Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Іноді впродовж дня зачудований Пойнтсмен виявляє у себе ерекцію. Заходиться жартувати, сипати англійськими павловськими жартиками, і майже всі з них випливають з однієї нещасливої випадковості: латинське «cortex» перекладається англійською і як «кора», і як «гавкіт», а вже всім, мабуть, відомий гумористичний зв’язок між собаками і деревами (оті жартики доволі таки примітивні, тому майже весь ПОТІК має досить клепок у голові, щоб їх уникати, але ті жартики — просто блискучі порівняно з дотепами, що взагалі поза головною тенденцією, на кшталт незвичайного «А що кокні скажуть ковбою із Сан-Антоніо?»). Десь посеред щорічної різдвяної вечірки Моді Чілкс веде Пойнтсмена до комірчини, повної беладонни, марлі, пузатих колб, де смердить медичною ґумою, і борзенько опускається на червоні коліна, розщіпає Пойнтсмену штани, а він, розгублений, хай Бог милує, погладжує їй волосся, незграбно витрясає мало не всю її гриву з-під стрічки винного кольору — і що ж це ми тут маємо, справжню, гладеньку і пурпурову, гарячу, обтягнуту скрипучими панчохами рабиню із сексі-ніжками, отак, просто посеред зимово-блідих лікарняних коридорів, і далекий грамофон грає румбу, баси, вудблоки, чути втомлені дуті нашарування тропічних струнних каденцій, коли всі танцюють на голій, без килимів, підлозі, і стара палладіанська шкаралупка, молюск із тисячею кімнат, піддається, резонує, зсуває натиски на стінах і з’єднаннях… хоробра Мод, це неймовірно, бере рожевий прутень павловця, скільки залізе, підборіддя над ключицею вертикально, ніби шпагу ковтає, щораз відпускає і видає такий дуже жіночий звук, ніби душиться, квітково розпускаються випари дорогого шотландського віскі, а її руки хапають обвислу шерсть заду його штанів, мнуть, розправляють — все відбувається дуже швидко, тож Пойнтсмен лишень похитується, кліпає очима, знаєте, дещо п’яно, розмірковує, чи не сниться йому це все, а може, він знайшов ідеальний коктейль, лишень би не забути, амфітаміну сульфат 5 мг 1 р. / 6 г., учора перед сном 0,2 г амобарбіталу натрію, вранці набір вітамінних капсул перед сніданком, унція алкоголю, скажімо, за годину, протягом останніх… і скільки це буде кубиків і ого Господи я кінчаю. Таки кінчаю, ні? Так… ну що ж… а Мод, люба Моді, ковтає, жодної краплі не зронить… злегка всміхається, нарешті позбувається корка, повертає обм’яклого яструба у вистигле холостяцьке гніздечко, але ще якийсь час стоїть навколішки у комірчині цієї обвіяної протягом, осяяної білим світлом миті, щось таке ніби з Ернесто Лекуони[218], мабуть, «Сібоней», тепер лине до них коридорами, довгими, як морські дороги до зелених відмілин, вкритих слизом камінних портів і пальмових вечорів Куби… вікторіанська поза, її щока тулиться до його ноги, його рука з набряклими венами — до її обличчя. І ніхто їх так і не побачить, ні тоді, ні ще коли-небудь, а протягом наступної зими її погляд час від часу візьме та й перестрінеться із його, і вона зашаріється, почервоніє, як тоді її коліна, може, раз чи двічі зайде до його кімнати при лабораторії, але такого з ними вже більше не станеться, оцих несподіваних тропіків у затамованому віддиху війни й англійського грудня, цієї миті досконалого миру…

Нема кому розповісти. Мод знає, там щось таки затівається, через її руки проходять усі фінанси, вона нічого не проґавить. Але він не може їй сказати… або ж не може сказати все, не про точні терміни своєї надії, ніколи, навіть собі самому… вона причаїлася спереду в темряві, що визначається навпаки — жахом, тим, як усі сподівання можуть іще бути розбиті, а тоді він знайде лише смерть, недолугий порожній жартик у кінці Шляху Павловця.

Тепер Томас Ґвенгідві відчуває переміну, що проглядається у ходí та на обличчі колеги. Огрядний, передчасно посивіла борода Санта-Клауса, схилений, скуйовджений витівник, безугавно виступає, намагається говорити двозначно, валлійська комічна провінційність і тверда, як алмаз, опущена до жебрацтва правда, слухайте, що вам заманеться. Голос має співучий до неймовірності, у вільний час походжає вздовж сталевих сіток злітно-посадкових смуг для винищувачів, вишукує літаки щонайбільші — бо любить репетирувати басову партію «Діадеми», поки з усією своєю потугою здіймається «Літаюча фортеця», але й тоді, бачите, вам його чути: вібрацією у кістках і чистотою за бомбардувальниками, аж до самого Стоук-Поуджиса. Якось одна пані навіть написала до «Таймз» з Лутон-Гу, Бедфордшир, розпитувала, що то був за чоловік з настільки гарним глибоким голосом, який співав «Діадему». Така собі місіс Снейд. Ґвенгідві любить хильнути, здебільшого хлібного спирту, змішаного у дивних варивах пришелепкуватого вченого з телячою юшкою, гренадином, сиропом від кашлю, з гіркими аж до відрижки настоянками із шоломниці, кореня валеріани, собачої кропиви та зозулиних черевичків, власне, з усім, що надибає. Ось він, міцний пияцький дух, оспіваний у народних легендах і піснях. Рід Ґвенгідві бере свій початок від валлійця із «Генріха V[219]», який змушував усіх навколо їсти Порей. Утім, він не з неповоротких п’яничок. Пойнтсмен ще ніколи не бачив, аби Ґвенгідві не тримався на ногах або стояв нерухомо — він без кінця метушиться, тангаж-крен, стоп, шельмо, вздовж рядів хворих або вмираючих облич, тому навіть Пойнтсмен помічав грубу любов у дрібних жестах, зміні дихання і голосу. Вони — чорні, індійці, ашкеназі, говорять діалектами, яких не почуєш на Гарлі-стрит[220]: їх розбомбили, виморозили, заморили голодом, абияк прихистили, а в їхніх обличчях, навіть дитячих, проглядається прадавнє знайомство з болем і злигоднями, що вражає Пойнтсмена, більше орієнтованого на Вест-Ендські каталоги шляхетних знаків і симптомів, психічних анорексій і закрепів, які валлієць терпів би недовго. У палатах Ґвенгідві швидкість базального метаболізму у декого знижується до ~35–~40. Білі лінії на рентгенівських привидах кісток потовщуються, сірі мазки з-під язиків під його зморшкуватим чорним мікроскопом квітнуть хмарами венсанівських[221] загарбників, що нагострили маленькі ікла й пробують вкрити виразками авітамінозну тканину, з якої вийшли. Бачите, геть інша царина.

— Я не знаю, чоловіче, не знаю, — махаючи пухкою загальмованою рукою з-під їжакового плаща у бік шпиталю, на дорозі посеред снігопаду — для Пойнтсмена розподіл очевидний, тут ченці, там храм, солдати і гарнізон — але не для Ґвенгідві, частина якого залишається там у заручниках. Вулиці порожні, надворі Різдво, вони чимчикують під гору додому до Ґвенгідві, а тихе снігове запинало падає і падає між ними та поточеними стінами, що кам’яним паралаксом марширують кудись у білий морок.

— Як вони впираються. Бідні, чорні. І євреї! Валлійці, а валлійці колись також були євреями? одне із загублених Ізраїлевих колін, чорне коліно, що блукало сторіччями по землі? о, неймовірна мандрівка. Аж поки нарешті не добилися, бачиш-но, до Вельсу.

— До Вельсу…

— Осіли і стали кімрійцями. А що, коли всі ми, бачиш-но, також євреї? розпорошені, як те насіння? досі вилітаємо з первісної жмені. Чоловіче, а я в це вірю.

— Аякже, Ґвенгідві, віриш.

— Хіба не так? А ти?

— Не знаю. Сьогодні не відчуваю себе євреєм.

— Маю на увазі, ти вилітаєш? — Має на увазі, що самотній, назавжди відокремлений. Пойнтсмен розуміє, про що він, і щось його зачіпає. У тріщинах черевиків різдвяний сніг, намагається пролізти холоднеча. На краю поля зору рухається брунатний вовняний бік Ґвенгідві, кольорова кишенька, супротив білизні дня. Вилітає… Летить… Ґвенгідві, мільйони крижаних крупинок навскоси падають на закаптурену його велич, і згасання виглядає настільки неможливим, що зі своєї схованки повертається п’яно-никаючий балакучий страх, Прокляття Книги, і ось той, хто Пойнтсмену потрібний, кого він направду, всією своєю підлою душею, хоче бачити неушкодженим… хоча він надто боязкий або занадто гоноровий, навіть не всміхається до Ґвенгідві, і жодної спроби пояснити і сховати ту усмішку…

Пси плигають, гавкають, а вони наближаються. Пойнтсмен окидає їх Поглядом Фахівця. Ґвенгідві мугикає «Абериствіт». Виходить донька сторожа Естелл з тремтячою дитиною чи двома під ногами, в руках тримає різдвяний бутель із чимось ядучим, але дуже зігріваючим після внутрішнього вживання. Сморід вугільного диму, сечі, відходів, вчорашньої печені. Ґвенгідві цмулить із бутля, нашвидку кокетливо вовтузитися з Естелл і бавиться з її меншим, Арчемом, «а-куди-ж-то-він-повівся-а-ось-він-де», тим часом малий ховається за широкі материні стегна, Естелл намагається його ляснути, але він спритно ухиляється.

Ґвенгідві хукає на газовий лічильник, що геть чисто промерз і не ковтає монет. Страхітлива погода. Він оточує лічильник собою, лає, пригортає, ніби кіношний коханець, поли плаща ось-ось його огорнуть — Ґвенгідві сяє, як сонечко…

За вікнами вітальні — вервечка голих тополь армійських кольорів, канал, засніжене депо, а за ним довга щербата купа обвуглених уламків, ще димить після вчорашньої V-бомби. Пошматований дим навскіс зносить снігопадом, закручує, розриває і знову прибиває до землі.

— Так близько ще не падала. — Ґвенгідві біля чайника, у повітрі висне різкий запах спаленого сірника. За мить, далі пильнуючи конфорку:

— Пойнтсмене, а хочеш почути щось справді параноїдальне?

— І ти туди ж?

— Останнім часом дивився на карту Лондона? Ця метеорна кара єгипетська з V-бомбами летить сюди, бачиш? Не на Вайтголл, як би належало, а на мене, неподобство та й годі, хіба не так?

— Кажеш до біса непатріотичні дурниці.

— Ой, — відхаркнувши і плюючи у раковину, — тобі просто не хочеться вірити. А нащо? Красуні з Гарлі-стрит, Боже Всевишній.

Стара гра з Ґвенгідві — злови випускника Королівського коледжу на живця. Порив вітру чи термоклин у небі притискає їх низьким гуркітливим хоралом американських бомбардувальників: білий «Кіманфа Ґану[222]» Смерті. Внизу павутиною колій безгучно повзе маневровий локомотив.

— Вони падають за Пуассоном, — каже Пойнтсмен тихенько, наче хтось у цьому ще сумнівається.

— Поза сумнівом, чоловіче, поза сумнівом — чудове спостереження. Але бачиш-но, курва, на сам лиш на Іст-Енд. — Арч або хтось інший намалював брунатно-помаранчево-блакитного Ґвенгідві, що несе докторську валізку вздовж пласкої лінії обрію повз зелену газову станцію. Валізка напхана пляшками джину, Ґвенгідві всміхається, з гнізда у бороді визирає вільшанка, і небо блакитне, а сонце жовте. — Коли-небудь задумувався, чому? Ось і маєш Параноїка із Сіті. Всі ці довгі століття ріс собі на селі, так? як розумне створіння. Актор, фантастичний мім, Пойнтсмен! Фаль-си-фі-кує правильні сили, так? еконо-мічні, демографічні? ба навіть, ось бачиш, випад-кові.

— Що означає «ось бачиш»? Я не бачу. — На тлі вікна, підсвічене білим надвечір’ям, обличчя Пойнтсмена невидиме, за винятком крихітних яскравих півмісяців, що сяють з кожної очниці. Може, треба вже намацувати позаду шпінгалет? Може, вовняний валлієць остаточно схибнувся?

— Ти не бачиш їх, — пара тугою парчею вивергається зі сталевого лебединого дзьобика, — чорних і євреїв у їхній пітьмі. Не вмієш. Не чуєш їхньої тиші. Настільки звик до балаканини і світла.

— Принаймні до гавкання.

— Бачиш-но, крізь мій шпи-таль проходять самі невда-хи. — Витріщається застиглою, пришелепувато-п’яною посмішкою. — А що я можу вилікувати? Хіба що вирядити назад. Назад до оцього? Хай була б тут навіть Європа, все по-трощено, ну, на-клали б шини, нашпигували б ліка-ми, привели б хоч якось у форму, аби потім уби-вати, га?

— Послухай, а ти чув, що йде війна? — І тут Пойнтсмен отримує разом з філіжанкою страхітливо насуплений погляд. Правду кажучи, він сподівається своїм дурнуватим варняканням спонукати Ґвенгідві забути про Параноїка із Сіті. Пойтсмен радше б говорив про жертви ракет, що надійшли сьогодні до шпиталю. Але це екзорцизм, хлопче, це поет відповідає на тишу піснею, заклинає білих вершників, тож Ґвенгідві знає, як не може знати Пойнтсмен, що це і є частина плану на сьогодні — сидіти у злиденній кімнаті і кричати ось у таку глушину: що містер Пойнтсмен має зіграти самого себе — умовного, дратівливого, нетямущого…

— У деяких містах багаті живуть на узгір’ях, а бідні туляться внизу. В інших — багаті зайняли узбережжя, а бідні змушені жити віддалік моря. Тепер у Лондоні граді-єнт лиха, правильно? збільшується, як шириться ріка до моря. Я лишень пи-таю: чому? Через паро-плавство? Через си-стему землекористування, ще з часів Індустріальної Доби? Невже через оте стародавнє племінне табу, що переходило від одного англійського покоління до іншого? Ні. Справжня причина полягає, бачиш-но, у Загрозі зі Сходу. І з Півдня: з усього огрому Єв-ропи, аякже. Тут людям належало впасти першими. Нас можна витрачати, а тих, з Вест-Енду і на північ од річки — ні. О, я не кажу, що ця Загроза має ту чи ту конкретну форму. Не політичну, ні. Якщо Параноїк із Сіті марить, для нас це неприйнятно. Може, Сі-ті марить про інше, воро-же місто, що пли-ве морями, аби загарбати гир-ло… чи про хвилі пітьми, про хвилі вогню… Можливо, про те, що його знову проковтне велетенський мовчазний Материнський Конти-нент, хіба ні? Не моя то справа — маячня Сіті… А що коли Сіті — це зростаюча пух-лина, вона сторіччями безперестанку змі-нювалася, аби збігтися з мінливою формою своїх найгірших, таєм-них страхів? Пошарпані пішаки, знеславлений офі-цер і боягузливий король — усе, що ми прирекли, безповоротно втратили, голе, покинуте чека-ти. Це було відомо, навіть не заперечуй — було відомо, Пойнтсмене! що фронт у Єв-ропі має стати саме таким? пересунутися на схід, почати вимагати pa-кет, також було відомо, як і куди ракети не долетять. Запитай у свого друга Мехіко, подивися розподіл на його карті. На схід, так, на схід і на південь від річки, де живе комашня, ось хто отримав спо-вна, друже.

— Твоя правда, Ґвенгідві, — розсудливо, сьорбаючи чай, — так, навіть дуже параноїдально.

[218] Знаменитий кубинський піаніст і композитор.

[219] Флюелен із п'єси Шекспіра.

[220] Вулиця Лондона з великою кількістю приватних медзакладів.

[221] Ідеться про хворобу фузоспірохетозний фарингіт, яку перший описав французький лікар Жан Венсан.

[222] Cymanfa Ganu — валлійський фестиваль церковних гімнів.