Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Її очі дивляться в інший бік, вона простягає руку, бере у нього пляшку. Дивиться у море навздогін восьминогові.

— Вони дуже видющі, правда. А я й не знала. Він мене побачив. Мене. Я не схожа на краба.

— Либонь, що не схожі, ви дуже вродлива дівчина. — На задньому плані зачарований Блоут штурхає Алюра ліктем. Нахалюга заатлантичний. Слотроп бере її за руку і без жодних труднощів читає бирку. Там написано «КАТЬЄ БОРҐЕСІУС». Під пальцями тріпоче пульс. Невже вона його звідкись знає? Дивно. На обличчі у неї суміш впізнавання і несподіваної проникливості…

Отже, тут, на пляжі, у товаристві незнайомців, кожен голос — дотик металу, кожне слово — гострий виляск, а при світлі, хоч і досі яскравому, видно вже набагато менше… пуританська звичка вишукувати щось за і без того очевидним, відома також як параноя… У морському повітрі гуде напруга… ваблять клятви, дані у залах, очищених до первісного вигляду — і не конче в запалі війни. Ні, того краба не «знайшли», хлопче, — то не якийсь випадковий восьминіг чи дівчина, ні-і-і. Загальна картина і деталі проявляться пізніше, але якусь облуду довкруж себе він уже відчуває серцем.

Вони ще посиділи на пляжі, доїдали сніданок, проте легкість дня, птахи і сонце, дівчата й вино непомітно для Слотропа зникли. Алюр потрохи п’яніє, стає розкутішим і смішнішим мірою того, як порожніють пляшки. Націлився не тільки на дівчину, що впала йому ув око із самого початку, але й на ту, що вже говорила б дуже любо зі Слотропом, якби не восьминіг. Він посланець з невинного, довосьминогового минулого Слотропа. Блоут, навпаки, сидить цілковито тверезий, навіть вуса не розтріпані, однострій за статутом, невідривно дивиться на Слотропа. Його супутниця — Ґіслен, невеличка і струнка, ніжки, як у пін-ап красуні, довге волосся зачесане за вуха і спадає на спину, совається округлим задком у піску, пише на берегах коментарі до тексту Блоута. Слотроп, який вірить, що жінки, подібно до марсіан, мають антени, яких нема в чоловіків, уважно за нею стежить. Вона поглянула на нього лишень раз, її очі якось так загадково розчахнулися. Вона щось таки знає, це точно. Дорогою до Казино із порожніми пляшками та кошиком вранішнього сміття він наважується до неї заговорити.

— Гарний пікнік, nessay-pah[237]?

Обабіч рота з’являються ямочки.

— Ви ж від самого початку знали про восьминога? Кажу так, бо дуже скидалося на танець — для вас усіх.

— Ні. Їй-богу, я не знав. Тобто ви, ну, ви подумали, що це такий собі розіграш?

— Маленький Тайроне, — раптом шепоче вона, беручи його за руку з широкою напускною усмішкою для всіх інших. Маленький? Та він удвічі більший за неї. — Будь ласка — дуже обережно… — І все. З другого боку він тримає за руку Катьє, двоє бісенят — обабіч нього. Пляж уже спорожнів, хіба з пів сотні чайок сидять і дивляться на воду. Над морем збираються білі купчасті хмари, пружні, надуті херувимами — по всій еспланаді гойдається пальмове листя. Ґіслен прямує далі пляжем забрати манірного Блоута. Катьє стискає Слотропів лікоть і каже саме те, що він хоче почути:

— А може, нам усе ж таки судилося зустрітися…

З моря цієї пори Казино видається палаючою коштовністю на вечірньому прузі: пальмове тло вже тьмяніє у згасаючому світлі, поглиблюється брунатна жовтизна невисокого гребінця гір, море набуває барви м’якуша чорних оливок, білі вілли, шато на узвишші — цілі та зруйновані, осіння зелень гаїв і поодиноких сосен, крізь усе проступає нічний краєвид, що весь день чаївся десь поруч. На пляжі спалахують багаття. Тихо жебонить англійська, часом над водою плинуть навіть пісні, долинаючи до доктора Поркевича, що стоїть на палубі. Внизу восьминіг Григорій уже напхався крабовим м’ясом, щасливо вибрикує і пустує у своїй загороді. З маяка по суходолу дугою ковзає промінь, а невеличке риболовецьке судно прямує у відкрите море. Гришо, чуєш, малий, цей номер тобі наразі вдається востаннє… А чи ще лишається надія на подальшу підтримку Пойнтсмена, тепер, коли Поркевич і Його Дивовижний Восьминіг зробили свою справу?

Він давно перестав сумніватися в наказах — навіть його заслання не підлягає обговоренню. Факти, що буцімто пов’язували його зі змовою Бухаріна, про подробиці якої він нічогісінько не знав, могли якимсь чином виявитися правдою — Блок Троцькістів міг знати про нього, з чуток, міг використовувати у спосіб, що назавжди лишився таємницею… таємницею назавжди: адже існують, як йому добре відомо, форми невинуватості, які не можуть збагнути, що це воно таке, а тим паче прийняти, як і сталося з ним. Бо, зрештою, це просто ще один епізод у грандіозному хворобливому маренні Сталіна. Принаймні Поркевич має фізіологію, що поза межами партії… а хто не має нічого, крім партії, хто на неї поклав усе своє життя лишень для того, щоб потрапити під чистку, той мусить пройти крізь щось дуже подібне до смерті… так і не дізнавшись нічого достеменно, жодної тобі лабораторної точності… у цьому він переконаний, як Богу відомо, вже впродовж двадцяти років. Вони, принаймні, ніколи не зможуть…

Ні, ні, не зможуть, такого ще не траплялося… якщо тільки не приховували, аякже, такого в журналах не прочитаєш…

А чи Пойнтсмен…

Так, він може. Так.

Гришо, Гришо! Збулося. На нас упали так швидко: чужі міста, комедіанти у заломлених капелюхах, дівчата з канкану, фонтани вогню, гучний оркестр у ямі… Гришо, у твоїх руках майорять прапори всіх країн… свіжі морські черепашки, теплий пирожок, горнятка гарячого чаю вечорами, між виставами… вчишся забувати Росію, отримуєш втіху від її підлих, брехливих уламків, які потрапляють під ноги…

Ось небо витягується і приймає самотню першу зірку, але Поркевич бажань не загадує. Політика. Ознаки прибуття його не цікавлять, навіть ознаки відбуття… Двигун дає повний уперед, у кільватері хлюпочеться рожева від заходу сонця вода, затуманює біле Казино на березі.

Сьогодні є світло, Казино знову під’єднали до електромережі. Спалахують над головою кошлаті від кришталевих шпичок люстри, дещо тьмяніші лампи горять у садах надворі. Йдучи на вечерю з Алюром і танцівницями, Слотроп зупиняється, витріщившись на Катьє Борґесіус, її волосся зібране у таку собі тіару зі смарагдами, а решту тіла огортає довга сукня Медічі з оксамиту кольору морської хвилі. Її супроводжують двозірковий генерал і бригадир.

— Чин має переваги, — співає Алюр, саркастично човгаючи шкарбунами по килиму, — еге ж, чин таки має переваги.

— Хочеш забрати мою кізоньку, — усміхається Слотроп, — але не вийде.

— Говори, говори… — Його усмішка застигає. — Ох ні, Слотропе, благаю тебе, не треба, ми йдемо на вечерю…

— Та я знаю, що ми йдемо на вечерю…

— Ні, страх як негарно, треба це зняти.

— Подобається? Вручну розмальовано! Дивися! Гарні цицьки, га?

— Це шкільний галстук «Вормвуд Скрабз».

У головній залі вирує натовп офіціантів, дам та офіцерів, і вони вливаються в нього. Слотроп з молодою танцівницею за руку потрапляють у цю водоверть, але зрештою їм таки вдається ковзнути на два сидіння, які щойно звільнилися: і — тільки гляньте — ліворуч сидить Катьє. Він надимає щоки, косує очима, ретельно пригладжує обома руками волосся, а тут уже з’являється й суп, до якого він береться з таким виглядом, наче знешкоджує бомбу. Катьє на нього не зважає, захоплено розмовляє через свого генерала з якимось полковником про його довоєнну роботу, він тоді був управителем поля для гольфу у Корнволлі. Про ямки і перешкоди, рельєф місцевості. Але найбільше йому подобалося бувати на полі ночами, коли з нір вилазили побавитись борсуки…

Допіру, коли принесли і забрали рибу, почало відбуватися щось дуже дивне. Відчуття, ніби Катьє оксамитово треться під столом об коліно Слотропа.

Нууу, розмірковує Слотроп, а тепер таке: вдамся-но я до хитрощів, адже я в Європі, хіба ні? Він підносить келих з вином і проголошує:

— «Балада про Алюра Макер-Маффіка». — Лунають схвальні вигуки, зніяковілий Алюр намагається не всміхатись. Цю пісню знають всі: хтось із шотландців кидається через усю залу до рояля. Сезар Флеботомо, закручуючи лискучого вуса у вигострену шаблю, квапиться до пальми у діжці, щоб додати трохи світла, а тоді знову висовує голову, моргає і сичить, підкликаючи метрдотеля. Булькає вино, прочищаються горлянки і чи не половина товариства заводить

[237] Чи не так (фр.). Правильніше — n'est-ce pas (прим. пер.).