювала у досить-таки нагламуреному домі у Мейфері, тож розслідувачі вшилися з району із великим полегшенням…

Коли вже до вас дійде? До Пойнтсмена доходить одразу, але «доходить», ну, так, ніби ти заходиш у спальню, а на тебе з тіней під стелею звалюється велетенська мурена, вишкіривши зуби у широчезній пришелепувато-смертоносній усмішці, сопе і падає просто на беззахисне обличчя, аж раптом чуєш протяжний людський звук, і, хоч як це страхітливо, ти розумієш, що це еротичне зітхання…

Тобто Пойнтсмен тримається від усього цього якнайдалі, підсвідомо, як від будь-якого нічного кошмару. От якби цей кошмар виявився не фантазією, а реальністю, ну…

— Наразі дані неповні. — На цьому треба наголошувати в усіх заявах. — Ми визнаємо, що перші дані нібито свідчать, — пам’ятай, що треба вдавати щирість, — буцімто імена на карті Слотропа у кількох випадках не мають еквівалентів у масі фактів, які нам вдалося зібрати про час його перебування у Лондоні. Тобто досі вдалося збирати. У нашому розпорядженні є переважно імена, а не прізвища, як бачите, ікси, а не ігреки, маємо, так би мовити, горизонтальні координати без вертикальної осі. Важко сказати, наскільки все це «відповідає» реальності.

А що, як чимало — чи навіть більшість — Слотропових зірок одного чудового дня направду виявляться сексуальними фантазіями, а не реальними подіями? Навряд чи це скомпрометує наш підхід, як і підхід молодого Зіґмунда Фройда, що колись мешкав у давньому доброму Відні: він наразився на схоже порушення ймовірності — з усіма казками про «татко-мене-зґвалтував», які могли бути брехнею з фактологічного погляду, але були цілковитою правдою з погляду клінічного. Ви маєте зрозуміти: ПОТІК украй зацікавлений в отриманні строго визначеної клінічної версії істини. На щось більше ми не претендуємо.

Так чи інак, а це винятково Пойнтсменова ноша. Самотність фюрера — він відчуває, як дужчає у променях темного супутника, його зоря сходить… але він не хоче ні з ким ділитися славою, ні, наразі не хоче…

Збори колективу працівників, його працівників, стають до безглуздості непотрібними, в’язнуть у трясовині нескінченних суперечок про буденне — перейменовувати чи не перейменувати ПОТІК тепер, коли Капітуляцію вже Оптимізовано, яку затвердити шапку на бланках і чи потрібна така шапка взагалі. Представник «Шелл-Мекс-Гауса» містер Денніс Джойнт хоче передати програму до відання Групи Спеціальних Реактивних Операцій (ГСРО) як частину британського плану з розроблення ракет «Операція “Зворотний вогонь”» з осідком на Північному морі, біля Куксгафена. Що не день, то чергова спроба реформувати або навіть розпустити ПОТІК. Останнім часом Пойнтсмену дедалі легше впадати у стан «l'état c’est moi»[310] — тут іще бодай хтось щось робить, чи все це тримається на ньому, на самій лиш його волі?..

Зрозуміло, «Шелл-Мекс-Гаус» аж казиться після Слотропового зникнення, адже втік хлопець, який знає геть усе, що тільки можна знати — не тільки про А-4, але й про те, що Велика Британія знає про А-4. У Цюриху безліч радянських агентів, а раптом Слотроп уже до них перекинувся? Навесні вони зайняли Пенемюнде, і скидається на те, що запопадуть іще й головний ракетний завод у Нордгаузені, все через ялтинську угоду… Принаймні три агенції ВІАМ, ЦАГІ та НІЛО[311], а ще додати сюди інженерів від інших комісаріатів, які вже тепер працюють в окупованій совітами Німеччині зі списками персоналу й обладнання, призначених для вивезення на схід. У сфері впливу ВГСЕС Артилерійсько-технічна служба американських сухопутних сил і безліч її конкурентів, усіляких дослідницьких груп, які тільки й роблять, що гребуть усе, що тільки на очі трапить. Уже затримали фон Брауна і п’ять сотень інших, інтернували їх у Ґарміш — а раптом вони і Слотропа схопили?

Криза значною мірою погіршується ще й дезертирством: Ролло Ґроуста знову прийняли до Товариства психічних досліджень, Трікл відкриває власну практику, Майрон Ґрантон знову сидить на радіо, Мехіко віддаляється. Борґесіус продовжує виконувати щонічні обов’язки, але позаяк бригадир занедужав (старий пень забуває про антибіотики? — Пойнтсмену що, все робити самому?), і вона вже починає нервувати. Безперечно, Ґьоза Рожавьольдьї працює, як і працював. Фанатик. Рожавьольдьї ніколи не піде.

Отже. Відпустка біля моря. З політичних міркувань група складається із Пойнтсмена, Мехіко, Мехікової дівулі, Денніса Джойнта і Катьє Борґесіус. Пойнтсмен взувся у туфлі на мотузяній підошві, на голові має довоєнний котелок, а на обличчі — нечасту усмішку. Погода — не ідеал: небо затягло хмарами, дме вітер, який під вечір принесе холод. Від атракціону з електричними машинами за сірими сталевими балками біля променаду долинає запах озону, ятки тхнуть морською живністю і солоним морем. На гальковому пляжі не пропхаєшся, цілі родини: батьки босоніж, у піджаках і жилетках, з настовбурченими білими комірцями, мами у блузках і спідницях, висмикнуті із камфорної дрімоти завдовжки з війну, скрізь бігають діти у пляжних костюмчиках, підгузках, комбінезончиках, коротких штанцях і довгих шкарпетках, капелюшках із короткими козирками. Морозиво, солодощі, кока-кола, молюски, устриці та креветки із сіллю та соусом. Руки солдатиків і їхніх дівчат захоплено терзають пінбольні автомати, англійська мова тіла і сварки, стогін, коли яскраві кульки торохтять дерев’яною смугою перешкод крізь ворітця, мигання, плескання фліперів. Віслюки кажуть «іа» і серуть, діти розтовкують те лайно, мами верещать. Чоловіки потопають у смугастих полотняних шезлонгах, теревенять про різновсякі справи, спорт, секс, але переважно про політику. Катеринка грає увертюру Россіні до «La Gazza Ladra[312]» (пізніше ми побачимо, що у Берліні вона ознаменовує злет композитора, яким усі нехтували, віддавши перевагу Бетховену, що не пішов далі заяв про наміри), тож без ударних або гучності духових вона солодкава, сповнена надії, обіцяє лавандові сутінки, павільйони з нержавіючої сталі, загальне піднесення до аристократичного статусу і безкорисливу любов…

[306] Затоплене місто в тевтонській міфології.

[307] 18 травня — день смерті Олени Блаватської.

[308] Натяк на відомий вірш Альфреда Теннісона «Атака легкої бригади» (1854).

[309] Третій президентський термін Франкліна Рузвельта, 1941 рік.

[310] «Держава — це я» (фр.) (прим. пер.).

[311] Всесоюзний інститут авіаційних матеріалів, Центральний аерогідродинамічний інститут ім. проф. Н. Є. Жуковського, Науковий інститут літального обладнання (прим. пер.).

[312] «Сорока-злодійка» (іт.) (прим. пер.).