Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Є люди — гереро, наприклад, — які щодня мають справу з пращурами. Мертві настільки ж реальні, як і живі. Як їх зрозуміти, якщо не дивитися з обох боків стіни смерті з однаковим науковим підходом?

А все ж для Евентира це не те спілкування, на яке сподівається Трікл. У нього немає спогадів, жодних особистих записів. Змушений читати у нотатках інших, слухати диски, а це означає — довіряти іншим. Дуже складна суспільна структура. Більшу частину свого життя мусить спиратися на чесність людей, на яких покладено обов’язки поєднувати його самого і того, ким він має бути. Евентир знає, як близько він до Сакси на тому боці, але не пам’ятає, і виховали його християнином, західним європейцем, що вірить у першість «свідомого» «я» і його спогадів, а все інше вважає ненормальним або дріб’язковим. Через те він і стурбований, дуже стурбований…

Стенограми — це документи на Петера Саксу і на душі, з якими він контактує. В них докладно розповідається про його настирливу любов до Лені Пьоклер, дружини молодого інженера-хіміка та ще й активістки KPD[198], що мандрувала між 12-м районом і посиденьками у Сакси. Щовечора, коли вона приходила, йому хотілося плакати через її неволю. У її скаламучених очах читалася відраза до життя, яке їй не хотілося полишати: чоловіка, якого вона не кохала, дитини, перед якою почувалася винною, бо недостатньо любила.

Чоловік Франц мав зв’язки, щоправда, надто далекі як для Сакси, з Армійським управлінням озброєнь, а звідси ще й ідеологічні бар’єри, які обидвом бракувало сили здолати. Вона брала участь у вуличних акціях, а Франц вирушав на ракетне підприємство у Рейнікендорфі, щойно ковтне ранкового чаю у кімнаті, повній жінок — жінок, на його думку, дуже похмурих, які тільки й чекали, аби він пішов: приносили стоси листівок, наплічники з книжками та політичними газетами, а на світанку розчинялися у нетрях Берліна…

Вони голодні й тремтять. Тепла у Studentenheim[199] нема, мало світла, мільйони тарганів. Тхне капустою, старим другим Райхом, бабусиною капустою, димом від пригорілого лярду, що з роками досяг певної détente[200] з повітрям, яке намагається його здолати, од потрісканих стін відшаровується сморід задавненої хвороби й останнього спочинку. Одна стіна у жовтих патьоках від каналізації нагорі. Лені сидить на підлозі, з нею четверо чи п’ятеро інших, передають одне одному темний шматок хліба. У вогкому гнізді з «Die Faust Hoch[201]», старих номерів, які ніхто не читатиме, спить її донечка Ільзе, так слабко дихає, що й не помітиш. Від її вій на вилиці лягають довжелезні тіні.

Цього разу вони пішли назавжди. Тут вони перебудуть ще день, а може, й два… а потім Лені вже й не знає. Вона взяла одну валізу на двох. А чи уявляє він, як то жінці, народженій під сузір’ям Рака, матері, помістити весь дім в одну валізу? При собі має кілька марок, а Франц — іграшкові ракети для польоту на Місяць. Так, тепер уже точно все скінчилося.

Бувало, мріяла, що піде простісінько до Петера Сакси. Якщо і не прийме, то принаймні допоможе знайти роботу. Але тепер, коли з Францом вона таки розлучилася… у Петері раз за разом здіймається якась огидна войовничість земного знаку… Останнім часом у неї нема певності в його настроях. На нього тиснуть з рівнів, гадає вона, значно вищих, ніж зазвичай, і він з цим неспроможний впоратися…

Але навіть найгірші інфантильні Петерові напади гніву все-таки ліпші за найспокійніші вечори з її Рибним чоловіком, що плаває у морях власних фантазій, прагнення смерті, ракетного містицизму — саме такого Франца вони й потребують. Вони знають, як таке використати, знають, як використати мало не кожного. Що станеться з тими, кого використати не зуміють?

Руді, Ваня, Ребекка — ось вони, уламок берлінського життя, ще один шедевр «Ufa», символічний Студент із «Богеми», нібито Слов’янин, нібито Єврейка, ось, подивіться на нас: Революція. Звісно, нема ніякої революції, нема навіть у «Kinos[202]», ніякого тобі німецького «Жовтня[203]», ну, не при цій «Республіці». Революція померла — а Лені була маленькою й аполітичною — разом із Розою Люксембург. Найліпше тепер вірити у Революцію-у-вигнанні-на-поселенні, у її неперервність, що виживає на похмурому краю протягом цих ваймарських років, вичікує свого моменту і реінкарнованої Люксембург…

ВІЙСЬКО ЗАКОХАНИХ МОЖНА РОЗБИТИ. За ніч такі написи з’являються на стінах «червоних» районів. Нікому не вдається вистежити автора або художника, тому виникає підозра, що це одна особа. Мимоволі повіриш у народну свідомість. Вони не стільки гасла, скільки тексти, явлені, щоб над ними міркувати, щоб їх тлумачити, втілювали у дії людей…

— Це правда, — тепер уже Ваня, — подивіться на форми капіталістичного вираження. Порнографії: порнографія кохання, еротичного кохання, християнської любові, хлопчика-і-його-собачки, порнографія заходу сонця, порнографія вбивства і порнографія дедукції — ахх, оте зітхання, коли ми вгадуємо у комусь убивцю, — всі ці романи, фільми і пісні, що нас заколисують, — це все підходи, деякі дуже зручні, деякі менш зручні для Абсолютної Зручності. — Пауза, щоб Руді мав змогу швидко і скисло посміхнутися. — Самовикликаний оргазм.

— «Абсолютної»? — Ребека виповзає на голих колінах і передає йому хліб, змокрілий, він тане від доторку його мокрого рота. — Двоє людей…

— Це тобі так сказали, що двоє людей, — Руді не дуже вже й посміхається. У поле її уваги, на жаль, уже не вперше, потрапляє фраза чоловіча перевага… чого ж вони так леліють свою мастурбацію? — …але в природі такого майже не трапляється. Переважно всі на самоті. Сама знаєш.

— Я знаю, що кінчимо разом, — це все, що вона каже. Хоча вони ніколи не займалися коханням, це вона каже як докір. Але він одвертається, як і всі ми робимо, коли хтось незграбно звернувся до віри, а далі не має що сказати.

Про те, як кінчати окремо, з досвіду змарнованого із Францом часу Лені знає достатньо. Спочатку його пасивність узагалі не давала їй кінчити. Потім вона зрозуміла, що може вигадувати будь-що, аби заповнити свободу, яку він її надав. Стало зручніше: вона могла марити про ніжність між ними (потім вона марила і про інших чоловіків) — але самотності побільшало. Все ж її зморшки так швидко не поглибляться, рот не навчиться тверднути поза звичною маскою, якою вона себе безперестанку дивує, поза обличчям дитини, що марить наяву, обличчям, що зраджує її перед усіма, хто на нього дивиться, ота пом’якшена жирком несфокусована слабкість, у якій чоловіки впізнають Залежну Маленьку Дівчинку — навіть у Сакси вона зауважувала такий погляд — а мрія — та сама, яку вона шукала, коли Франц стогнав у своїх темних болях-жаданнях, мрія про ніжність, світло, про її спокутуване злочинне серце, більше не треба тікати, боротися, з’являється спокійний чоловік, як вона сама, і сильний, тож вулиця стає далеким спогадом: достоту та мрія, яку саме тут Лені може дозволити собі найменше. Вона знає, що їй треба когось із себе вдавати, особливо коли Ільзе дедалі більше за нею спостерігає. Вони не збираються використовувати Ільзе.

Ребекка тим часом далі сперечається з Ванею, наполовину фліртує, а Ваня намагається тримати все в інтелектуальному ключі, але єврейка раз за разом повертається до тілесного… настільки чуттєва: її стегна зсередини, над колінами, гладкі, як олива, напруження всіх м'язів, пильне обличчя, випади judenschnautze[204], заповзятливі, спалахи язичка між повних губ… а якою вона буде, коли ляже з тобою у ліжко? Це непросто з якоюсь іншою жінкою, але з єврейкою… їхня тваринна пітьма… спітнілі філейні частини агресивно пнуться в лице, чорні волосини з розпадини темніють тонкими півмісяцями навколо кожної сідниці… обернулася через плече, всміхається У брутальному захваті… геть зненацька, насправді, у миттєвому прихистку блідо-жовтої кімнати, поки чоловіки з дурнуватими усмішками блукали коридорами назовні… «Ні, тільки не так сильно. Ніжніше. Скажу, коли схочу сильніше…» Світла шкіра Лені, її невинна зовнішність, а у єврейки відтінок темніший, її первісність контрастує з делікатністю будови і шкіри Лені, павутина тягнеться від таза вниз до паху і довкола живота, дві жінки ковзають, гарчать, судомно хапають ротом повітря… Я знаю, що кінчимо разом… і Лені прокидається наодинці — єврейка вже в іншій кімнаті — ніколи не пам’ятає тієї миті, коли провалюється у свій направду дитинячий сон, м’якої переміни стану, якої не бувало із Францом… Тож вона розчесала і скуйовдила кінчиками пальців волосся, аби хоч якось показати, які має почуття до нічної клієнтури, і пішла до ванни, роздягнулася, не звертаючи уваги, чи бува хто не дивиться, а тоді ковзнула у теплінь тіла, у звичний його аромат… Раптом, крізь крики і вологість, що заважають, мабуть, зосередитися, вона побачила: там, на одній полиці, згори на неї дивиться… Так, це Ріхард Гірш, з Маузіхштрассе, стільки років тому… одразу збагнула, що її обличчя ще ніколи не виглядало таким вразливим, — прочитала це в його очах…

А навколо хлюпалися інші, кохалися, вели кумедні монологи, може, вони були його друзями — так, це ж бо Сіґґі пливе по-жаб’ячому, ми ще прозвали його Тролем, відтоді він нітрохи не виріс, ані на сантиметр… відколи ми бігли вздовж каналу, а тоді прокидалися і бачили сніг на шпицях коліс возів, пару з ніздрів старого коня…

— Лені. Лені. — Ріхардове волосся пригладжене назад, тіло золотаве, нахиляється, аби підійняти її із затуманеної ванни, посадовити біля себе.

— Ти, здається… — вона розгублена, не знає, як сказати. — Хтось мені казав, що ти не повернувся з Франції… — Втупилася поглядом у свої коліна.

— Навіть французькі дівчата не змогли втримати мене у Франції. — Він досі тут: вона відчуває, як він намагається зазирнути їй у вічі: він говорить так просто, такий живий, аякже, французькі дівчата мусять бути переконливішими за англійські кулемети… вона розуміє, сповнюючись плачем за його невинністю, що ні з ким він там не міг бути, що французькі дівчата досі для нього прекрасні й далекі агенти Кохання…

У Лені тепер ніщо не видає довгої трудової діяльності, геть ніщо. Вона — те дівча, на котре він дивився через паркові доріжки або здибував, коли втомлено тупцяв додому по gassen[205] в брунатному, як окраєць хліба, світлі, обличчя її, тоді ще доволі широке, схилене донизу, світлі брови стурбовані, за спиною наплічник з книжками, руки у кишенях фартушка… деяке каміння у стінах було біле, мов тісто… може, вона його і бачила, коли йшов назустріч, але він був старший, завжди з друзями…

Тепер навколо них трохи менше галасу, більше пошани, навіть боязкості, вони тішаться Ріхардом і Лені.

— Ліпше пізніше, ніж ніколи! — пищить Сіґґі голоском хапливого карлика, стає навшпиньки і наливає травневого вина в усі келихи. Лені йде робити зачіску і трохи освітлити волосся, а Реббека чимчикує за нею. Вони говорять, уперше, про плани та майбутнє. Не торкаючись одне одного, вони з Ріхардом закохуються, як мало статися ще тоді. Певна річ, він забере її з собою…

Останніми днями з’являються давні друзі з часів навчання в гімназії, приносять екзотичну їжу, нові наркотики, багато легкості й чесності у статевих стосунках. Ніхто не клопочеться через одягання. Показують одне одному свої голі тіла. Ніхто не переймається і не заздрить розміру її грудей чи його пеніса… Для всіх це чудова релаксація. Лені вправляється у своєму новому імені: «Лені Гірш», іноді навіть, коли вони з Ріхардом сидять вранці за столиком у кав’ярні: «Лені Гірш», — і він, як не дивно, всміхається, зніяковілий, намагається дивитися в інший бік, але не може уникнути її очей, тож нарешті дивиться просто у вічі, гучно сміється, чистою радістю, простягає руку, притуляє свою ніжну долоню до її обличчя…

Багатоповерховий ранній вечір балконів, терас, публіка згрупована за різними прошарками, всі погляди спрямовані донизу, до спільного центру, галереї молодих жінок із зеленими листочками на таліях, високі вічнозелені дерева, лужки, дзюркітлива вода і національна урочистість, Президент посеред звернення до Бундестагу — знайомо здушеним гугнявим голосом — щодо величезних воєнних асигнувань раптом зривається:

— А курва твоя мама, — Fickt es, фраза, якій невдовзі судилося стати безсмертною, дзвенить у небі, дзвенить над землею: Ja, fickt es! — Відправляю всіх солдатів додому. Закриваємо всі військові заводи, а зброю скинемо в море. Мені остогидла війна. Мені остогидло прокидатися вранці й боятися, що помру. — Раптом його неможливо далі ненавидіти: він людина, тепер такий самий смертний, як і кожен. Відбудуться нові вибори. Ліві висунуть жінку, чиє ім’я не називається, але всі розуміють, що це Роза Люксембург. Інші кандидати підбираються настільки недоладні або безбарвні, що ніхто за них не голосуватиме. Революція отримає шанс. Президент пообіцяв.

Неймовірна радість у лазні, серед друзів. Щира радість: події в Діалектичному процесі не здатні викликати такий сердечних вибух. Усі закохані…

ВІЙСЬКО ЗАКОХАНИХ МОЖНА РОЗБИТИ.

Руді та Ваня догомонілися до суперечок про тактику вуличної боротьби. Десь капотить вода. Втискається вулиця, відчувається геть усюди. Лені це знає, ненавидить її. Неможливо відпочити… доводиться вірити незнайомцям, що можуть працювати на поліцію, якщо не тепер, то трохи пізніше, коли вулиця так для них спорожніє, що годі витримати… їй хочеться знати, як вберегти від неї дитину, але вже, мабуть, запізно. Франц — Франц ніколи не перебував на вулиці довго. Завжди мав якусь відмовку. Переймався безпекою — а раптом потрапить у кадр котрогось фотографа у шкіряному пальті, бо вони завжди підбираються до акції. Бувало:

— А як бути з Ільзе? Раптом якась шарпанина? — Якщо раптом шарпанина, то як бути з Францом?

[198] Die Kommunistische Partei Deutschlands (нім.) — Комуністична партія Німеччини (прим. пер.).

[199] Студентський гуртожиток (нім.) (прим. пер.).

[200] Мирне співіснування, перемир'я (фр.).

[201] «Вище кулак» (нім.) (прим. пер.).

[202] Кінотеатр (нім.).

[203] Фільм Сергія Ейзенштейна (1927).

[204] Жидівська морда (нім.) (прим. пер.).

[205] Вулички (нім.) (прим. пер.).