Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Під карнизами покрівлі з’юрмилися привиди. Витягуються між засніженими димарями, гудуть над вентиляційними шахтами, надто слабкі, щоб самим видати бодай звук, навік сухі у поривах вогкого вітру, розтягуються, але не рвуться, вигнуті на склистих лекалах гребенів даху, уздовж сріблистих видолинків, ковзають там, де у берег вмерзає морська піна. Вони збираються з кожним разом щільніші, англійські привиди, скільки ж їх тлумиться ночами, спогади випущені у зиму, зерна, які довіку не зійдуть, цілком намарно, хіба що яке слівце вряди-годи, підказка для живих:

— Лиси, — вигукує Спектро_Е через астральні простори, слово призначене для містера Пойнтсмена, якого наразі нема і якому не повідомлять, бо ті кілька людей з Відділу Псі, що тут сидять і чують, на кожному сеансі отримують отакого роду таємниче сміття — якщо його і запишуть, воно опиниться у проєкті Мілтона Ґлоумінґа з підрахунку слів… — Лиси, — пискляве відлуння пополудні, Керрол Евентир, медіум при «Білій візитації», кучерики на голові густі й тугенькі, вимовляє слово «Лиси» дуже червоними тонкими губами… вранці половина шпиталю Святої Вероніки просто як стародавнє абатство Ік-Реґіс — розтрощена, без даху, стерта на сніговий порох, і тут бідолашного Спектро підхопило, його освітлену комірку і темне відділення поєднав вибух, тож він так і не почув її наближення, звук долинув надто пізно, вже після вибуху, привид ракети гукає до щойно сотворених нею привидів. Потім тиша. Ще одна «подія» для Роджера Мехіко, круглоголова шпилька у карті, квадрат градуюється від двох до трьох ударів, допомагає підкріпити прогноз про три, чомусь останнім часом він запізнюється…

Шпилька? навіть не шпилька, лише дірка від шпильки в аркуші, який одного дня знімуть, коли ракети перестануть падати або молодий статистик надумає кинути свою лічбу, папір заберуть прибиральниці, порвуть, спалять… Пойнтсмен самотньо і безпорадно чхає у своєму стемнілому бюро, гавкіт із псарні тепер глухий і стишений через холод, хитає головою ні… всередині, у моїх спогадах… не просто «подія»… наша спільна смертність… оці трагічні дні… Але тепер він тремтить, дозволяє собі втупитися поглядом через увесь кабінетний простір у Книгу, нагадати собі, що з перших семи лишилося двоє, він і Томас Ґвенгідві, що піклується про своїх бідолах аж за Степні[188]. П’ять привидів шикуються за наростанням: Пумм у джипі, аварія, Істерлінґа рано забрав наліт люфтваффе, Дромона — німецька артилерія на Шелфайр-Корнер[189], Ламплайтера — летюча бомба, а тепер Кевін Спектро… авто, бомба, гармата, V-1, а тепер V-2, тож Пойнтсмен не відчуває нічого, крім жаху, вся шкіра болить, бо витонченість усього цього зростає, тут, здається, якась є діалектика…

— Аякже, так-так. Прокляття мумії, не менше. Боженьку милосердний, та мене хоч зараз у Крило Д.

Наразі Крило Д — прикриття «Білої візитації», там досі утримують кількох справжніх пацієнтів. Лише декілька людей з ПОТІК наближаються до нього. Постійні працівники лікарні мають власну їдальню, свої вбиральні, квартири, кабінети, працюють, як і раніше, терплять поміж себе Отих Інших. Так само і ПОТІК, своєю чергою, терпить сад і мирне божевілля Крила Д, хіба що зрідка випадає нагода обмінятися інформацією про лікування та симптоми. Так, зв’язок мав би бути тіснішим, бо, зрештою, істерія — то істерія, адже так? Але, ні, виявляється, що не так. Як же довго треба пересвідчуватися, що це перетворення законне і природне? Від змов настільки дрібних, настільки домашніх, від змій, що згорнулися в чайному горнятку, від спаралізованої руки або очей, відведених при словах, словах, що настільки лякають, аж до тих речей, які Спектро виявляв щодня у своєму відділенні, тепер знищеному… аж до того, що Пойнтсмен виявляє у Собак Пьотра, Наташи, Ніколая, Серґея, Катєньки або у Павла Серґеєвича, Варвари Ніколаєвни та їхніх дітей… Коли все це так легко читається на обличчях лікарів… Ґвенгідві за своєю пухнастою бородою не буває настільки незворушним, як би йому хотілося. Спектро женеться зі шприцом для свого Лиса, але насправді ніщо не припинить Абреакції Повелителя Ночі, аж поки не припинять Бліцу, не демонтують ракет, поки всю стрічку не прокрутять назад: вибілена обшивка назад до листової сталі, аж до болванок, до білого жару, до руди, до Землі. Проте реальність незворотна. Кожне суцвіття вогню, після якого гримить вибух, а тоді звук прибуття, — це насмішка (і як вона може бути ненавмисною?) над зворотним процесом: щоразу Повелитель утверджує свою Державу, і ми неспроможні його знайти, навіть побачити, вже думаємо про смерть не частіше, правду кажучи, ніж раніше… і, не маючи жодних попереджень про їхнє прибуття, не в змозі їх збивати, вдаємо, наче живемо, як за безбліцових часів. Коли воно таки стається, нам досить назвати це «випадковістю». Або нас у цьому переконують. Так, справді, є рівні, де випадковість взагалі дуже рідко визнається. Але для таких працівників, як Роджер Мехіко, це — музика, не позбавлена величі, це ступеневий ряд

елементи пронумеровані у відповідності з падінням ракет на квадрат, розподіл Пуассона керує не лише знищенням, від якого нікому не порятуватися, але такою ж мірою і нещасними трапунками в кавалерії, аналізами крові, радіоактивним розпадом, кількістю воєн на рік…

Пойнтсмен стоїть біля вікна, нечіткий відбиток його обличчя продимає снігова хурделиця у присмерку. Далеко за улоговинами плаче паровозний свисток, шорсткий, як пізній туман: крик півня — . — . — —, довгий свисток, знову піяння, вогонь біля колії, ракета, ще одна ракета, у лісах чи в долинах…

Ну, якось так… Чого б тоді не зректися Книги, Неде, облишити все, застарілі дані, окремі поетичні миті Майстра, це ж бо папір, тільки й усього, воно тобі не треба — ота Книжка та її страшне прокляття… поки не пізно… Так, зречися, плазуй, о, чудово — але перед ким? Хто слухає? Та він знову підходить до столу і буквально накладає на неї руки….

— Телепень. Забобонний телепень. — Вештається, пустоголовий… тепер такі епізоди частішають. Його кінець наповзає, як паморозь. Пумм, Істерлінґ, Дромон, Ламплайтер, Спектро… ось що треба було зробити — піти до Відділу Псі, попрохати Евентира провести сеанс, бодай до кого достукатися… можливо… так… І що ж його стримує? — Чи ж я таки — шепоче він до скла, проривні приголосні затуманюють холодну шибку подихом, теплим і печальним диханням, — настільки гордий? — Не в змозі, він не в змозі пройтися цим коридором, не в змозі навіть натякнути, навіть Мехіко, як він за ними сумує… хоча він майже не знав Дромона чи Істерлінґа… але… як він сумує за Алленом Ламплайтером, який був готовий закладатися, знаєте, та на будь-що, на собак, на грози, трамвайні номери, на вітер за рогом будинку, о, зараз буде спідниця, і як далеко пролетить, скажімо, «хрущ»… о Боже… навіть отой, що на нього впав… Пуммове кабінетне піаніно і п’яний баритон, його пригоди з медсестрами… Спектро… Чому він не може попрохати? Коли є сотня способів сказати…

Треба… треба було… В його історії стільки незроблених ходів, так багато подібних «треба було» — йому треба було з нею одружитися, аби її батько ним керував, треба було залишатися на Гарлі-стрит, бути добрішим, частіше всміхатися до незнайомців, навіть от сьогодні треба було всміхнутися до Моді Чілкс… і що йому завадило? Дурна триклята посмішка, а чом би й ні, що гнітить, що за безлад у мозаїці? Гарненькі бурштинові очі за казенними окулярами… Жінки його уникають. Загалом він знає, в чому тут річ: він моторошний. Він добре усвідомлює, як правило, коли він моторошний — напружені м’язи обличчя, схильність пітніти… але тут він, здається, неспроможний бодай щось змінити, неспроможний навіть довго зосереджуватися на цьому, бо воно відволікає — і ось, на, маєш, він знову випромінює моторошність… тож їхня реакція передбачувана, вони біжать, щось викрикують, і чують ці крики тільки вони, та ще він. Ох, але як йому хочеться одного дня дати їм справжній привід для крику…

Ось уже й ерекція прокидається, сьогодні він мастурбуватиме, щоб знову приспати себе. Безрадісна константа, прикмета його життя. Але розбурхуючи його, саме перед яскравим піком, які ж то завихоряться картини? Ну, башточки та блакитна вода, вітрила і шпилі соборів Стокгольма — жовта телеграма, обличчя високої, обізнаної, прегарної жінки, що обернулась і дивиться, як він проїжджає у церемоніальному лімузині, жінки, що потім навряд чи випадково навідає його в номері «Ґранд-готелю»… але ж ви розумієте — не все вирішують рубінові соски і чорне мереживо комбінації. Ще є приглушені входини до кімнат із запахом паперу, супутні голосування в тому чи тому Комітеті, Кафедри, Нагороди… що може з цим зрівнятися! Як виростеш, дізнаєшся, казали йому. Таки-так, воно тисне, кожен воєнний рік вартий десятка мирних, ой, таки-так, їхня правда.

Своє щастя він знав завжди, підкіркове, брутальне щастя, дар виживання, коли інших, ліпших, вириває Смерть, ось вони, двері, які він часто уявляв у самотніх тезеївських походеньках начищеними коридорами років: вихід з ортодоксально-павловського, що відкриває чудові краєвиди Норрмальма, Сьодермальма, Оленячого Парку і Старого міста…

Одного за одним їх висмикують з оточення Пойнтсмена: у вузькому колі колег співвідношення неухильно змінюється, більше привидів, щозими більше, менше живих… і щоразу йому здається, ніби візерунок кори його головного мозку тьмянішає, назавжди засинає, частини того, ким він є тепер, стають нічим, обертаються на бездумну хімію…

Кевін Спектро не настільки чітко розділяв «Ззовні» і «Всередині», як Пойнтсмен. Кора бачилася йому органом на межі, посередником між оцими двома, але й частиною обох водночас. «Якщо придивитися уважніше, — припустив він одного разу, — то як можемо ми, будь-хто з нас, бути окремим?» Та ж він мій П’єр Жане, думав Пойнтсмен…

Невдовзі, за діалектикою Книги, Пойнстмен залишиться на чорному полі один, впаде в ізотропію, до нуля, останнім чекатиме, коли настане його черга… А чи стане часу? Йому доведеться вижити… щоб домогтися Нагороди, не заради слави, ні — але заради того, щоб дотримати слова, задля трудів семи, одним із котрих він колись був, заради тих, хто не дожив… Кадр середнього плану, він підсвічений ззаду, стоїть самотньо біля високого вікна у «Ґранд-готелі», келих віскі підносить до яскравого субарктичного неба, отак, хлопці, п’ю за вас, завтра всі ми разом будемо на сцені, так сталося, що Нед Пойнтсмен вижив, та й по всьому… «НА СТОКГОЛЬМ» — це його прапор і гасло, а після Стокгольма — щось розмите, довгі золотаві сутінки…

Так, бачите-но, колись він таки вірив, що на нього чекає Мінотавр: марив, як власною персоною вривається у серце лабіринту, блискучий меч напоготові, репетує, ніби який штурмовик, нарешті дає собі повну волю — справжній, чудовий злет життя всередині його єства, вперше і востаннє, морда обертається до нього, прадавня, виснажена, геть не бачить Пойнтсменової людськості, готова зустріти його ще одним уже давно звичним ударом рога, дриґом ратиці (але цього разу буде бій, кров Мінотавра, триклятого звіра, крики із найпотаємніших Пойнтсменових глибин, чия мужність і несамовитість застає його зненацька)… Отакий сон. Оточення і морда змінювались, і мало що з усього цього, крім загальної структури, виживало після першої філіжанки кави та пласкої бежевої пігулки бензедрину. Могла бути неозора стоянка вантажівок удосвіта, щойно политий зі шланга тротуар, у краплях, масно-коричневий, оливкового кольору криті вантажівки, кожна зі своєю таємницею, кожна чекає… але Пойнтсмен знає, щó в одній з них… тож нарешті, обстеживши їх усі, знаходить хитромудрий — не вимовиш — ідентифікаційний код, лізе у кузов, під брезент, чекає в пилюці та рудому світлі, аж доки у затуманеному довгастому вікні кабіни починає обертатися морда, морда, яку він знає… але структура в основі — поворот морди, зустріч поглядів… полює за Reichssieger von Thanatz Alpdruken[190], найневловимішою нацистською мисливською собакою — ваймаранером, чемпіоном 1941-го, на вусі має татуювання — племінний номер 416832, лондонець німецького походження, його шоколадно-сірі обриси віддаляються, у сутінках плигають всіяними слідами війни набережними вздовж каналів, усі ракетні удари йдуть повз, оминають їхню гонитву, витаврувані спалахи полум’я, карта жертовного міста, кори головного мозку людини та собаки, шкіра собачого вуха погойдується, у тімені яскраво відбиваються зимові хмари, а в закутому в сталь укритті, милі й милі під містом, опера з балканською інтригою, і у герметичній його захищеності серед печальних дисонансів з неперіодичними акцентами йому не втекти, бо Reichssieger, як завжди, наполегливий, цілеспрямований, незворушний, невідступний, і до його буквального переслідування Пойнтсмен має повернутися, відступити на такт і знов кинутись у гарячкове рондо, аж поки зрештою вони опиняються на схилі якогось пагорба під завісу дня новин від Армаґеддону, серед багряних валів бугенвілій, здіймають пилюку на золотих стежках, віддалік стовпи диму над павутиною міста, що лишилося позаду, голоси в повітрі розповідають про спалену дощенту Південну Америку, що небо над Нью-Йорком світиться пурпуром від нового величного променя смерті, і тут сірий собацюра нарешті може обернутися і бурштиновими очима втупитися в очі Неда Пойнтсмена…

Щоразу, на кожному повороті його кров і серце підштовхують, б’ють, із захватом підносять догори, перетворюють на крижану ночесвітку, на сяйво термітного полум’я, Пойнтсмен починає збільшуватись, нестримно сяяти, стіни камери жевріють багряним, помаранчевим, потім білим, а тоді починають сповзати, стікають воском, все, кільця лабіринту падають, звитяжець і жахіття, будівничі й Аріадна зникають, тануть у його світлі, у божевільному його вибухові…

Багато років тому. Напівзабуті марення. Між ним і його останнім звіром давно стоять посередники, вони відмовлять йому навіть у незначному порушенні — бути залюбленим у власну смерть…

Але тепер з’явився Слотроп — нежданий ангел, сюрприз термодинаміки, та хай би ким він був… — щось зміниться? Може, зрештою, Пойнтсмену таки наїхати на Мінотавра?

Слотроп дотепер уже мав би бути на Рив’єрі, у теплі, нагодований, донесхочу натраханий, але надворі пізня англійська зима, покинуті собаки досі никають глухими завулками та стайнями, принюхуються до сміття у баках, ковзаються на снігових покривалах, гризуться, тікають, тремтять у мокрих калюжах барви берлінської блакиті… намагаються уникати всього, що не можна понюхати чи побачити, що заявляє про себе ревом хижака настільки абсолютного, що вони тонуть у снігу, скиглячи і перекочуючись на спину, підставляючи Йому м’які беззахисні животи…

Невже Пойнтсмен відмовився від них на користь однієї невипробуваної піддослідної людини? І не думайте, що він не має сумніву щодо законності цієї, м’яко кажучи, схеми. Нехай вікарій де ла Нюї переймається її «правильністю», він штатний капелан. Але… як щодо песиків? Пойнтсмен їх знає. Вміло відмикає замки їхньої свідомості, у них нема таємниць. Пойнтсмен вміє довести до божевілля, а тоді за допомогою відповідних доз бромідів повернути до попереднього стану. А от Слотроп…

Отже, павловець перебуває у своєму кабінеті в стані сильного збудження, стривожений, постарілий. Було б добре задрімати, але не вдається. Видно, у дитини тоді виробляли не просто умовний рефлекс. Як він міг бути лікарем так довго і не розвинути рефлексу на певні умови? Він добре знає: річ не лише в цьому. Спектро мертвий, а Слотроп (sentiments d'emprise[191], старий, тут обережніше) був зі своєю Дарлін лишень за кілька кварталів від Св. Вероніки — за два дні до.

Коли зі страхітливою регулярністю події відбуваються одна за одною, то, безперечно, не одразу доходиш висновку, що має місце причина-та-наслідок. Але шукаєш механізм, аби щось второпати, намацуєш, проводиш скромний експеримент… Цим він завдячує Спектро. Навіть якщо юридично американець не вбивця, він хворий. Необхідно простежити етіологію, розробити лікування.

У такій справі, і Пойнтсмену це відомо, є небезпека спокуси. Через симетрію… Знаєте, симетрія й раніше водила його манівцями: з деяких результатів аналізів… випливало, що механізм повинен мати дзеркальний відповідник — «іррадіювання», наприклад, «взаємну індукцію»… а хіба хтось колись припускав, що вони існують, бодай один із них? Можливо, так буде і цього разу. Але як же його тепер гризе симетрія двох таємних видів зброї, Ззовні, у Бліці, ревіння V-1 і V-2, одне — реверс іншого… Павлов показав, як можна переплутати дзеркальні образи Всередині. Поняття протиставлення. Але яка нова патологія чаїться Ззовні тепер? Що за розлад у подіях — в Історії — може створити симетричні протилежності, схожі на цю автоматичну зброю?

Ознаки і симптоми. А якщо Спектро мав рацію? А чи можуть Ззовні та Всередині бути частиною одного поля? Якби тільки по-чесному… по-чесному… Пойнтсмену треба шукати відповідь на межі… хіба не так… у корі головного мозку лейтенанта Слотропа. Хлопець страждатиме — до певної клінічної міри буде, певно, знищений, — але скільки інших людей сьогодні страждають задля нього? Хай Бог милує, але щодня у Вайтголлі зважують і приймають ризики, порівняно з якими цей видається майже банальним. Майже. Тут є щось надто прозоре і вертке, не вхопишся — Відділ Псі міг би говорити про ектоплазму, — але Пойнтсмен добре знає, що ліпшого часу не могло бути і що конкретний об’єкт для досліду у нього в руках. Треба хапати негайно або приректи себе на ті самі камінні коридори, а чим це закінчується, він знає. Але необхідно залишатися відкритим — навіть бути готовим до того, що хлопці з Відділу Псі мають слушність. «Усі ми маємо слушність, — записує він у щоденнику, — можливо, у всьому, що пропонуємо, або навіть і більше. Хай би що ми виявили, не треба сумніватися, що з погляду фізіології, історії він є чудовиськом. Нам не можна втрачати над ним контролю. Думка про те, що після війни він зникне у людському морі, сповнює мене глибоким і непогамовним жахом…»

У ці дні ангельських з’яв і вісток Керрол Евентир дедалі більше почувається жертвою свого недоладного таланту. Як одного разу висловилася Нора Додсон-Трак, «розкішної болячки». Ота болячка виявилася пізно: мав уже 35, коли якось вранці на Набережній, між двома штрихами пастельного олівця вуличного художника, помаранчево-рожевого, майже бежевого, і десятком худющих постатей, жалюгідних обірванців, які вдалині зливалися із залізними конструкціями та річковим туманом, ні сіло ні впало хтось з іншого світу заговорив через Евентира — настільки тихо, що Нора ледь вловила той шепіт і не збагнула навіть, яка душа ним оволоділа і його використала. Тоді не вдалося. Частково німецькою, деякі слова вона запам’ятала. Хотіла спитати у свого чоловіка, з яким мала здибатися пополудні в Сурреї, але приїхала пізно, тіні на величезному лузі — чоловіки й жінки, собаки, димарі — дуже довгі та чорні, на краю серпанку ледь помітна у призахідному сонці пляма охряного пилку у вигляді віяла — від олівця, вихопила його з дерев’яної скриньки вуличного художника і борзенько, спритно крутнувшись на носку черевичка, не відриваючи руки від тротуару і розкришуючи вохру, намалювала велику п’ятикутну зірку трохи вище за непривітну геліотропно-аквамаринову подобу Ллойда Джорджа, вхопила Евентира за руку і затягла до центрального п’ятикутника під плаксивий вереск чайок, що кружляли над головою, ступила у п’ятикутник сама, інстинктивно, по-материнському, як з усіма, кого кохала. Пентаграму вона малювала аж ніяк не жартома. Безпеки забагато не буває, зло завжди поруч…

А чи відчував він уже тоді, як вона починає відступати… чи покликав когось з-за Стіни, аби якось утримати? Через його пробудження вона тоне, його погляд на світ подібний до вечірнього світла, коли протягом небезпечних, ну, десь так десяти хвилини нічого не вдієш: вдягни окуляри, запали лампу, сядь біля західного вікна, але воно вислизає, ти продовжуєш втрачати світло — цього разу, можливо, назавжди… непоганий час, аби навчитися здаватися, слабнути, як світло або яка-небудь музика. Його єдиний дар — ота капітуляція, а після він нічого не може згадати. Іноді, дуже нечасто, відбувається що-небудь дражливе, не слова — аура смислів навколо слів, які його вуста, вочевидь, вимовили, і вони затримуються — якщо затримуються — на якусь мить, ніби сни, які не втримаєш і не проявиш, і ось вони вже зникають. Відколи прийшов до «Білої візитації», Ролло Ґроуст зробив йому безліч електроенцефалограм, все у нього як у нормального дорослого, за винятком того, що, може, раз чи двічі приблудився 50-мілівольтний сплеск від скроневої частки, то від лівої, то від правої, без жодної схеми — останніми роками у середовищі фахівців тривали суперечки, направду, ніби про ті канали на Марсі — Аарон Троустер присягається, що бачив обриси повільних дельта-хвиль з лівої скроневої частки і підозрює пухлину, а минулого літа Едвін Трікл помітив «чергування сплесків-хвиль, притаманних пригніченій малій епілепсії, дивовижно повільніших, ніж звичайні три за секунду», — хоча, треба визнати, напередодні Трікл провів цілу ніч у Лондоні, пиячив з Алленом Ламплайтером і його картярами. Але менше ніж за тиждень «хрущі» дали Ламплайтеру шанс глянути на Евентира з іншого боку і переконатися, що він є саме тим, що про нього кажуть інші. Евентир — межа між світами, екстрасенс. Ламплайтер запропонував робити ставки 5 до 2, але наразі мовчить: на гнучких ацетатних/металічних дисках з передрукованими стенограмами нема такого, чого не міг би повідомити будь-хто з десятка інших душ…

Свого часу вони поприїжджали здалеку, аж з інституту в Бристолі, повитріщатися на потвор з Відділу Псі, вимірювати їх і систематично ставити під сумнів. Ось Рональд Черрікок, знаний психометрист, очі трохи бігають, руки точно за дюйм від загорнутої у коричневий папір скриньки, яка надійно ховає деякі сувеніри перших днів Війни, темно-бурякову краватку, зламану авторучку «Шеффер», потемніле пенсне з білого золота — все це належить полковникові авіації «Зарізяці» Сен-Блейзу, який облаштувався далеко на північ од Лондона… і оцей Черрікок, на вигляд нормальний хлопець, ну, може, з дещицею зайвої ваги, починає з переливами мідлендського[192] акценту викладати деталі життєпису полковника авіації, його побоювання щодо облисіння, захоплення мультиками з Дональдом Даком, про інцидент під час нальоту на Любек, свідком якого був лише він і нині вже покійний пілот другого літака. Вони домовилися у рапорті про цю історію не згадувати — але ніяких суттєвих порушень, власне, перегодом Сен-Блейз сам усе й підтвердив, усміхаючись, щоправда, із подивом в очах, мовляв, трохи пожартували, а тепер скажіть, як це вам вдалося? А й справді, як це вдалося Черрікоку? Як вдається їм усім? Як Маргарет Квартертон за багато миль викликає появу голосів на дисках і дротових носіях, не мовивши й слова і фізично не торкаючись обладнання? І що це нині за такі говоруни збираються? Звідки беруться групи по п’ять цифр, які преподобний доктор Поль де ла Нюї, капелан і штатний автоматист, записує вже кілька тижнів поспіль і які, хоч як це й прикро, ніхто в Лондоні не годен розшифрувати? Що означають недавні сни Едвіна Трікла про польоти, особливо якщо зіставити їх за часом зі снами Нори Додсон-Трак про падіння? Що згущується навколо всіх них таке, що кожен на свій чудернацький копил здатен підтвердити, але не мовою, навіть не їхнім конторським суржиком? Турбулентність етеру, навіяні вітрами карми сумніви. Душі по той бік межі, які ми називаємо мерцями, щораз неспокійніші й невловиміші. Навіть шеф Керрола Евентира, зазвичай незворушний і саркастичний Петер Сакса, що знайшов його того далекого дня на Набережній і надалі знаходив щоразу, коли виникла потреба передати послання, — навіть Сакса нервував…

Останнім часом усі ніби налаштувалися на одну Програму, 10-ту, у «Візитації» з’являються потвори, будь-якої пори дня і ночі, безмовні, витріщаються, очікують, що про них згадають, із собою носять машинки з чорного металу зі скляними коржиками, впадають у неспокійні транси, гіперкінетично чекають лиш на правильне запитання-тригер, аби зі швидкістю 200 слів за хвилину затуркотіти про свої надзвичайні страхітливі таланти. Спасу від них нема. Як нам розуміти Ґевіна Трефойла, чий дар досі навіть не назвали? (Ролло Ґроусту хочеться назвати це автохроматизмом). Ґевін тут наймолодший, тільки сімнадцять, якимось чином йому вдається самохіть засвоювати одну зі своїх амінокислот — тирозин. Виробляється меланін — брунатно-чорний пігмент, що відповідає за колір шкіри. Ґевін уміє і притлумлювати цей процес за допомогою — як з’ясувалося — зміни рівня фенілаланіну у крові. Тож він може плавно варіювати колір своєї шкіри з мертвотно-альбіносового до глибоко-лілового, аж чорного. Якщо зосереджується, здатний його утримувати на будь-якому рівні, навіть тижнями. Проте зазвичай він на це не зважає або забуває і поступово повертається до свого звичного стану, до веснянкуватої блідості рудого. Але можете собі уявити, наскільки корисним він був для Ґергардта фон Ґьолля під час фільмування матеріалу про Шварцкомандо: він допомагав заощадити цілі години накладання гриму та мороки з освітленням, грав роль перемінного відбивача. Найліпша теорія, що пояснює цей феномен, наразі належить Ролло, але вона страшенно туманна: добре відомо лише, що клітини шкіри, які виробляють меланін — меланоцити, — колись у кожному з нас на ранній стадії ембріонального розвитку були частиною нервової системи. Але зародок росте, тканина диференціюється щораз більше, деякі нервові клітини відходять від того, що потім стане ЦНС, мігрують до шкіри і стають меланоцитами. Зберігають первинні свої обриси дерева з трьома гілками — аксон і дендрити типової нервової клітини, але тепер дендрити служать не для передачі електричних сигналів, а для пігментації шкіри. Ролло Ґроуст вірить в існування якоїсь ланки, наразі невідомої, якоїсь клітинної пам’яті, що, як і раніше, ретроколоніально відгукується на послання з мозкової метрополії. Послання, яких юний Трефойл може й не усвідомлювати. «Це частина, — пише Ролло доктору Ґроусту-старшому додому, у Ланкашир, і в такий спосіб дуже вишукано мститься за дитячі казки про Дженні Зеленозубку, що пантрує на мочарах, аби його втопити, — так, частина стародавньої потаємної драми, для якої людське тіло — лишень доволі алегорична, часто загадкова театральна програмка, ніби доступне нам тіло — клапоть програмки, знайдений на вулиці біля величного кам’яного театру, входити до якого нам заборонено. Нас не пускає заплутаність мови! велика Сцена, темніша навіть за звичний морок містера Тайрона Ґатрі[193]… Позолота і дзеркала, червоний оксамит, ложі, ярус за ярусом, — усе це також у тіні, а десь у глибокому просценіумі, глибше за будь-яку відому нам геометрію, голоси виповідають таємниці, про які ніхто нам ніколи не розповість…»

[188] Район в Іст-Енді.

[189] Район Дувра, який з материка обстрілювала далекобійна німецька артилерія.

[190] Райхсчемпіон Смертельного Кошмару (нім.) (прим. пер.).

[191] Контролюй почуття (фр.).

[192] Мідленд — центральна Англія, найбільші міста — Бірмінгем, Лестер, Нотінгем.

[193] Відомий англійський режисер, який був директором лондонського театру Олд Вік у 1933-39 рр.