Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Бачте, все, що надходить від ЦНС, нам доводиться архівувати. По якімсь часі це просто остогиджує. Переважно — дурниці. Але ніколи не знаєш, коли їм щось знадобиться. Посеред ночі, в розпал ультрафіолетового бомбардування, ну, розумієте, їм там байдуже.

— А вам часто вдається дістатися… ну, Зовнішнього Рівня? (Довга пауза, старша оперативниця витріщається уже відкрито, вираз обличчя кілька разів змінюється — веселість, жаль, стурбованість — аж поки новачок не заговорює знову.) Д-даруйте, я не хотів…

— (Поривчасто.) Гадаю, у рамках інструктажу можна і розповісти.

— Розповісти що?

— Колись мені говорили те саме, і ми передаємо це від покоління до покоління. (Бракує впевненості, не вдається знайти надійної точки опертя, видно, що до такого вона ще не звикла і тепер задля більшої поважності намагається говорити спокійно, якщо не заспокійливо.) Ми всі виходимо на Зовнішній Рівень, юначе. Хтось одразу, інші трохи згодом, але рано чи пізно всі мають вийти в Епідерму. Без винятків.

— Мають…

— Прошу?..

— Але ж… Я гадав, що це просто… ну, рівень. Ну, місце, куди виходиш. Хіба не так?..

— Прегарний краєвид, так, я також… незвичні утворення, зазирнути одним оком у Зовнішнє Сяєво. Але все це ми, розумієте? Мільйони нас, перетворених на межу, загрубілих, без відчуттів, а тоді — тиша.

— Господи Боже. (Пауза, під час якої він намагається все це усвідомити — тоді в паніці відкидає.) Ні — як ви таке можете казати — ви не відчуваєте пам’яті? потяг… ми у вигнанні, у нас є дім! (Вона нічичирк.) Там, унизу! Не вгорі на межі. Там, у ЦНС!

— (Тихо.) Більшість так вважає. Згаслі іскри. Уламки розбитих під час Творення суден. А одного дня, перед самим кінцем, усі повернуться додому. Останньої миті з’явиться провісник Царства, але я кажу вам, що нема ніякого послання, нема ніякого дому — лиш мільйони втрачених митей… і все. Наша історія — сукупність останніх митей.

Вона перетинає захаращену кімнату, в ній повно м’яких шкур, натертого цитриною тикового дерева, фіміаму, що завитками підноситься догори, блискучого оптичного приладдя, вицвілих середньоазійських золотаво-багряних килимів, вислих кованих конструкцій ребрами назовні, довго-предовго йде через авансцену, їсть помаранч, кислу скибку за скибкою, фаєва одіж красиво розвівається, рукави продумано спадають з підкладених плечей і збираються у довгі вузькі манжети, туго застебнуті на ґудзики, все це має якийсь безіменний землистий відтінок — живоплітно-зелений, глинисто-брунатний, ледь окислений, з подувом осені, — світло з вуличних ліхтарів просочується поміж стебел філодендронів і пальчастого листя, схоплених у жменю останнім порухом західного сонця, жовто і незворушно спадає на різьблені сталеві пряжки на підйомах ніг і розтікається далі бічними смужками вниз по високих каблуках її лакованих черевичків, відполірованих настільки, що здаються безбарвними — хіба м’яке цитрусове марево там, де світло їх торкається, а вони його відштовхують, як поцілунок мазохіста. Позад неї килим розгладжується, видно, як повільно зникають відбитки підошов і каблуків. Через усе місто самотньо гримає вибух ракети, далеко на схід звідси, схід — південний схід. Світло по її черевичках тече і пригальмовує, немов пообідній потік машин. Вона бариться, щось собі пригадує: військова сукня тремтить, шовкові нитки у прядиві багатотисячне здригаються, коли з них зісковзує мерзлякувате світло, а тоді знову торкається їхніх беззахисних спинок. У кімнаті згущуються запахи тліючого мускусу і сандалового дерева, шкіри і розлитого віскі.

А він — безсторонній, мов транс, дозволяє її вроді проникати у нього або уникати його, як вона сама того забажає. Чим іще йому бути, як не слухняним приймачем, заповнювачем мовчання? Всі радіуси кімнати — її, водянистий целофан — тріскотливо-тангенціальний, коли вона обертається на вісях-каблучках, щоб кинутись назад власними слідами. Невже він справді любить її майже десятиліття? Неймовірно. Цю шанувальницю «розкішної болячки», якою рухає не якась там хіть, навіть не прагнення, але порожнеча, безнадія. Вона страхітлива. Хтось назвав її еротичною нігілісткою… кожен із них, Черрікок, Поль де ла Нюї, навіть, здогадується він, юний Трефойл, навіть — якось він чув — Маргарет Квортертон, усіх їх використовують задля ідеї Нуля… аби велика відмова Нори вселяла ще більше священного страху. Бо… якщо вона його насправді кохає: якщо всі її слова, десятиліття кімнат і розмов щось та значили… якщо вона його кохає і все одно відмовить, з прикрим шансом 5 до 2 заперечить його дар, відмовить у тому, що вирує у кожній його клітині… тоді…

Якщо вона кохає. Він занадто пасивний, йому бракує нахабства залізти всередину, як це спробував Черрікок… Черрікок узагалі трохи прибитий. Занадто часто сміється. Але ж і не безцільно, а над тим, що, як він гадає, решта також бачить. Усі ми дивимося якийсь дурнуватий кіножурнал, падає молочно-білий промінь проєктора і гусне від диму з вересових люльок і дешевих «Абдулл» і «Вудбайнз»… висвітлені профілі військових і молоденьких панянок — це краї хмар: мужній креп пілотки ножем крає затемнений кінозал, лискуча округлість шовкової ноги пальчиками всередину ліниво кинута між сидіннями переднього ряду, а нижче різкі тіні оксамитових шапчинок і пухнастих вій під ними. Такими ночами поміж хтивих парочок — сміх Рональда Черрікока, що нидіє на самотині, вразливий, легко спалахує, виколупує жуйки зі щілин, носить чудернацький благенький поліетиленовий макінтош… З усіх розкішних болящих саме він береться за найнебезпечніші мандрівки у її порожнечу, шукає серця, ритм биття якого він і задаватиме. Це мало б її здивувати, Нора така безсердечна: Черрікок припав на коліна, колише її шовки, поміж його пальцями вихориться водокрутами стародавня історія — плинуть шарфи кольору лайма, морської хвилі, лаванди, шпильки, брошки, переливчасті опалові скорпіони (її знак Зодіаку) в золотих оправах із трискеліоном, пряжки на туфлях, зламані перламутрові віяла і театральні програмки, петлі підв’язок, темні обвислі панчохи з доаскетичних часів… на незвиклих колінах, руки пливуть, повертаються, вишукують її минуле в молекулярних слідах, геть ненадійних у потоці предметів, руками навпомацки, вона радіє своїм відмовам, прикриває його влучання (вельми точні, майже в яблучко) дуже вміло, наче це салонна комедійка…

Небезпечну гру затіяв Черрікок. Часто він вважає, що вже сам потік інформації, який протікає крізь його пальці, наповнить, випалить його дощенту… вона, схоже, повна рішучості ошелешити його своєю історією та болем, тож край історії, завжди гострий після точильного каменя, стинає його надії, всі їхні надії. Ні, він її поважає: знає, що насправді тут дуже мало жіночої театральності. Вона таки повертала своє обличчя, і то не раз, до Зовнішнього Сяйва і просто нічого не побачила. Тому щораз вбирала у себе ще трішки Нуля. Все зводиться до відваги, у найгіршому випадку — до самообману, якого нікчемно мало: Черрікок мусить ним захоплюватися, навіть якщо й не може прийняти її склистих пустищ, її поривань до дня аж ніяк не гніву, але граничної байдужості… Про себе він знає хіба трохи більше, ніж вона здатна прийняти правди. Він отримує еманації, враження… крик у камені… екскрементні поцілунки, накладені невидимими швами впоперек ярма старої сорочки… зрадник, інформатор, чия вина одного разу перетвориться на рак горла, калатаючи передзвоном денного світла крізь вуздечки соромітних губ і виверти італійської рукавички… Вербної неділі Ангел Убивця Сен-Блейза піднісся над Любеком за милі від визначеної цілі з ядучо-зеленими банями під ногами, бурхливий потік червоної черепиці шугав угору-вниз на тисячах гостроверхих дахів, коли бомбардувальники закладали віражі й пірнали, Балтика зникла позаду в пелені диму від «запальничок», аж ось Ангел: кришталики льоду зі свистом змітає із задніх країв небезпечно глибоких крил, що розгортаються, переносяться до нової білої безодні… На пів хвилини радіотишу порушено. Перемовини:

Сен-Блейз: Потвора Два, ти його бачив, прийом.

Пілот другого літака: Потвора Два — підтверджую.

Сен-Блейз: Гаразд.

Здається, більше ніхто на завданні не перемовлявся. Після нальоту Сен-Блейз перевірив обладнання всіх, хто повернувся на базу, і жодних неполадок не виявив: усі кристали[194] на частоті, жодних перепадів напруги, все як годиться, — але дехто пригадав, що — на кілька митей — із навушників зникла навіть статика. Дехто чув високий спів, ніби вітер межи щоглами, стропами, у пружинах ліжка або в параболічних антенах кораблів на зимівлі у доках… але тільки Убивця і пілот, який летів слідом, бачили, поки гучали перед вогненними лігами цього обличчя, яке стежило за їхнім летом багатомильними очима, повз райдужні оболонки, червонясті, як жаринки, що мінилися через жовтий до білого, поки полковник із напарником безладно скидали бомби, краплини поту в повітрі біля окуляра норовливого прицілу Нордена, ошелешеного їхнім нежданим бажанням дертися на висоту, припинити атаку на землю заради удару по небу…

Полковник Сен-Блейз під час аналізу польоту про ангела не згадав — жінка із ЖДС[195], яка проводила опитування, мала на базі буквально драконівську славу (подала психіатрам рапорт на Бловітта за веселкову валькірію над Пенемюнде і на Кріпгема за злющих яскраво-блакитних гремлінів, що павуками виповзали з-під крил його «тайфуна» і тихенько падали у ліси навколо Гааги на парашутиках тієї ж барви). Але хай йому біс, то була не хмара. Протягом двох тижнів між «вогняною бурею» у Любеку та наказом Гітлера про «жах розплати» — йшлося про зброю V — чутки про Ангела неофіційно розходилися. Хоча полковнику відверто не хотілося, Рональду Черрікоку дозволили розпитати про той політ. Так і дізналися про Ангела.

Потім Керрол Евентир спробував дотягтися до Теренса Овербейбі, пілота, що йшов за Сен-Блейзом. Повне небо «месершмітів», не викрутишся. Вхідні дані суперечливі. Петер Сакса дав утямки, що, фактично, маємо справу з різними проявами Ангела. В Овербейбі він не настільки доступний, як в інших. Є проблеми з рівнями, з Правосуддям у сенсі таро… Це частина бурі, що нині розмітає всіх по обидва боки Смерті. Смішного мало. Зі свого боку, Евентир схильний вважати, що він жертва, навіть трохи ображається. Сакса, натомість, дивовижним чином випадає з ролі, його охоплює ностальгія за старим, попереднім, життям, за Ваймарським декадансом, який давав йому хліб і мету. Силоміць перекинутий 1930-го на інший бік ударом поліцейського кийка на вуличних акціях у Нойкьольні, тепер він сентиментально пригадує вечори натертого чорного дерева, сигарного диму, дам у гранованому гагаті, в оксамиті, олія дамаських троянд, на стінах новочасні вугласті картини, у численних шухлядках столу модні наркотики. Більше за звичайне «Kreis[196]», ночами розквітали цілі мандали: всі прошарки суспільства, всі квартали столиці, долонями вниз на знаменитому кривавому покритті, торкаючись лишень мізинцями. Стіл Сакси був наче глибоким ставком у лісі. Під поверхнею щось ворушилося, ковзало, починало спливати… Вальтеру «Теляті» Ашу якось увечері явилося щось настільки незвичайне, що знадобилося три ієропони (250 мг), аби він отямився, але навіть після них він ніяк не міг заснути. Всі стояли і дивилися на нього, нерівними рядами, схожими на шикування атлетів: Вімпе, людина з «IG», якому випало тримати ієропон, зациклював Зарґнера, цивільного, прикомандированого до Генерального штабу, збоку лейтенант Вайссманн, який нещодавно повернувся із Південно-Західної Африки, і помічник-гереро, якого лейтенант привіз із собою, витріщався, витріщався на них усіх, геть на все… позад них шерехкий візерунок жінок, спалахували блискітки та панчохи з високим альбедо, вишукано назальна тривога чорно-білого гриму, очі розплющені ах… Кожне обличчя, що спостерігало за Вальтером Ашем, — з лялькової вистави, кожне само по собі.

…видно хороші руки та опущені і зап’ястя аж до м’язовий релаксант пригнічення дихання…

…те саме… те саме… моє обличчя біле в дзеркалі три три-тридцять чотири марш Годин цокає годинник ні не можу ввійти ні недостатньо світла недостатньо ні аааахххх…

…театр ніщо але Вальтер насправді подивитися на голову хибний кут хоче впіймати світло гарне повне світло треба жовтий фільтр…

(Надувна іграшкова жабка вистрибує на плавучий листок лілеї, він тремтить — під поверхнею причаївся жах… пізнє поневолення… але ось він пропливає над головою того, що поверне… по його очах нічого не прочитаєш…)

…mba rara meroto ondyoze… mbe mu munine m’oruroto ayo u n’omuinyo…[197] (далі, позаду, витки прядива або такелажу, велетенська павутина, вивертання шкіри, м’язів у міцному стисканні того, що приходить боротися, коли ніч глибока… і відчуття, а також з’ява мертвих, а тоді хворобливе відчуття, що вони вже не такі доброзичливі, як здавалося… він збудився, поплакав, домагався пояснень, але ніхто ніколи не говорив йому такого, чому можна довіряти. З ним розмовляли мертві, приходили й сідали, пили його молоко, розповідали про пращурів або про духів з інших частин вельду — бо час і простір на тому боці не мають жодного значення, там усе разом).

— Є соціології, — Едвін Трікл, волосся скуйовджене, намагається розкурити люльку, набиту всіляким непотребом — осіннім листом, віхтями прядива, недопалками, — куди ми ще й не заглядали. Наприклад, соціологія нашого гурту. Відділ Псі, ТПД, бабусі з Олтрінґему, які намагаються викликати Диявола, — розумієте, всі ми по один бік, це лишень половина історії.

— Обережніше з «ми», — Роджера Мехіко сьогодні дратують сотні речей, хі-квадрати не бажають сходитися, підручники губляться, Джесіки нема…

— Жодного сенсу, якщо не брати до уваги і тих, що перейшли на інший бік. Ми з ними спілкуємося, хіба ні? Через таких фахівців, як Евентир, і тамтешнє начальство. Але всі разом ми утворюємо єдину субкультуру, психічну спільноту, якщо хочете.

— Не хочемо, — сухо каже Мехіко, — але гадаю, що так, хтось таки має з цим розбиратися.

[194] Компонент детекторного приймача.

[195] Жіноча допоміжна служба ВПС (прим. пер.).

[196] Коло (нім.) (прим. пер.).

[197] Я бачив страшний сон… бачив його як живого… (гереро) (прим. пер.).