Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ще маєте час.

— Ви не розумієте. Вони вбили мого друга. — Але побачити це в «Таймз» отак, на людях… як отаке може бути реальним, достатньо реальним, щоб його переконати, що Алюр не вигулькне звідкись одного дня, якпоживаєтелюдоньки, а тоді сором’язлива усмішка… Агов, Алюре, ти де був?

— Де я був, Слотропе? Нічогеньке запитаннячко. — Його усмішка сяє знову, і світ геть вільний…

Слотроп світить на Воксвінґову картку. Стара розпливається у широчезній усмішці, у світлі двох нічних лампочок виблискують два вцілілі зуби. Вона тицяє великим пальцем угору, а тоді показує V, що може означати перемогу або бути якимось сільським оберегом від пристріту, ну, аби молоко не скисало. Так чи інак, але вона саркастично хмикає.

Там горище, схоже посередині на мансарду. Біля входу сидить трійко молодиків із бакенбардами апашів і молода жінка, споряджена плетеним шкіряним кийком, курять тоненьку сигаретку з неоднозначним запахом.

— Ви заблукали, mon ami[290].

— Е, ну, — знову показує Воксвінґову картку.

— Ah, bien[291]… — вони відсовуються, а він вступає у сум’яття канарейково-жовтих «борсаліні», коміксових черевиків на корковій підошві з величезними круглими носами, наляпаних докупи контрастних кольорів (помаранчевого й блакитного, нев’янучої улюбленої зелені та пурпуру), буденної втіхи полегшення, як це буває у громадському туалеті, і телефонних перемовин у хмарах сигарного диму. Воксвінґа там нема, але його колега, щойно побачивши картку, перериває гучне укладання якоїсь угоди.

— Що вам треба?

— Carte d’identité[292], потрапити до Цюриха, Швейцарія.

— Завтра.

— Нічліг.

Чоловік передає йому ключ до кімнати внизу.

— Маєте гроші?

— Небагато. Не знаю, коли зможу…

Рахує, кидає погляд, шурхоче.

— Ось.

— А…

— Усе гаразд, це не кредит. Накладні витрати. Ще таке, надвір не виходьте, не напивайтеся, тримайтеся подалі від дівчат, що тут працюють.

— Ой…

— Побачимося завтра. — І знову до справ.

Уночі Слотропу незатишно. На жодному боці не вдавалося проспати довше десяти хвилин. Клопи невеликими підрозділами роблять вилазки на його тіло, і не скажеш, що не скоординовано, якщо брати до уваги ступінь його неспання. До дверей підходять п’яниці, п’яниці та ще гультяї.

— Роне, пусти мене, це Дампстер, Дампстер Віллард.

— Що це за…

— Херово мені сьогодні. Ти вже вибачай. Мені не треба так напрошуватися, від мене більше проблем, ніж того я вартий… чуєш… мені холодно… я здалеку…

Різкий стукіт.

— Дампстере…

— Ні, ні, це Мюррей Смайл, проходив з тобою підготовку, 84-та рота, пам’ятаєш? Наші порядкові номери відрізнялися тільки на дві цифри.

— Треба було… треба було все ж таки Дампстеру відчинити… куди він пішов? Я спав?

— Не кажи їм, що я приходив. Просто хотів сказати, що тобі не обов’язково вертатися.

[290] Мій друже (фр.) (прим. пер.).

[291] Гаразд (фр.) (прим. пер.)

[292] Посвідчення особи (фр.) (прим. пер.).