Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Його життя прив’язане до минулого. Себе він бачив якоюсь цяткою хвильового фронту, що наступає на стерильну історію — відоме минуле, проєктоване майбутнє, а Джесіка була хвилерізом. Раптово постає пляж, непередбачуване… нове життя. Минуле та майбутнє на березі зупинилися, ось як він би це витлумачив. Але йому хотілося також і віри, так само, як кохав її, попри всі слова, — хотілося віри в те, що, хай би які були погані часи, ніщо не визначено, все можна змінити, і вона завжди зуміє відкинути темне море за його спиною, відкохати його геть від усього. І (самолюбиво) що отаким похмурим юнаком, який стійко вкоренився у Смерті, — надумав покататися зі Смертю, — разом із Джесікою він зможе відшукати шлях до життя і насолоди. Він ніколи їй не розповідав, намагався не говорити про себе, але саме такою була міра його віри, коли сьоме Різдво Війни накотило черговою атакою на його кістлявий тремтливий фланг…

Вона метушиться по гуртожитку, стріляючи у сусідок недопалки «Вудбайн», дріб’язок для штопання нейлонових панчіх, розсипає військові жартики для підтримання стосунків. Цього вечора вона буде з Джеремі, своїм лейтенантом, але хоче бути з Роджером. Але насправді не хоче. Чи ні? Вона не пригадує, коли востаннє так не знала, що робити. Коли вона з Роджером, у них суцільна любов, але якщо вона далеко від нього, ну, на будь-якій відстані, хлопче, отак, то ловить себе на думці, що він її пригнічує чи навіть лякає. Чому? На ньому, дикими ночами скакаючи верхи, догори-донизу, його прутень — її вісь, сама намагаючись не розм’якнути, аби не скапати воском зі свічки, не відпасти, танучи, на покривало, кінчаючи, тому лишень оте Роджер, Роджер, ох коханий, поки стане дихання. А поза ліжком, у блуканнях-теревенях, його гіркота, його смуток відходять у глиб Війни, зими: він так ненавидить Англію, ненавидить «Систему», вічно бурчить, каже, що після Війни емігрує, не потикає носа з печери паперового циніка, ненавидить самого себе… але чи хочеться їй насправді його витягувати? Хіба не надійніше буде з Джеремі? Вона намагається не надто часто роздумувати над цим питанням, але воно є. Три роки з Джеремі, наче одружені. Три роки — це не так і мало. Щодня щось відбувалося. Вона носила старі халати Бобра, заварювала йому чай і каву, шукала його погляд на стоянках вантажівок, у кімнатах відпочинку, на розгрузлих полях під дощем, коли всі паскудні й гнітючі денні турботи можна відшкодувати одним поглядом — знайомим, повним довіри, тієї пори року, коли слово звучить задля вишуканості або щоб трохи посміятися. І все це вирвати з життя? три роки? заради дивакуватого, зосередженого лишень на собі — ну хлопчиська, їй-бо. Курва, він, певно, має вже добрих тридцять, набагато старший за неї. Мусив же він чогось та навчитися? Вже досвідчений чоловік?

Найгірше, що й поговорити ні з ким. Уся політика цієї змішаної батареї, професійний інцест, хвороблива одержимість тим, хто що кому сказав навесні 1942-го, заради Бога Святого, під Ґрафті-Ґрін, що в графстві Кент, чи десь іще, і хто мав відповісти якось, але не відповів зовсім, і тим самим розпалив ненависть, яка пречудово буяє донині, — по роках наклепів, честолюбства й істерії довіряти хоч комусь бодай щось — справжнісінький мазохізм.

— Джес, у дівчини стрес? — Меґґі Данкерк уже в дверях, поправляє рукавички з крагами. По «Танною» свінг-оркестр Бі-бі-сі виграє спекотно-синкопову різдвяну музичку.

— Маєш цигарку, Меґ? — майже на автоматі, нехитрий процес, Джес?

Ну от…

— Гадала, тут щось типу дурнуватого кіно із Ґарбо, а не звичайний нікотиновий голод, вибачай, промашка, та-та…

Ой, та пензлюй вже собі.

— Думала про закупи до Різдва.

— А що Боброві подаруєш?

Зосередившись на пристібуванні панчіх, старенькі вже, вгору-всередину-вперед-донизу-всередину-назад отак мнемонічно ворушаться складки в пальцях, випрано-білий еластик розтягується прегарно й дотично до м’якого переднього згину її стегна, затискачі підв’язок поблискують сріблом під — чи то за — її лакованими червоними нігтями, ковзають далекими фонтанами за червоними фігурними деревами, Джесіка відказує:

— О. М-м. Та, мабуть, Люльку…

Одної ночі поблизу батареї, коли їхали Кудись у Кент, Роджер і Джесіка натрапили на церкву, горбик на темному узвишші, лампадно-світлу, що росла наче із землі. Недільний вечір, незабаром вечірня. Чоловіки в шинелях, клейончастих дощовиках, у темних беретах ковзаються на вході, американські пілоти в шкірі, підбиті смушком, кілька жінок на цокітливих підборах, у широкоплечих вільних пальтах, але без дітей, жодної дитини не видно, самі дорослі, чимчикують зі своїх бомбардувальних полів, стоянок аеростатів, дотів на березі, проходять під норманською аркою, аж кошлатою від обмерзлих пагонів лози. Джесіка каже:

— От я пригадую… — і замовкла. Згадує інші Різдвяні пости, засніжені, наче вівці, протитанкові їжаки за вікном, а ще Зірку, яка от-от знову готова вийти на небо.

Роджер з’їхав на узбіччя, і вони дивилися, як вицвілі сірувато-коричневі вояки йдуть на вечірню службу. Вітер пах свіжим снігом.

— Час додому, — сказала вона перегодом, — уже пізно.

— Може, глянемо, як там?

Оце вже її здивувало, очманіти, стільки тижнів дражнився, і тут таке? Його роздратування невіруючого щодо інших з Відділу Псі, які, на його думку, зі шкури пнулися, аби виставити його пришелепуватим, і його Скряджість, то сильніша, що менше днів лишалося на різдвяні закупи…

— Це ж начебто не твоє, — сказала вона йому. Але їй хотілось увійти, у засніженому небі загусла ностальгія, голос Джесіки готовий її зрадити, втекти до різдвяних співаків, чиї різдвяні гімни так хочеться послухати у ці святкові дні, що минають один за одним, голоси линуть понад замерзлими пагорбами, де міни висіяні густо, мов родзинки в пудингу… часто понад звуки талих снігів вітри, що мають віяти не крізь різдвяне повітря, але крізь густину самого часу, доносили до неї дитячі голоси, які співають за шість пенсів, і, якщо її серце не готове було вмістити всі страхи власної, а так само і їхньої смертності, принаймні, зберігалося побоювання, що вона почне їх втрачати — що одного разу взимку вибіжить поглянути аж до хвіртки, аби їх знайти, вискочить аж на дорогу, але марно, їхні голоси вже згасають…

Вони пройшли витоптаною у снігу стежкою, вона статечно взяла його попід руку, вітер поривчасто куйовдив її волосся, каблуки посковзнулися на льоду.

— Музику послухаєм, — пояснив він.

Сьогодні збірний хор цілком чоловічий, у широких горловинах білих шат видно плечі з погонами, обличчя майже так само білі, виснажені мокрими розкислими полями, нічними вартами, тросами, що гудуть від неспокійних ловців риби-сонця у хмарах — аеростатів, сутінками і лопотінням проти вітру наметів із ядерним сяйвом ламп, ті просвічують сітчасті стіни, мов душі, і перетворюють брезент на тонку марлю. Проте було й одне чорношкіре обличчя, контртенор, капрал з Ямайки, перенесений зі свого теплого острова аж сюди — від співів свого дитинства у ромово-димних салунах Гай-Голборн-стрит, де моряки кидають велетенські червоні петарди, чверть шашки динаміту, чоловіче, в розчинені двері, й перебігають, давлячись реготом, через дорогу або ж вигулюють дівчат у коротеньких спідничках, місцевих, китаянок і француженок… розтоптані лимонні шкірки у вуличних канавах напахчували ранні години в місцях, де він, бувало, співав: «Ви не бачили моєї Лоли з фігуркою, як пляшка кока-коли?», а моряки бігали туди-сюди у брунатних тінях провулків, майоріли нашийними хустками і кльошем, а дівчиська перешіптувалися та сміялися… щоранку він перелічував мало не пів кишені дріб’язку з усього світу. Із пальмового Кінгстона вибагливі потреби Англо-американської імперії (1939–1945) привели його до цієї холодної церкви польових мишей, до майже чутного шереху північного моря, на яке під час переходу він ледь кинув оком, до цього вечірнього богослужіння, а нинішня програма, простий розспів англійською, час від часу переходить до поліфонії: Томас Талліс, Генрі Персел[172], навіть німецький макаронічний вірш XV століття, який приписують Гайнріху Сузо[173]:

Високий голос чорношкірого підноситься над іншими, не він тут головний, але чисте звучання на повну силу, баритон, відшліфований роками репетицій… від такого темнолиці дівки просто пливуть серед усіх цих знервованих протестантів, униз прадавніми стежками, прокладеними музикою, обидві Аніти, Велика й Мала, Шпилька Мей, Плонжетка, якій подобається, коли між цицьками, і якщо так, то піде з тобою задарма, — не кажучи вже про латину, про німецьку? в англійській церкві? Це не так єресь, як плата за імперськість, неминуча, як присутність чорного, від актів дрібного сюрреалізму — які, взяті разом, є актом самогубства, але у своїй патології, у версії реальності без сновидінь, Імперія здійснює їх щодня тисячами, нітрохи не усвідомлюючи, що коїть… Тому чистий контртенор злітав і ширяв, примудряючись поплавком виштовхнути на поверхню серце Джесіки й навіть Роджера, здогадалася вона і ризикнула поглянути йому в обличчя скоса й знизу крізь русяве марево свого волосся на речитативах і стиханні. Він не виглядав нігілістом, і навіть схожим не був. Він…

Ні, Джесіка ніколи не бачила у нього такого обличчя. У світлі лампад із незгасними і дуже жовтими пломінчиками — на пузатому склі найближчої два довгі відбитки пальців служки, тоненьким пилком — «V — перемога», Роджерова шкіра по-дитячому рожева, очі палають яскравіше, і не лишень через лампадне світло, хіба не так? може, це їй хочеться, щоб так було? Церква холодна, як ніч надворі. Пахне мокрою вовною, гірким пивом у подиху вояків, димом свічок і стопленим воском, здушеним пердінням, засобом для зміцнення волосся, власне згорілою оливою, що по-материнському охоплює всі інші аромати, робить їх більш приземленими, ближчими до глибоких шарів, інших часів, і послухай… ану послухай: це вечірня Війни, час воєнної відправи, і ніч реальна. Чорні шинелі збиваються докупи, у порожніх каптурах щільні, суто церковні тіні. Десь на узбережжі допізна працюють «Пташки» у холодних і порожніх машинах, їхні блакитні смолоскипи — новонароджені зірки у припливі вечора. У небесах, наче величезне листя, тріпоче сталева обшивка, натягнуті троси розкидають скалки звуків. Пригаснувши, вичікуючи, полум’я смолоскипів пом’якшилося й абрикосовою барвою заливає скло циферблатів. Коли у Протоці вирує шторм, дзеленчать і потріскують прикрашені бурульками майстерні водопровідників, ось тисячі старих використаних тюбиків від зубної пасти, часом навалених аж під стелю, тисячі похмурих людино-ранків, уже стерпних, перетворених на м’ятні випари і безрадісну пісеньку, що залишила білі плями на амальгамі дзеркал від Гарроу до Ґрейвзенда; тисячі дітей, що товкли піну в м’яких ступках ротів, з легкістю губили в тисячі разів більше слів у крейдяних бульках — скарги на те, що треба лягати, боязкі освідчення в коханні, новини про тлусті або ледь не прозорі, пухнасті й лагідні створіння із села під стьобаним покривалом, — незліченні мильно-лакричні миті, виплюнуті й змиті до каналізації, у сірий отвір, що помалу вкривається піною, ранкові роти заповнюються денним тютюном і риб’ячим хутром, пересихають від страху, брудняться неробством, захлинаються від думки про неймовірні наїдки, а замість них вдовольняються тижневим лівером у пирогах, «Господарським молоком», поламаними галетами за половину ненормованих талонів, і хіба ментол не дивовижний винахід, якщо вранці знімає всю цю гидоту, яка, змита донизу, стає запорошеними величезними бульбашками і візерунками, розходиться і застоюється біля просяклих нафтою берегів, і чудернацькі нариси зливів їх підгодовують, поширюючи до самого моря мірою того, як старі тюбики один за одним спустошуються й повертаються назад до Війни, купами невиразно ароматного металу, фантомами перцевої м’яти в зимових сараях, і кожен тюбик зморщений або вичавлений нестямними руками Лондона, записаний поверх інтерферограми, рука до руки, вони вже очікують — ось істинне повернення, — коли їх переплавлять на припій, на пластини, домішають у лиття, у підшипники, в сальники, у приховані гальмівні накладки, яких діти того, іншого, домашнього життя ніколи так і не побачать. Але спадкоємність, плоть від споріднених металів, додому до безрадісного моря, вистояла. Не смерть роз’єднує ці життя, а папір: особливості паперу, поведінка паперу. Війна й Імперія зводять бар’єри між нашими життями. Війна мусить отак розділяти, а по тому ще й підрозділяти, хоча її пропаганда завжди буде наголошувати на єдності, альянсі, спільній праці. Схоже, війна не прагне народної свідомості, навіть такої, яку вибудували німці, ein Volk ein Fuhrer[175], їй подавай машину з багатьох частин, не єдність, а комплекс складників… Та й хто тут насмілиться припускати, чого хоче Війна, настільки вона величезна й байдужа… настільки відсутня. Можлива лишень груба, випадкова подоба життя. У «Білій візитації» є, знаєте, один давній шизик, який вважає, нібито він і є Другою світовою. Не передплачує газет, відмовляється слухати радіо, але того дня, коли почалася висадка в Нормандії, температура в нього чомусь підскочила до 40° C. А тепер, коли кліщі зі сходу й заходу повільно продовжують симетрично стискатися, він просторікує про те, як темрява загарбує його розум, про виснаження власного «я»… Щоправда, наступ Рундштедта його дещо збадьорив, повернув до життя…

— Чудовий різдвяний подарунок, — зізнався він ординатору своєї палати, — це пора народження, нових починань. — Хай би куди падали ракети — ті, що їх чути, — він усміхається, кидається міряти кроками палату, із куточків веселих очей от-от потечуть сльози, у нього дуже високий тонус, який не може не збурювати сусідів по палаті. Дні його полічені, він має померти на День перемоги в Європі. Якщо він і не сама Війна, то її сурогатна дитина, якийсь час живе на широку ногу, але урочистий день все одно настане, і тоді начувайся. Істинний король по-справжньому не вмирає, затямте. Скільки завгодно юнаків можуть обрати для смерті замість нього, а справжній король, старий чортів лис, прошкуватиме далі. Чи явиться він під Зорею, непомітно ставши на коліна поряд з іншими королями, коли настане пора зимового сонцестояння? Чи принесе до ясел дари вольфраму, бездимного пороху, високооктанового бензину? І тоді чи погляне дитя зі своєї золотої соломи, чи гляне у вічі старому королю, що довго гнеться і б’є поклони, аби вручити свій дар, чи стрінуться вони поглядами, і що за зв’язок, що за можливе привітання чи то згода відбудеться між королем і царственим немовлям? Дитя усміхається чи то просто гази? А ви чого б хотіли?

Різдвяний піст дме з моря, яке на спаді дня виблискує залізистим склом, зеленим і гладеньким: дме щоденно, все небо набрякло святими і стрункими сурмами крилатих вісників. Ще один рік весільних шат, покинутих у серцевині зими, бо так і не знадобилися, висять нині сумирними атласними рядами, біло-зім’яті вуалі жовкнуть, злегка похитуються, коли ідеш повз них, глядачу… гостю міста глухих кутів. Раз чи двічі побачив у шовках своє відображення, на півдорозі до тіні, лиш змазані тілесні відтінки по peau de soie[176] штовхає тебе туди, де відчуєш перший моторошний дотик плісняви, як і було задумано — шляхетним милом і пудрою замести всі сліди запаху спітнілої майбутньої нареченої із середнього класу. Вона ж незаймана в душí, у сподіваннях. Ніякої тобі яскраво-швейцарської, кришталево-прозорої пори роки, натомість похмуро купчиться хмарами день, сніг шатами укриває околиці, шатами зими, ночами ніжний, мало не безвітряний подих довкола тебе. Через міські вокзали полонені повернулися з Індокитаю, дріботять бідолашними ноженятами, легкі, як сновидці чи люди на Місяці, посеред хромовано-пружинних візків із чорної барабанно-гучної шкіри, серед високих дитячих стільчиків зі світлого дерева, рожевих і блакитних, із заляпаними кашею та зішкрябаними квітковими перемальовками, складаних ліжечок і ведмежаток із червоними фетровими язичками, дитячих ковдр, що стають яскраво-пастельними хмарками у випарах і вугільному смороді, у металічних просторах, серед тих, хто в чергах, кого несе течією, хто сторожко дрімає, прибувши сотнями на свята попри всі застереження, попри суворість містера Моррісона, попри те, що підземку під річкою може пронизати німецька ракета, навіть сеї миті, коли звучать ці слова, попри пустку, що може на них чекати, міські адреси, яких, напевно, більше не існує. Очі з Бірми, з Тонкіна стежать за страшенно зайнятими жінками — витріщаються з посинілих орбіт, долаючи головні болі, яких не вгамувати ніякими аласилом. Полонені італійці клянуть усе на світі під розпухлими мішками із поштою, пирхають, дзенькають щогодини — сезонний наплив — набивають засніжені вагони, мов бляшанки із сардинами, наче потяги всеньку ніч ішли під землею через країну мерців. Якщо італійці тепер і співають, то можна закластися: не «Giovinezza[177]», а либонь, що-небудь із «Ріґолетто» чи «Богеми». Взагалі-то Міністерство поштового зв’язку має намір видати перелік Неприйнятних Пісень з акордами для укулеле із метою якнайшвидшої ідентифікації. Бадьорість і мелодійність цієї юрми певного мірою непідробні — але минають дні, оргія різдвяних привітань щоденно перевищує всі прийнятні для здоров’я межі, і ніщо, судячи з усього, не стримає її аж до Дня подарунків, тому вони самі починають задовольнятися професійнішою італійськістю, часом позирають на евакуйованих дамочок, винаходять способи утримувати мішок однією рукою, поки інша прикидається «мертвою» — сіоè[178], умовно живою, — там, де юрби згущуються жінками, безцільно… ну, загалом, де більш багатообіцяюче. Життя має тривати. Це визнають обидва типи військовополонених, лишень для англійців, що повернули з КБІ[179], немає жодної mano morto[180], немає стрибка від мертвого до живого, коли дозволено випадково торкнутися литки чи сідниці — жодних, заради всього святого ігор з життям-і-смертю! Ніяких пригод їм більше не треба: аби лиш стара вовтузилася біля старої печі та гріла стару постіль, а взимку збиралися крикетисти, і їм подавай дрімоту опалого листя у висохлому садку по неділях із сусідами за стіною. Якби їм так трафився якийсь дивовижний новий світ, ну, раптом вітром задує, тоді й до нього, напевне, стане часу пристосуватися… А цього тижня їм хочеться майже повоєнної розкоші — купити малому електричну залізницю і кожному в такий спосіб спробувати засвітити гірлянду блискучих личок, відкалібрувати свою дивність, все відомо за світлинами, тепер ожилими, охи й ахи, але не тепер, не на вокзалі, жодних найнеобхідніших порухів: Війна перевела їх на запасні колії, заземлила безглузді руйнівні сигналізації любові. Діти порозгортали торішні іграшки і виявили перелицьовані бляшанки з-під «Спаму[181]», вони розуміють, що це може бути зворотним і можливо, хто знає, неминучим боком різдвяної гри. За минулі місяці — сільські весни й літа — вони награлися справжніми бляшанками — танками, самохідками, дотами, дредноутами, розгортали у вигнанні м’ясисто-рожеве, жовте й блакитне на запорошених підлогах комірок і закамарків, під ліжками та кушетками. А нині — знову час. Гіпсовий пупсик, позолочені воли, вівці з людськими очима знову виявляться справжніми, до плоті повертаються барви. Вони не платять вірою — вона приходить сама по собі. Він — Нове Немовля. У чарівний вечір напередодні звірі заговорять, а небо стане молоком. Бабусі й дідусі, які раніше щотижня чекали, коли Радіо-Лікар спитає: Що Таке Геморой? Що Таке Емфізема? Що Таке Серцевий Напад? — нині безсонно чекатимуть, споглядаючи, як знову не відбудеться щорічно-неможливе, але із гидким осадом — оце схил, небо годне явити нам світло, — як нервовий дрож, як приємний час, якого дуже хотілося, ще не повна поразка, та все одно до дива надто далеко… відбувають нічні служби у светрах і теплих хустках, театрально засмучені, але осад щороку зазнає нової зимової ферментації, щоразу слабшої, але достатньої, щоб ожити цієї пори… Тепер усі хіба не голі, блискучі костюми та вечірні сукні з часів гулянок по пивницях давно розідрані на клапті для утеплення труб із гарячою водою та нагрівачів, для чужих людей, для того, аби будинки встояли супроти зими. Вугілля потрібне Війні. Вони вже дійшли майже до краю, отримали від Радіо-Лікаря свідоцтва про все, що знають про власні тіла, і на Різдво вже голі, як обскубані гуси, під понурими і дешевими старечими суконними лахами. Електричні годинники поспішають, навіть Біґ-Бен тепер поспішатиме аж до приходу нової весни, усе квапиться, і, вочевидь, ніхто більше цього не розуміє, та й ніхто цим не переймається. Війна потребує електрики. Це жвава гра, «Електрична монополія», в ній беруть участь виробники електрики, Центральне електроенергетичне управління та інші військові відомства, аби Час Енергосистеми був синхронізований із Гринвічем. Ночами у глибочезних бетонних колодязях динамо-машини, місцезнаходження яких засекречене, крутяться швидше, а стрілки годинників перед безсонними старечими очима намотують хвилини, виють, тягнуть вище, до запаморочення сирени. Це Ніч Божевільного Карнавалу. Веселощі під прикриттям хвилинних стрілок. Істерія у блідих ликах поміж цифрами. Виробники електроенергії кажуть про навантаження, воєнні витоки, настільки величезні, що годинники знову можуть сповільнитися, якщо не вкрасти цей нічний марш, проте щоденно очікуваних навантажень не відбувається, й Енергосистема потроху розганяється, обличчя старих обертаються до циферблатів, гадаючи: змова, і числа вихоряться до Різдва Христового, до насильства, до новітньої зірки серця, що змінить усіх нас, навіки поверне до першоджерел. Але сьогодні над морем туман — досі тиха перлина між стулками мушлі. А в місті шкварчать дугові лампи, розлючені, у притлумленому сяйві вздовж осей вулиць, надто крижані як на свічки, надто охолоджено-запітнілі як для всеспалення… високі червоні автобуси погойдуються, усі їхні фари, за новими правилами — незатемнені, схрещуються, відбивають, тицяють і засліплюють, повз них проносяться величезні жмутки і клапті мокречі, пустельні, під перламутровим туманом пляжі, колючий дріт яких ніколи не знав внутрішнього жала струму і лишень пасивно хитався, окислюючись ночами, тепер в’ється кільцями підводної трави, жорстоко холодний, гострий, наче скорпіон, безслідними милями пісків повз кинуті в останніх мирних літах яхти, що колись під час відпусток катали весь старий світ, винні, й оливково-дібровні, люлькові вечори по інший бік Війни, а нині обідрані до іржавих балок і скоб, а всередині ще й смердять тією ж ропою, що й пляж, яким тепер не погуляєш, бо Війна. А за пагорбами, за прожекторами, об які восени з ночі в ніч билися перелітні птахи, безпорадно купчилися, аж поки безсило падали зливою з неба, сидять парафіяни на вечірній службі у непаленій церкві, тремтять, безголосі, коли ж бо хор їх питає: де радощі? А де ж іще, як не там, де Ангели співають нових пісень і бамкають дзвони при царському дворі. Еіа — дивне тисячолітнє зітхання — еіа, warn wir da! аякже, ми таки тут… Стомлені люди за чорним вожаком із дзвіночком тягнуться, скільки можуть, якнайдалі від овечих шкур, наскільки рік дасть їм відбитися від отари. Ну, ходімо. Облиш наразі свою війну, паперову чи залізну, війну паливну чи плотську, заходь зі своєю любов’ю, зі страхом програти, з виснаженням своїм. Увесь день на тебе наскакувало, спонукало, чіплялося, вимагало віри у стільки всіляких неправд. Чи ж ти — це розпливчасте злочинне обличчя на посвідці, чию душу викрала урядова фотокамера, коли зімкнулася гільйотина діафрагми, чи душа зосталася із серцем твоїм у «Солдатському клубі[182]», де підраховують нічний вилов дівчата зі Служби Побуту, дівчата на ймення Елін дбайливо розкладають по охолоджених відсіках ґумові на дотик брунатно-малинові органи з жовтими патьоками жиру — ой, Ліндо, ходи-но сюди, помацай, встроми пальця у шлуночок, аж голова обертом, ще б’ється… Тут всі при ділі, кого б нізащо не запідозрив, усі, крім тебе: капелан, лікар, твоя мама, яка сподівається почепити «Золоту зірку», прісне сопрано вчора ввечері в програмі Внутрішнього мовлення, і не забудемо містера Ноеля Коварда[183], такого стильного, гарненького, коли йдеться про смерть і життя після смерті, на нього в «Герцогиню» народ валить четвертий рік поспіль, хлопці з Голлівуду нам розповідають, як у нас тут усе гарно, як весело, Волт Дісней змушує слоненя Дамбо хапатися за пір’ячко, а скільки трупів під снігом серед пофарбованих білим танків, скільки рук відморозив кожен, прагнучи Чудотворної Медалі, талісмана зі стертої кістки на щастя, пів долара з усміхненим сонечком, що визирає з-під серпанку мантії Свободи, бездумно чіпляючись, коли падає 88-й[184] — це що тобі, дитяча казочка? Нема таких. Діти десь бачать сни, лишень в Імперії немає місця для видінь, сьогодні ввечері тут Лишень Для Дорослих, в цьому притулку, де догоряють лампи, у докембрійських випарах, апетитних, як їжа на плиті, густих, як сажа. А за 60 миль вище ракети зависають на визначену мить над чорним Північним морем перед падінням, дедалі швидшим, до помаранчевого жару, Різдвяна зірка безпорадно пірнає до землі. Нижче на небесах летючі бомби також зійшли, рикають, наче Ворог Роду Людського, шукаючи, кого б ізжерти. Додому сьогодні ввечері доведеться йти довгенько. Послухай, як співає цей несправжній ангел, причастися, хоча б лишень послухавши, хай навіть вони й не говорять про достеменно твої надії, твій похмурий жах, все одно послухай. Вечірня тут була, напевно, ще задовго до новин про Христа. Вже точно стільки, скільки було таких самих паскудних ночей, — те, від чого постає вірогідність іншої ночі, що воістину може любов’ю та піянням когута осяяти стежку додому, вигнати Ворога, знищити межі поміж нашими землями, нашими тілами, нашими історіями, де все — брехня про те, хто ми є: скільки тривала єдина ніч, від якої залишаються лишень чистий шлях додому та пам’ять про те немовля, яке бачив, ну таке вже тендітне, що аж… на цих вулицях купи лайна, надворі важко тупцяють верблюди та інша худоба, та кожне копито — можливість порішити Немовля, перетворити на ще одного Месію, і тому, напевне, вже хтось тут-таки приймає на це ставки, а в самому містечку тим часом єврейські колабораціоністи повним ходом продають корисні чутки Імперській Розвідці, а місцеві шльондри ощасливлюють необрізаних приходьків, здираючи з них по можливості, і трактирники, які, само собою, у захваті від усіх цих вигадок із реєстрацією, а в столиці сушать голови, може, всім варто якось присвоїти по номеру, ну, аби полегшити роботу Канцелярії SPQR[185]… тож Ірод чи Гітлер, хлопці (а капелани на Клині[186] — мужні, виснажені, добрячі випивохи), а що це за світ отакий («Забули Рузвельта, падре, — долинають голоси із задніх рядів, добрий панотець ніяк не може їх роздивитися, вони його діймають, оці спокусники, навіть усі сні: «Венделл Віллкі!» «Може, Черчілль?» «Гаррі Поллітт!»)» для немовляти, яке налягає на ці «Толедо» своїми 7 фунтами 8 унціями, гадаючи, що зможе цей світ викупити, та він хворий на голову…

Але сьогодні ввечері дорогою додому шкодуєш, що не пригорнув його, не приголубив. Просто притиснув би якнайближче до серця, щокою тобі у ямку ключиці, геть сонне. Ніби ти сам зміг би його врятувати. Якусь мить навіть не переймаєшся, в ролі кого тобі слід зареєструватися. Бодай на мить — не той, ким тебе оголосили Цезарі.

І от уся ця компанія випадкових знайомців, вигнанці та хтиві бахури, призвані під старість понурі цивільні, чоловіки, що, попри весь свій голод, жиріють, через це потерпають від здуття, особи в передвиразковому стані, захриплі, шмаркаті, червоноокі, з хворим горлом і роздутим сечовим міхуром — у них болять крижі і весь день мордує похмілля, люди, що бажають смерті воістину ненависним офіцерам, люди, яких ти бачив у містах в пішому строю і без посмішок, але забув, а вони тебе теж не пам’ятають, вони знають, що ліпше б поспати трішки, а не викаблучуватися тут перед чужими, — дарують тобі цю вечірню службу Божу, ось вони сягають найвищої точки з її фрагментом якоїсь давньої гами, що плавно і розлого линув, голоси складаються по три, по чотири, вище, відлунням сповнюючи весь обшир церкви, — жодних несправжніх немовлят, жодних проголошень Царства, навіть спроби зігріти чи осяяти цю моторошну ніч, лишень, дідько б нас забрав, оце тихеньке і неохайно обов’язкове наше благання, наше щонайпалкіше поривання назовні, — благословен Господь! — щоб ти забрав із собою за адресою польової пошти, твоя воєнна личина, впоперек слідів ніг і шин у снігу нарешті вже на тій стежині, яку маєш проторувати сам, наодинці і в темряві. Хочеш цього чи ні, хай би які ти переплив моря на шляху додому…

Фраза парадоксальна, коли слабкі подразники мають сильні реакції… Коли ж це сталося? Рання стадія сну: вночі не чув ані «москітів», ані «ланкастерів», що дорогою до Німеччини роздирали моторами небо, добру годину термосили його і шматували, кілька клубів зимових хмар дрейфували під вібрацією заклепаного сталлю дна ночі, жах від виправи стількох бомбардувальників. Ти сам непорушний, дихаєш ротом, самотній, горілиць на вузькому ліжку біля стіни, ані картин, ані графіків, ані карт: так звично порожньо… Твої ноги вказують на високе вікно, вирізане у дальній стіні. Зоряне світло, вперте ревіння бомбардувальників, досередини проникає крижане повітря. Стіл захаращений книжками із переламаними корінцями, з нашкрябаними колонками, означеними «Час/Подразник/Секреція(30 сек)/Примітки», чайними філіжанками, мисочками, олівцями, ручками. Спав, марив: за тисячу футів над тобою летіли сталеві бомбардувальники, хвиля за хвилею. Це було всередині якоїсь просторої зали для зібрань. Людський тлум. Останніми днями у певні години кругле і досить яскраве біле світло ковзало у повітрі прямовисно то вгору, то вниз. Аж ось воно знову з’являється, раптово, як завжди, звично лінійним курсом — зліва направо. Але цього разу воно мінливе — яскраво спалахує короткими сплесками або неприємно зблискує. Цього разу явище сприймають як застереження — щось недобре, геть недобре для сьогодні… Ніхто не знав, що може означати кругле світло. Утворили комісію, почали розслідування, відповідь майже в руках — але поведінка світла змінюється… Зібрання перериває роботу. Побачивши, як дражливо мерехтить світло, очікують чогось страхітливого — не повітряного нальоту, але чогось дуже близького і невідворотного. Зиркаєш на годинник. Рівно шоста, стрілки виструнчилися вгору і вниз, розумієш, що шоста — це година, коли з’являється світло. Виходиш надвір, у вечір. Бачиш вулицю перед будинком, у якому ти жив у дитинстві: кам’янисту, покраяну коліями, потріскану, у калюжах виблискує вода. Рушаєш ліворуч. (Зазвичай вві сні волієш бачити краєвид праворуч — широкі нічні галявини, нависають старезні горіхи, віддалік пагорб, дерев’яний паркан, коні із запалими очима, цвинтар… Твоє завдання в таких снах часто полягає в тому, щоб іти — під деревами, крізь тіні, — аж поки щось не станеться. Часто йдеш перелогами, що за кладовищем, там осіння ожина і кролики, там живуть цигани. Іноді літаєш, але ніколи не можеш сягнути далі певної висоти. Відчуваєш, як уповільнюєшся, невблаганно гальмуєш: не гострий страх упасти, а лишень заборона, якої не скасувати… аж ось починає тьмяніти краєвид… а ти знаєш… що…) Проте сьогодні увечері, о шостій годині круглого світла, ти звертаєш ліворуч. З тобою дівчина, нібито знаєш, що вона твоя дружина, хоча ти ніколи не був жонатий, ніколи раніше її не бачив, але знайомий з нею вже багато років. Вона мовчить. Щойно скінчився дощ. Усе мерехтить, обриси надзвичайно ясні, освітлення тьмяне і дуже чисте. Звідусіль, хоч куди кинеш оком, визирають маленькі сузір’я білих квіточок. Цвіте геть усе. Знову зауважуєш кругле світло, що котиться схилом, коротко блимає, то воно є, то його нема. Попри свіжість, нещодавній дощ, буйне цвітіння, на душі чомусь тривожно. Намагаєшся вловити свіжий аромат і зіставити з тим, що бачиш, але не виходить. Усе безмовне, без запахів. Через отаку поведінку світла щось має статися, тобі лишається тільки чекати. Краєвид сяє. На тротуарі волога. Розправляєш на плечах та потилиці щось тепле і подібне до каптура і вже хочеш сказати дружині: «Це найзловісніша вечірня година». Але знаєш набагато влучніше слово. Підбираєш його. Це чиєсь ім’я. Воно чекає за сутінками, за ясністю, за білими квіточками. Світло стукає у двері.

Зриваєшся на ліжку, серце гупає від страху. Чекав на повторення стуку, аж тут зауважив, що в небі бомбардувальники. Знову стук. Із самісінького Лондона прибув Томас Ґвенгідві зі звісткою про бідолашного Спектро. Ти спав під невпинним оглушливим ревом ескадрилій, але прокинувся від легенького шкрябання Ґвенгідві. Щось подібне до цього відбувається в корі головного мозку собаки під час «парадоксальної» фази.

[172] Томас Талліс — англійський композитор і органіст XVI ст., Генрі Персел — англійський композитор XVII ст.

[173] Німецький богослов і поет XIV ст.

[175] Один народ — один фюрер (нім.) (прим. пер.).

[176] Шовкова шкурка (фр.) (прим. пер.).

[177] Молодість, юність (іт.) (прим. пер.).

[178] Тобто (іт.) (прим. пер.).

[179] Театр воєнних дій: Китай, Бірма, Індія (прим. пер.).

[180] Мертва рука (іт.) (прим. пер.).

[181] Британський бренд м'ясних консервів.

[182] Фільм «Stage Door Canteen», 1943.

[183] Британський драматург, актор і режисер.

[184] Німецький бомбардувальник Junkers Ju 88.

[185] Скорочення від Senatus populusque Romanus (лат.) — сенат і народ римський (прим. пер.).

[186] Місце битва між британо-американськими і німецькими військами в Арденнському лісі.