Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Окремо — легковажні кіношні балачки, сценарії, які вони вигадують, аби ставити собі самотніми ночами, коли «бофори» стукають у її небеса, а його вітер шепоче в кружалах колючого дроту вздовж берега. Готель «Мейфер».

— Ми, либонь, і справді реактивні, на якихось пів години спізнилися.

— Угу, — на них скоса поглядають «Пташки» і дівчата із Служби Побуту, ошатні молоді вдови, — а ти, либонь, часу не гаяв.

— Часу вистачить на кілька побачень, — одказує він, уважно глянувши на годинник, який за модою Другої світової носить на внутрішньому боці зап’ястка, — а тепер, я б сказав, і для однієї-двох підтверджених вагітностей, якщо вже не…

— Ах, — жваво стрибає вона (проте вгору, не на нього), — це нагадує мені про…

— Йеееееххх! — Роджер сахається до вазона з якоюсь зеленню під пружні саксофони «Роланда Пічі та його Оркестру», що саме грають «Ось, я сказав це знову», і зіщулюється. — Ну чим ти думаєш, га? Якщо тут взагалі можна сказати «думаєш».

Вони всіх збивають з пантелику. На перший погляд такі невинні, одразу хочеться взяти їх під захист, всі утримуються від балачок про смерть, справи, дворушництво, коли Роджер і Джесіка поруч. Самі лиш дефіцит, пісеньки і бойфренди, фільми та блузки…

Коли її волосся зібране за вухами, а округле підборіддя повертається у профіль, має вигляд дівчинки років дев’яти-десяти, самісінька біля вікна, мружиться від сонця, повертає голову на легкому покривалі, накочуються сльози, дитяче личко червоніє і кривиться, зараз заплаче уу, уу…

Одної ночі, у темному холодноковдровому прихистку їхнього ліжка, він, сам раз-по-раз поринаючи в сон, язиком приспав Джесіку. Відчувши, як його перші теплі зітхання торкаються її великих губ, вона затремтіла і скрикнула, мов кішка. Дві-три ноти, злившись докупи, хрипкі, примарні, відлетіли зі сніжинками із навколишнього присмерку. Ззовні дерева просівали вітер, невидимі вантажівки безугавно мчали вулицями й шляхами, за будинками, через канали чи річку, за нехитрим парком. Ох, і собаки з кішками заходилися ганяти одне одного по м’якому сніжку…

— … картинки, ну, сцени весь час миготять перед очима, Роджере. Самі по собі, тобто я їх не витворюю… — Під розслабленим тьмяним мерехтінням стелі пролітає їх яскравий рій. Він і вона лежать і важко дихають. М’який прутень слинить йому стегно, що внизу, ближче до Джесіки. Нічна кімната тяжко зітхає, таки-так, Тяжко і Зітхає, старомодна кумедна кімната, ох, та що з мене візьмеш, горбатого могила виправить, кокетує собі крізь раму дзеркала в чомусь смугасто-зеленому, в панталонах із шлярками — але ж от у чому дивина, сьогодні кімнати здебільшого, знаєте, гудуть, а крім того, відомо, що «дихають», аякже, так, і навіть зважено очікують, і це, мабуть, доволі зловісна традиція, високі стрункі створіння, густий аромат парфумів і накидки в палатах, обложених опівніччю, пронизаних гвинтовими сходами, альтанки з блакитних пелюсток, середовище, де ніхто, хоч як його провокуєш чи діймаєш, юна моя і люба леді, ніколи Тяжко не Зітхає. Так не робиться.

Але тут. Ох, уже ця юна леді. Картата бавовняна тканина. Кошлаті брови, дико розрослися. Червоний оксамит. Якось вони заклалися, і вона зняла блузку, мчали саме трасою поблизу Нижнього Бідінґа.

— О Боже, вона геть розумом стерялася, що ж це таке, за що це мені?

— Ну, ха-ха, — Джесіка, наче стриптизерка, вимахує краваткою від форменої блузки, — а ти казав, що не наважуся. Казав чи ні? Ще й обзивався «гускою-боягузкою», ну, якось так… — І ніякого бюстгальтера, певна річ, вона їх узагалі не носить.

— Слухай, — люто зиркає він, — а ти хоч знаєш, що за це можуть арештувати? Гаразд, не тебе, — раптом спадає йому на думку, — мене заарештують!

— Ти будеш у всьому винен, ля-ля. — Нижні зубки блискають в посмішці пустотливого дівчиська. — Я лишень безневинна овечка, а цей… — граційно викинула вперед руку, світло грає на білявих волосинках передпліччя, маленькі груди вільно підстрибують, — цей розпусний Роджер! Ось цей, то страшна тварюка! Змушує мене, розбещує мене…

Тим часом величезна вантажівка, такої Роджер ще й не бачив, здригаючись сталлю, підрулює ближче, і тепер уже не тільки водій, а й кілька — ну, здається, якихось моторошних… карликів у дивному оперетковому вбранні, наче який емігрантський уряд із Центральної Європи, якимось дивом напханий у високу кабіну, і всі вирячуються згори, штовхаються, мов поросята біля матки, аби ліпше бачити, очі лізуть на лоба, смагляві, тече слина, вбирають у себе видовище з його зухвало гологрудою Джесікою Свонлейк, а сам він одчайдушно намагається загальмувати й відстати од вантажівки, але ж одразу за Роджером буквально з тією ж швидкістю, що й вантажівка, на хвості сидить, курва, автомобіль військової поліції. Він уже не може скинути швидкість, а щойно почне гнати, отут вони й запідозрять…

— Благаю, Джес, одягнися, будь ласка, м-м-м, я тебе прошу. — Вдає, наче шукає гребінець, а той, як завжди, кудись зник, підозрюваний — сумно відомий ктенофіл[169]…

Водій величезної гуркітливої вантажівки тепер намагається привернути Роджерову увагу, карлики лізуть у вікна, горлають:

— Гей! Гей! — із масним нутряним реготом. Їхній вожак говорить англійською з якимсь плинним, невимовно огидним європейським акцентом. Там, нагорі, й геть розійшлися — підморгують, штовхають один одного ліктями: — Мііістер! Ай, ві! Хвілі-начку, а? — І знов іржуть. У дзеркальце заднього виду Роджер бачить рожеві від доброчинності обличчя англійських поліцейських, червоні погони нахиляються, підстрибують, радяться, раз-по-раз різко зиркають уперед, на пару в «ягуарі», що поводиться настільки…

— Що вони там виробляють, Пріґсбері, тобі видно?

— Гадаю, там чоловік і жінка, сер.

— Придурок. — І хапає чорний бінокль.

Крізь дощ… відтак крізь сонне скло, від вечора зелене. Сама в кріслі, в старомодному капелюшку, дивиться на захід, оглядає палубу Землі, пекельно червону на краях, а далі в брунатних і золотих хмаринках…

Аж раптом ніч: порожнє крісло-гойдалка яскраво освітлене крейдяно-блакитним, це місяць чи якесь інше світло з небес? просто незручне крісло, тепер порожнє, серед ясної ночі, та це холодне світло згори…

Картинки плинуть, розквітаючи, до нього й від нього, деякі гарненькі, інші аж моторошні… ось вона згорнулася калачиком зі своїм ягнятком, своїм Роджером, який же любий їй весь цей обрис його шиї, ось так — ось вона перед нею, його шишкувата потилиця, як у десятирічного хлоп’яти. Вона цілує його кисло-солону шкіру згори донизу, і це її захоплює, захоплює нічне світло вздовж виразних сухожиль, цілує його, наче стікає диханням, і не зупиняється.

Одного ранку — він не бачив її зо два тижні — прокинувся у своїй келії відлюдника в «Білій візитації» зі стояком, повіки сверблять, а в роті заплуталась довга русява волосинка. Це не його. Нікого не міг пригадати з таким волоссям, окрім Джесіки. Але такого не може бути — він з нею не бачився. Кілька разів шморгнув носом, потім чхнув. За вікном ранок. Болить праве ікло. Роджер розплутав довгу волосину, всю в блискітках слини, зубному нальоті, ранкових відкладеннях, які бувають у тих, хто дихає ротом, і витріщився. Як вона сюди потрапила? Лячно, ляля. Нормальний такий шмат je ne sais quoi de sinister[170]. Схотів відлити. Почовгав до вбиральні, посіріла казенна фланель мляво заткана за поясок піжами, і тут до нього дійшло: а якщо це якась рожево-лілова казка на межі століть про помсту привида, а ця ось волосинка є Першим Кроком… Ох, параноя? Знали б ви, які він перебирав комбінації, коли справляв туалетні потреби серед кульгавих, пердячих, бритвошкрябучих, різкокашлючих, зачханих мешканців Відділу Псі. Тільки потім він узагалі подумав про Джесіку — про її безпеку. Турботливий Роджер. А якби вона померла серед ночі, ну, там, вибух на артскладах… а ця волосинка — єдине «прощавай», яке її примарне кохання зуміло переслати на цей бік йому, єдиному, хто для неї щось таки значив… Ось тобі і павук-статистик: на очі насправді навернулися сльози, аж тут Наступна Думка — ох. Ой-ой. Закрути кран, Баран, і трохи покумекай. Він стояв, згорбившись над раковиною вмивальника, заціпенілий, поставивши на паузу тривогу за Джесіку, і йому кортіло озирнутися через плече чи бодай глянути у старе дзеркало, розумієте, подивитися, що вони там задумали, але завмер, побоявся так ризикувати… ну ж бо… у його мозку проросло надзвичайне припущення, ось як. А що, як усі вони, ті потвори з Відділу Псі, потайки змовилися супроти нього? Нормально? Так: припустімо, вони насправді можуть зазирнути в його мозок! Та-а понад те, а раптом це гіпноз? Га? Господи, тоді безліч інших окультних викрутасів: астральні проекції, контроль за мозком (але тут нічого окультного), таємні закляття на імпотенцію, чиряки, божевілля, йоооохох — зілля! (нарешті випростовується і внутрішнім поглядом проникає назад до свого кабінету, дивиться — дуже боязко — на кавову гидоту, о Господи…), психічна-єдність-з-Агентством-Контролю така, що Роджер був ним, а він Роджером, так так багато ідей роїться в його голові, і жодної приємної — особливо в цій вбиральні для персоналу, де пика Ґевіна Трефойла сьогодні вранці яскраво-пурпурова, зовсім як квіточка конюшини на вітрі, Роналд Черрікок відхаркує в раковину мармурово-дрібно-зернисту бурштинову мокроту — що це таке, хто всі ці люди? Потвори! Потвввоооориии! Оточили! Вони днями й ночами, всю війну прослуховують його мізки, телепати, чорнокнижники, сатанинські агенти всіх різновидів підключаються до всього — навіть коли вони з Джесікою в ліжку трахаються…

Спробуй це притлумити, старий, ні, панікуй, якщо не можеш інакше, але не тепер, не тут… Слабенькі лампочки вмивальні перетворюють скупчення тисяч плям од мила й води на дзеркалах на сплетіння перистих хмаринок, шкур і диму, коли він хитає перед люстром головою, цитринові й бежеві, тут хмара нафтового чаду, а тут брунатні сутінки, дуже химерно наляпано, така текстура…

Чудовий ранок, Друга світова. Все, що йому вдається втримати на поверхні свідомості, це слова Я хочу перевестися, вони ніби якось немузично мугикають дзеркалу, так точно сер рапорт подам негайно. Попрошуся добровольцем до Німеччини, от що я зроблю, Дам-де-дам, де-дам. Саме так, допіру в середу було оголошення на рекламній сторінці «Нацистів у новинах», втулили між Мерсисайдським відділенням лейбористської партії, яке шукає собі агента з реклами, та лондонським рекламним агентством, де є, за їхніми словами, вакансії одразу після демобілізації. А це оголошення посередині розмістила якась служба майбутньої G-5[171], що шукає кількох спеців з «перевиховання». Життєво, життєво необхідно. Розтлумачити Німецькому Звірові про Велику хартію вольностей, спортивний дух, ну, щось таке, правильно? Випатрати механізм баварського годинника з невротичною зозулею в селі, куди ночами з лісів сходяться ельфи-перевертні й підсовують під вікна й двері листівки підривного характеру… — Будь-що! — Роджер навпомацки пробирається до свого вузенького помешкання. — Та будь-що ліпше за це…

Ось як притисло. Він знав, що в божевільній Німеччині, з Ворогом, буде комфортніше, ніж тут, у Відділі Псі. А ця пора року все тільки погіршує. Різдво. Ой-ой-ойґґґґггг, він хапається за живіт. Тільки з Джесікою почувався якось по-людському, ну бодай стерпно. Джесіка…

Тут його й накрило, на півхвилини, поки позіхав і тремтів у довгій білизні, його, м’якенького, майже невидимого у світлі грудневого світанку, поміж гострих країв книжок, пачок і цигаркового паперу для копій, графіків і карт (головна з них із червоними віспинами на чистій білій шкірі леді Лондон спостерігає за всіма… стривай… шкірна хвороба… невже вона носить у собі смертельну заразу? чи визначені точки ударів заздалегідь, а політ ракети відбувається з фатального нариву, що дрімає в самому місті?.. проте йому цього не осягнути, як і не зрозуміти Пойнтсменової одержимості інверсією звукового подразника, і будь ласка, благаю, припиніть хоч на мить про це теревенити…), отаке найшло, і він не знав, поки не минулося, наскільки ясно він бачив оту чесну половину свого життя, якою тепер була Джесіка, наскільки фанатично його мати, Війна, має засуджувати її вроду, її нахабну байдужість до тих закладів смерті, в які він сам допіру ще вірив, — її непохитну надію (хоча вона й терпіти не могла будувати плани), її вигнання з дитинства (хоча вона незмінно відмовлялася чіплятися за спогади)…

[169] Любитель гребінців.

[170] Невідь що зловісне (фр.) (прим. пер.).

[171] Управління з цивільних питань при військовій адміністрації.