Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Так і є. — Видобув святкову пляшку Vat-69 і вже хотів було налити. — За малечу. — Шкіриться, геть збожеволів.

— За малечу, Ґвенгідві?

— А. Тут я ма-ю власну карту. Ноту-ю да-ні з пологових палат. Ді-ти, народжені при Бліці, так-ож, як бачиш, при-тримуються Пу-ассонового розподілу.

— Ну — тоді за цю дивину. Бідолашні пуцьвірінки.

Перегодя, ближче до сутінків, з-під стінних панелей, ніби ельфи, з’являються кілька велетенських тарганів, таких дуже темно-брунатно-червонявих, і з тупотінням прямують до буфету — вагітні матки-тарганиці з почтом із напівпрозорої малечі. Вночі у дуже пізніх затишшях між бомбардуваннями, вогнем зеніток і падінням ракет їх добре чути: шумливі, як миші, торсають паперові пакети Ґвенгідві, залишаючи по собі струминки і відбитки гімна такого ж кольору, як і самі. Видно, не дуже захоплюються м’якою їжею, фруктами, овочами тощо, їм аби чогось твердішого, сочевиці і квасолі, їм би вгризатися у паперові й тинькові перепони, дірявити тверді поверхні, бо вони, бачите, агенти уніфікації. Різдвяні таргани. Мешкали глибоко в соломі ясел у Віфлеємі, повзали, падали, мерехтіли червоним серед золотавого мережива соломи, яка, здавалося їм, пролягла на милі вгору і вниз — їстівна обитель, раз у раз прогризалися і руйнували таємничий сніп векторів, від чого сусіди-таргани падають сторч головою, догори дриґом, вусиками донизу повз тебе, коли ти чіпляєшся всіма ногами за тремкі золоті стебла. Безтурботний світ: температура і вологість майже незмінні, денний цикл приглушений до м’якого, легкого колихання світла від золотавого до потемнілого золота, до тіні, а тоді у зворотному порядку. Мабуть, вибухом енергії з невидимої далечіні долинув до тебе плач немовляти, майже нечутний, часто нехтуваний. То, бачиш-но, твій, спаситель…

В акваріумі дві золоті рибки зображають знак Риб — голови до хвостів, непорушні. Пенелопа сидить і розглядає їхній світ: там є маленький затоплений ґалеон, порцеляновий пірнальник із належним спорядженням, гарненькі камінці і мушлі, що їх Пенелопа із сестрами привезли з моря.

Тітонька Джесіка і дядько Роджер на кухні, обіймаються і цілуються. Елізабет дражнить Клер у передпокої. Мама у вбиральні. Кішка Сажа спить у кріслі — чорна грозова хмаринка на шляху в хтозна-куди, але зараз має вигляд кішки. День подарунків. Вечір дуже тихий, остання ракета впала годину тому, десь на півдні. Клер подарували чорномазу ляльку-страховидло. Пенелопі — светр, Елізабет — сукню, яку колись носитиме Пенелопа.

Вистава, на яку Роджер водив їх пополудні, називалася «Гензель і Ґретель». Клер одразу пірнула під сидіння, де й інші повзали таємними стежками, спалахи косички або білого комірчика між високих уважних дядьків в одностроях, між спинками сидінь, завішаних шинелями. На сцені у клітці зіщулився Гензель, якому годилось би бути хлопцем, але тут він висока дівчинка у блузці і трико. Кумедна стара Відьма пускала піну ротом і лазила по декораціях, а гарненька Ґретель чекала слушної нагоди біля Печі…

Аж тут на вулицю біля театру німці скинули ракету. Заревіло кілька немовлят. Злякалися. Ґретель, яка саме замахувалася мітлою, аби лупнути Відьму по задниці, застигла: опустила мітлу, у набубнявілій тиші зробила крок до рампи і заспівала:

— А тепер підспівуйте, — всміхається вона і таки змушує глядачів, навіть Роджера, співати:

Крісло Пенелопиного тата в кутку, біля столу з лампою, порожнє. Дивиться на Пенелопу. На спинці з дивовижною чіткістю вона бачить плетену серветку, багато вузликів — сірих, кремових, чорних, брунатних. У візерунку чи й перед ним щось вовтузиться, попервах це щонайбільше рефракція, наче перед порожнім кріслом є джерело тепла.

— Ні, — шепоче вона вголос. — Не хочу. Ти не він. Не знаю, хто ти, але не мій тато. Іди геть звідси.

Підлокітники і ніжки мовчазні, нерухомі. Пенелопа дивиться на крісло.

Я лиш хочу зайти у гості.

— Ти хочеш мене захопити.

Із демонічною одержимістю в цьому домі знайомі. Невже це справді її тато Кіт? його забрали, коли вона мала вдвоє менше років, ніж тепер, і повернули вже не тою людиною, яку вона знала, а її оболонкою — м’ясиста личинка душі, яка всміхається і любить, відчуває свою смертність, перегнила або подзьобана гострозубими пащами смерті-від-уряду — процес мимовільного перетворення живих душ на демонів, Оболонки Мерців, у традиції західної магії відомих як Кліпот… Те саме наша світобудова часом коїть із порядними чоловіками та жінками і по цей бік могили. У жодному з тих процесів нема ані гідності, ані милосердя. Матерів і батьків спонукають до навмисного вмирання перевіреними способами: нажити рак або серцевий напад, потрапити в аварію, піти воювати на війну — і кинути дітей у лісі. Вам обов’язково скажуть, що ваших батьків «забрали», скажуть, що вони просто пішли — саме так. Одне одного покривають, от і все. А може, так навіть ліпше — натирати кімнату до скляної сухості, вмощуватись і підводитися зі старого крісла, ніж коли тато — людина, яку любиш, — ще не вмер, а ти змушена бачити, що з ним відбувається…

На кухні в чайнику дрижить вода, сичить до кипіння, а надворі дме вітер. Десь, на іншій вулиці, сповзає і падає з даху шифер. Роджер узяв холодні руки Джесіки і гріє коло своїх грудей, відчуває їх крізь светр і сорочку, вони геть крижані, стислися і туляться до нього. А Джесіка не зближується, тремтить. Він хоче зігріти її всю, не самі лиш недоладні кінцівки, хоче навіть попри безнадію. Його серце здригається, мов чайник на вогні.

Ось і починає виявлятися, як легко Джесіка може зникнути. Вперше він розуміє, що це також смерть, що плакатиме, коли вона піде. Він вчиться розпізнавати миті, коли її насправді ніщо не втримує, крім його худих — на двадцять віджимань — рук… Якщо вона піде, йому стане байдуже, куди падають ракети. Але збіги, пов’язані з топографічними картами, дівчатами та ракетними ударами, увійшли в нього тихою кригою, тож Квіслінґові молекули зсунулися у своїх решітках, аби його заморозити. Якби тільки він міг бувати з нею частіше… якби це сталося, коли вони разом, — в інші часи це прозвучало б романтично, однак у культурі смерті певні ситуації дещо прикольніші, ніж інші, — але вони так мало разом…

Якщо її не дістануть ракети, залишається лейтенант. Триклятий Бобер/Джеремі і є Війна, він — уособлення всіх зазіхань скурвої Війни, того, що ми призначені для роботи і врядування, для суворості, і це переважить кохання, мрії, дух, почуття та інші другорядні нісенітниці, які приходять у бездіяльні та бездумні години… Та пішли вони до сраки… Геть подуріли. Джеремі її забере, як той Ангел, у свою дурнувату безрадісну подорож, і Роджера забудуть — кумедний маніяк, але для нього нема місця у раціональній могуті ритуалу, яка підкорить прийдешній мир. Вона слухатиметься наказів чоловіка, стане у себе вдома бюрократом, молодшим партнером і згадуватиме Роджера, якщо взагалі згадуватиме… він стане помилкою, якої, дякувати Богові, вона не зробила… О, він уже відчуває наближення нападу шаленства — як же йому, курва, без неї вижити? Вона — зимова шинель, що зігріває його згорблені плечі, і змерзла синичка в долонях. Вона — найглибша його невинність серед гілля та сіна, ще до того, як бажанням дали окремі назви, застерігаючи, що вони можуть і не здійснитися, і гнучка його паризька донька втіхи, яка вічно перед дзеркалом, зрікається парфумів, лайкова шкіра під пахви — все надто просто, для його зубожіння і вартіснішого кохання.

У мені ти йдеш від мрії до мрії. Ти проникла в найглибший мій убогий закуток і там, серед уламків, віднайшла життя. Тепер я вже не певний щодо того, які з усіх тих слів, образів, мрій або привидів належать «тобі», а які «мені». Це вже не розібрати. Тепер ми обоє нові, неймовірні…

Його випробування віри. Надворі діти виспівують:

На камінній поличці принишк Сажин синочок Кім, надзвичайно гладкий косоокий сіамець, саме збирається утяти єдине, що досі дає йому радість. Після їжі, сну і трахання головний його бзік — стрибнути або впасти на свою мамцю і лежати, регочучи, поки вона із лементом гасає кімнатою. Сестра Джесіки Ненсі виходить із вбиральні, аби вгамувати Елізабет і Клер, що вже сваряться не на жарт. Джесіка задкує від Роджера, щоб висякатися. Той звук йому знайомий, як пташина пісня: іп-іп-іп-іп НҐУННҐҐ — і хусточка намагається втекти…

— Так, супер-пупер, — каже вона, — здається, я підхопила нежить.

Ти підхопила Війну. Вона заражає тебе, і я не знаю, як її відігнати. О, Джес, Джесіко. Не кидай мене…

2. Un Perm’ au Casino Hermann Goering[225]

На вранішніх вулицях уже там і тут стукають дерев’яними підборами цивільні. Над головами шугають чайки, ковзають на вітрі легко, одна повз одну, крила нерухомі, хіба зрідка поведуть ними, щоб набрати висоту, сплестися, розплестися — чиїсь невидимі пальці тасують білу колоду карт… Учора перше враження від опівденної еспланади було безрадісним: під сірими хмарами сірі відтінки моря, казино «Герман Ґерінґ» блякло-біле, майже непорушні чорні зубці пальмового листя… Цього ж ранку дерева на сонці знову взялися зеленню. Віддалік, ліворуч, уздовж Мису в’юниться розвалений, сухо-жовтий стародавній акведук, будинки і вілли біля нього вигоріли до теплих відтінків іржавого, ніжної корозії всіх кольорів світу — від блідо-сируватих до бездоганно блискучих.

Наразі сонце не надто високо, намагається схопити птаха за кінчики крил і перетворити пір’я на яскраві кучерики крижаної стружки. Слотроп клацає зубами до зграї птахів у високості, а сам ловить дрижаки на мініатюрному балкончику, бо електричне тепло з глибини кімнати ледве сягає литок. Його влаштували на горішньому поверсі з вікнами до моря, самого на весь номер, Алюра ж Макер-Маффіка та його приятеля Тедді Блоута поселили разом на тому ж поверсі, але трохи далі. Слотроп втягує руки у рубчасті манжети светра і схрещує на грудях, дивиться на дивовижний чужоземний ранок, на привиди свого подиху в ньому, відчуває перше сонячне тепло, хоче першої сигарети — і хворобливо чекає на раптовий шум, з якого почнеться день, на першу ракету, повсякчас усвідомлюючи, що він далеко у кільватері великої війни на північ звідси, і тут можна почути хіба що вибухи відкоркованого шампанського, вихлоп лискучих «іспано-сюїз», іноді грайливий, хочеться вірити, ляпас… Нема Лондона? Нема Бліцу? Чи зуміє він до цього звикнути? Аякже, саме коли настане час повертатися.

— Тільки гляньте, він прокинувся. — Блоут, в однострої, боком заходить у номер, покусуючи тліючу люльку, за ним Алюр у піджачній парі в тоненьку смужку. — Схопився удосвіта, рекогносцирує пляж з метою виявлення самотньої мамзелі…

— Якось не спиться, — Слотроп позіхає у бік кімнати, а позад нього, як ті повітряні змії, ширяють птахи.

— Та й нам теж, — це Алюр. — Щоб звикнути до такого, потрібні роки.

[225] Звільнення до казино «Герман Ґерінґ» (фр.) (прим. пер.).