Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вона спробувала пояснити йому про стан, якого досягаєш, коли стоїш там на обидвох ногах, коли втрачаєш відчуття страху, геть втрачаєш почуття страху, проникаєш у мить, досконало ковзаєш у її жолобки, сіро-металічні, але м’які, як латекс, і ось постаті вже танцюють, кожна поставлена хореографом на те місце, де вона є, спалахи колін під сукнею кольору перлів, коли дівчина у хустці нагинається за каменем-кругляком, а чоловіка у чорному піджаку та в брунатній безрукавці хапають поліцейські, по одному на кожну руку, тож він намагається тримати голову високо, шкіриться, літній ліберал у багнисто-бежевому пальті робить крок назад, аби на нього не впав демонстрант, блимає очима назад понад вилогою та-як-ви-смієте або обережно-тільки-не-мене, і його окуляри сповнюються блиском зимового неба. Ось та мить і її можливості.

Вона навіть намагалася з отих перших обчислень, яких нахапалася, пояснити Францу, як це Δt наближається до нуля, наближається нескінченно, коли прошарки часу стають дедалі тоншими і тоншими, чергування кімнат, коли кожна наступна стіна стає сріблистішою, прозорішою, коли чисте світло нуля щораз ближчає…

Але він хитає головою:

— Трохи не так, Лені. Важливо довести функцію до межі. Δt — це умовність, аби це могло статися.

Він уміє, вмів кількома словами вбити захват. Першими-ліпшими словами: це в нього підсвідомо. Коли вони ходили в кіно, він, бувало, засинав. Заснув на «Nibelungen[206]», тож не бачив, як гун Аттіла з риком наскочив зі сходу і стер з лиця землі бурґундців. Франц любив кіно, але дивився його, засинаючи та прокидаючись.

— Ти причинно-наслідкова людина, — кричала вона. Як йому вдавалося з’єднувати ті фрагменти, які він бачив, розплющуючи очі?

А він і справді був причинно-наслідковою людиною: немилосердно прискіпувався до її астрології, розповідав, у що, мовляв, їй треба вірити, а тоді заперечував. Припливи, шум в етері — й більше нічого. Не може такого бути, аби тамтешні зміни викликали зміни тут.

— Не викликали, — намагалася вона, — не спричинили. Але все це у парі. Паралельно, не серіями. Метафора. Знаки і симптоми. Їх позначають на карті в інших системах координат, ну, я не знаю… — Вона далебі не знала, але намагалася дотягтися.

Проте він казав:

— Спробуй отак щось придумати, і щоб воно працювало.

Вони подивилися «Die Frau im Mond[207]». Франц розважався, був дуже поблажливий. Прискіпувався до технічних подробиць. Він знав декого з тих, хто працював над спецефектами. А Лені бачила мрію про політ. Одну з багатьох можливих. Справжній політ і мрії про нього йдуть разом, обоє — частини одного руху. Не спочатку А, а потім Б, але разом…

А чи бодай щось у нього могло бути тривалим? Якби єврейський вовк Пфляумбаум не спалив власну фабрику з виробництва фарби біля каналу, Франц, може, і донині б з рання до смеркання працював над нездійсненою задумкою єврея, що полягала у створенні візерунчастої фарби, розчиняв би один за одним покірні кристали, маніакально контролював би температурний режим — раптом цього разу при остиганні аморфний завиток зміниться, замкнеться смужками, горошками, клітинками, зірками Давида — а натомість не застав би вдосвіта зчорніле пустище, банки фарби, що вибухнули величезними сплесками багряного і темно-зеленого, сморід обгорілого дерева і нафти, і Пфляумбаум не заламував би руки ой, ой, ой, підлий лицемір. Усе заради страхової виплати.

Тому Франц і Лені якийсь час голодували, поки Ільзе щодень росла у неї в животі. Всі роботи, які вдавалося знайти, були тяжкими, а про оплату й говорити не хочеться. Це його добивало. Але потім якось увечері на приміських мочарах він зустрів давнього друга з Мюнхенського політехнічного.

Цілісінький день він, чоловік-пролетарій, сновигав містом і розклеював афіші, що рекламували щасливі кіношні фантазії якогось Макса Шлепціґа, поки Лені лежала вагітна у мебльованому смітнику, крайньому в їхньому Hinterhöfe[208], і час від часу переверталася, коли діймав біль у спині. Вже добряче стемніло, стало страшенно холодно, коли його відерце з клеєм нарешті спорожніло — всі афіші розклеєні, аби потім їх обісцяли, поздирали, заліпили свастиками. (Можливо, це був квотний фільм[209]. Можливо, щось неправильно надрукували, але коли Франц прийшов до кінотеатру у вказаний на афіші день, там було темно, на підлозі у фоє валялися уламки тиньку, а зсередини лунав страхітливий гуркіт, наче будівлю зносили — жодних тобі голосів, жодного вогника… він погукав, але руйнування тривало, жахливий тріск десь у нутрощах під електричним табло, яке наразі не світилося…) Страшенно втомлений, він пройшов багато миль на північ, у Райнікендорф, у квартал невеличких фабрик, іржаві листи покрівель, борделі, гаражі, вторгнення цегли у ніч і занепад, ремонтні майстерні, застояна вода з піною у чанах для охолодження виробів. Лишень зрідка бризки вогників. Порожнеча, бур’яни, пустища, на вулицях ні душі: околиця, де щоночі б’ється скло. Видно, вітер гнав униз його ґрунтовою дорогою, повз старий армійський гарнізон, зайнятий тепер місцевою поліцією, серед халуп і майстерень аж до дротяної огорожі з ворітьми. Побачив відчинені ворота, увійшов. Почув звук десь спереду. Влітку перед Світовою війною він на канікулах з батьками поїхав до Шаффгаузена, і вони на електричному трамваї подеренчали до Райнських водоспадів. Зійшли донизу сходами і опинилися перед дерев’яним павільйоном із загостреним дахом — а довкола хмари, веселки, краплини полум’я. І ревище води. Він тримався обіруч за руки Мутті і Папі, у холодній хмарі бризок майже не бачив нагорі дерев, що обліпили краї водоспаду мокрою зеленою плямою, ані човників з туристами внизу, що підходили майже до місця, де потік падав у Райн. Але тепер, у зимовому осерді Ранікендорфа, він був сам, рукам нема за що триматися, ноги шпортаються по замерзлій багнюці, крокують старим звалищем армійської амуніції, порослим березами та вербами, а звалище, знай, розбухає у темряві ближче до пагорбів, тоне у мочарах. Бетонні казарми і земляні укріплення, заввишки, може, футів сорок височіють десь не дуже далеко, шум за ними, шум водоспаду, стає гучнішим, виринає з пам’яті. Ось такі примари з того світу віднайшли Франца, не люди, але форми енергії, абстракції…

Крізь діру в загорожі він побачив малесеньке срібне яйце з полум’ям, чистим і непохитним, що било десь з-під нього, висвітлювало обриси людей у костюмах, светрах, пальтах, вони спостерігали з бункерів і траншей. То була ракета на стенді: стендові випробування.

Звук почав змінюватися, раз за разом переривався. Той звук для Франца, страшенно здивованого, не здавався зловісним, лишень іншим. Аж тут світло заяскравіло, а постаті спостерігачів почали падати в укриття, бо ракета тріскотливо заревла, довгий спалах, голоси закричали «лягай», і Франц гепнувся на землю саме тої миті, коли срібляста халепа розірвалася, страхітливий вибух — там, де щойно стояв Франц, у повітрі завив метал, тож він обійняв землю, у вухах дзвенить, навіть холоду не відчуває, тої миті не відаючи, чи й далі він у своєму тілі…

Залопотіли, поспіхом наближаючись, кроки. Він підвів очі й побачив Курта Мондауґена. Цілу ніч або навіть рік вітер гнав їх один до одного. Ось до чого додумався Франц — усе це був вітер. М’язи нині замінили майже весь колишній школярський жирок, волосся порідшало, обличчя темніше за всі, що Франц узимку бачив на вулицях, темне навіть у бетонних складках тіні та у палахкотінні розбризканого ракетного пального, але це, безперечно, був Мондауґен, минуло сім чи вісім років, але вони одразу впізнали один одного. Колись вони навіть жили в одній мансарді зі страшенними протягами на Лібіхштрассе у Мюнхені. (В адресі тоді Франц бачив щасливе знамення, бо Юстус фон Лібіх був одним з його героїв, героєм хімії. Перегодом, як підтвердження, курс теорії полімерів у нього вів професор-доктор Ласло Джемф, останній у справжньому ланцюжку наступників — від Лібіха до Авґуста Вільгельма фон Гофманна, а тоді до Герберта Ґаністера і аж до Ласло Джемфа, очевидний ланцюжок, причина-і-наслідок.) До Політехніки вони їздили гуркітливим Schnellbahnwagen[210] з трьома контактами, тендітними, як ноги комашки, вони вищали дротами над головою аж до Політехніки: Мондауґен спеціалізувався на електромеханіці, після закінчення університету в рамках якогось дослідницького радіотехнічного проєкту поїхав до Південно-Західної Африки. Якийсь час вони листувалися, потім кинули.

Вони сиділи у пивничці Рейнікендорфа допізна, зі студентським горланням серед пияків із робочого класу, радісно і грандіозно проводили посмертний аналіз ракетного випробування, малювали карлючки на мокрих паперових серветках, говорили одночасно за круглим столом, заставленим келишками, сперечалися серед диму і шуму про тепловий потік, питому тягу, витрати ракетного палива…

— То був провал, — Франц похитується під електричною лампочкою о третій або й четвертій ранку, на обличчі квола посмішка, — нічого не вдалося, Лені, а вони теревенять про успіх! Двадцять кіло тяги і лиш на кілька секунд, але дотепер такого ще ніхто не робив. Аж не віриться, Лені, що я бачив щось таке, чого раніше ніхто не робив…

Він, видно, збирається, думала вона, звинуватити її в тому, що вона виробила в ньому рефлекс відчаю. Але їй лишень хотілося, щоб він подорослішав. Що за вандерфогелівська маячня — бігати цілу ніч мочарами і називатися Товариством космічних польотів?

Лені виросла у Любеку, у рядочку дрібнобуржуазних будиночків біля Траве. Охайні дерева, рівномірно висаджені вздовж узбіччя брукованої вулиці, повигинали над водою довге віття. З вікна спальні вона бачила, як над дахами здіймаються подвійні шпилі Катедрального собору. Її смердюче існування на задвірках Берліна було тільки декомпресійним шлюзом, так мусило бути. Отакий її шлях із метушливого і задушливого «бідермаєра», плата за кращі часи, що настануть після Революції.

Франц часто жартома називав її «Ленін». Ніколи не було жодного сумніву, хто з них веде, а кого ведуть — і все ж таки вона сподівалася, що він це переросте. Розмовляла з психіатрами, знала про німецького зрілого самця. Лежить горілиць посеред лугів і гір, дивиться у небо, мастурбує і прагне. Доля чекає, темрява прихована у текстурі літнього вітерцю. Доля тебе зрадить, розтрощить твої ідеали, викине у такому самому нудотному Bürgerlichkeit[211], що й твого тата, який смокче люльку після церкви на недільних прогулянках повз ряд хатинок біля річки, — одягне у сірий однострій ще одного сімейного чоловіка, і, навіть не писнувши, відбуватимеш ти свій строк, літатимеш від болю до обов’язку, від радості до роботи, од відданості до нейтралітету. Все це зробить з тобою доля.

Франц любив Лені невротично, по-мазохістському, належав їй і вірив, що вона винесе його на спині аж до того місця, куди Доля не дотягнеться. Наче Доля — тяжіння. Якось уночі він наполовину прокинувся, зарився обличчям їй під пахву і пробурчав:

— Твої крила… ох, Лені, твої крила…

Але ті крила здатні витримати лише її вагу, ну, може, ще Ільзе, але ненадовго. Франц — баласт. Нехай шукає свого польоту там, на Ракетенфлюґплац, куди ходить, аби ним користувалися військові та картелі. Нехай летить на мертвий місяць, якщо йому так хочеться…

Ільзе прокинулась і плаче. Цілий день нічого не їла. Мусять вдатися до Петера, він має трохи молока. Ребекка простягає те, що лишилося від недоїденого окрайця.

— Може, їстиме?

Небагато у ній єврейського. І чого половина лівих, яких вона знає, євреї? Одразу нагадує собі, що Маркс також був євреєм. Расовий потяг до книжок, до теорії, рабинська любов до гучних суперечок… Дає скоринку дитині, бере на руки.

— Якщо прийде, скажи, що не бачила мене.

До Петера Сакси люд сходиться, коли вже добре стемніло. Ось-ось має розпочатися сеанс. Одразу нітиться через своє неохайне пальто, бавовняну сукенку (надто високий поділ), сходжені, запилюжені туфлі, жодних прикрас. Міщанські рефлекси… їхні залишки, сподівається вона. Але переважна більшість жінок — уже старі. Решта ж — надто блискучі. Гм-м. Чоловіки мають вигляд заможніших, ніж звичайно. То тут, то там Лені помічає срібні свастики на вилогах. На столі вина чудових 20-го і 21-го. «Schloss Vollrads», «Zeltinger», «Piesporter», і це вже Подія.

[206] Нібелунги (нім.) (прим. пер.).

[207] «Жінка на Місяці» (нім.) (прим. пер.).

[208] Будівля, внутрішні двори (нім.) (прим. пер.).

[209] У 20-30-х роках діяло правило: на кожен іноземний фільм має припадати принаймні один німецький, що спричинило масовий випуск нікому не цікавих дешевих стрічок.

[210] Швидкісний тролейбус (нім.) (прим. пер.).

[211] Міщанство (нім.) (прим. пер.).