Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ого, це, либонь, і справді особливе, — він з острахом бере щось моторошного брунатного кольору, зменшену копію гранати Міллса[166], запобіжник, чека, усе на місці, одна з тих патріотичних цукерок, які випускали до того, як цукор став дефіцитом, а ще, зауважує Слотроп, глянувши у дзбанок, тут є .455 «Веблі[167]» з рожево-зеленого смугастого ірису, шеститонна сейсмічна бомба з якогось сріблястого блакитного желатину і лакрична базука.

— Ну ж бо, — Дарлін буквально хапає його за руку із затиснутою в ній цукеркою і намагається всунути її до рота.

— Я тільки, ну, хотів помилуватися, як радила місіс Квоед.

— Тайроне, хапати цукерки нечесно.

Під тамариндовою глазур’ю гранати Міллса таїться нудотна пепсинова нуга, набита вельми зацукрованими пікантними ягодами кубеби, та в’язка камфорно-смолиста серцевина. Невимовна гидота! Слотропова голова паморочиться від камфорних випарів, з очей котяться сльози, язик безнадійно обпечений. Кубеба? Якось він курив цю мерзоту.

— Отруїли… — вже харчить він.

— Проявіть хоч трохи твердість характеру, — каже місіс Квоед.

— Таки-так, — вставляє Дарлін крізь шар карамелі, — війна навкруг, чи ти забув? Ну, любий, роззяв ротика.

За слізьми він погано бачить, але чує, як місіс Квоед навпроти примовляє:

— Ням, ням, ням, — а Дарлін хихотить. Маса величезна та м’яка, наче зефір, але смаком, якщо він досі не схибнувся, нагадує джин.

— Що це? — кволо запитує.

— Зефір із джином, — пояснює місіс Квоед.

— Ой-й…

— То пусте, покуштуй лиш оце… — його зуби в якомусь зболеному рефлексі вгризаються у тверду й кислу аґрусову оболонку і натикаються на фонтанчик якоїсь гидоти, він підозрює, що то крохмаль, липкі шматочки, насичені гвоздичною пудрою.

— Ще чаю? — пропонує Дарлін. Слотроп вдихає гвоздичну начинку і починає нестримно бухикати.

— Не подобається мені ваш кашель, — місіс Квоед простягає йому бляшанку «Меґґезон», неймовірних англійських пастилок від кашлю. — Дарлін, а чай розкішний, аж відчуваю, як цинга буквально відступає.

«Меґґезон» — це наче тебе лупцюють по голові швейцарськими Альпами. З піднебіння проростають ментолові бурульки. Білі ведмеді у легенях тягнуться кігтями до заморожених грон альвеол. Зуби так зціпило, що не дихнути, навіть носом, навіть послабивши краватку і сховавши ніздрі у горловину тьмяно-оливкової футболки. У мозок просочуються бензойні випари. Голова пливе у крижаному німбі.

Навіть годину по тому «Меґґезон» м’ятним привидом витає у повітрі. Слотроп лежить біля Дарлін, Огидна Англійська Кондитерська Муштра позаду, він присусідився біля теплих сідниць дівчини. Єдина цукерка, якої він не скуштував, бо її приховала місіс Квоед, — це «Райське полум’я», відомі ласощі, дорогі та розмаїті на смак — комусь випаде «солона слива», іншому «штучна вишня», а ще «зацукровані фіалки», і «вустерширський соус», і «пряна патока», безліч таких назв, точних, стислих — двійко слів, не більше — скидаються на характеристики отрут і смертоносних газів у навчальних посібниках, словосполучення «кисло-солодкий баклажан», мабуть, із них найдовше. Нині «Райське полум’я» практично зникло, і 1945-го його майже не знайти, принаймні точно не у сонячних крамничках або начищених вітринах на Бонд-стрит, тим паче не в спустошеній Белґрейвії. Проте часом вони спливають там, де взагалі ласощами не торгують: лежать собі у чималих скляних дзбанках, вкритих порохом часу, серед таких самих, як вони самі, предметів, іноді одна цукерка на весь дзбанок, майже прихована посеред турмаліну в німецькому золоті, чорнодеревних різьблених напальників ще минулого сторіччя, гачків, деталей клапанів, нарізних частин якихось загадкових музичних інструментів, якоїсь електроніки з міді й камеді, усього, що ненажерлива і гризуча Війна досі не знайшла і не злизала у свою пітьму… Там, куди автівки ніколи не під’їжджають і тому не гуркочуть, а вздовж вулиць ростуть дерева. Кімнати глибшають, а лиця старішають, світло падає крізь засклену стелю то жовтіше, що ближче до кінця року…

Ганяючи через нуль від пробудження до сну, наполовину обвислий прутень досі всередині неї, їхні безсилі ноги зігнуті однаково… Спальня поринає у воду й прохолоду. Десь там сідає сонце. Світла саме вистачає, щоб роздивитися у неї на спині темніші веснянки. А місіс Квоед у вітальні сниться, буцім вона знов у садах Борнмута, серед рододендронів, аж раптом дощ. Остін кричить: «Торкніться її горла, Ваша Величносте, торкніться!» — а Юрйо — самозваний, але правдивий король, адже внаслідок інтриг довкола Бесарабії трон 1878 року узурпувала доволі сумнівна гілка династії, — Юрйо у старомодному фраку із блискучими золотими галунами на рукавах схиляється до неї, під дощем, аби назавше зцілити від королівської золотухи, і виглядає він достоту так само, як на гравюрі, його гарненька Грісула за кілька кроків позаду, люб’язно і серйозно очікує, періщить злива, королівська біла рука без рукавички пурхає метеликом, аби торкнутися горла місіс Квоед, дивовижний дотик, ніжно… торкається…

Блискає…

Слотроп позіхає:

— Котра година? — Дарлін випливає зі сну, і зненацька кімната сповнюється полуденним світлом, сліпучо-білим, кожна волосина на потилиці у Дарлін стає сторч, ясно як удень, удар, будинок здригається до останньої бідолашної кісточки, щось гупає у віконниці з чорно-білим візерунком поховальних карток. Над головою, наздоганяючи ракету, стугонить, повітряний експрес летить униз, геть, у лунку тишу. Десь зовні б’ється скло, довгий немилозвучний дзенькіт мідних тарілок далі по вулиці. Підлога здригається, ніби килим струснули, а разом з килимом і ліжко. Слотропів пеніс тужавіє, починає нити. Серце нагло розбудженої Дарлін відчайдушно б’ється, долоні й пальці судомить від переляку, їй видається, що цей стояк до певної міри є невід’ємною частиною білого світла, отого гучного вибуху. До часу, коли вибух завмирає яскраво-червоним блиманням на віконницях, Дарлін починає гадати… що це з ними обома… але тепер вони вже трахаються на повну, та менше з тим, Боже мій, має ж бути від цього Бліца бодай якась користь?

А хто це там крізь шпарину в помаранчевих стулках обачливо дихає? Спостерігає? І як гадаєте, картографи, фахівці стеження, де впаде наступна?

Найперший дотик: він казав щось гидке, з відтінком звичайного Мехікового самокатування — овва, ти мене ще не знаєш, я той іще шельма, якось так…

— Ні, — вона приклала йому пальці до губ, — не верзи дурниць… — А коли вона до нього потяглася, він, не роздумуючи, перехопив її зап’ясток, відштовхнув руку, самозахист — і тримав за цей зап’ясток. Очі в очі, і ніхто не бажав одвести їх першим. Роджер підніс її руку до губ, після чого поцілував, не відпускаючи погляду. Пауза, серце різко стукає в груди… — Ох-х… — вирвалося в неї, і притулилася, обійнявши його, геть розслабилась, відкрилася, тремтлива, аж поки не відпустили одне одного. Потім вона зізналася йому, що коли того вечора він узяв її за руку, вона кінчила. І коли він уперше торкнувся її лона, стиснув Джесіку крізь трусики, десь високо на стегнах вона відчула тремтіння, воно зростало, захоплювало її. Вона кінчила двічі, не встиг іще прутень офіційно ввійти всередину, і це важливо для них обох, хоча обоє так і не зуміли втямити, чому так сталося.

Однак, коли таке трапляється, у них в очах завжди червоніє.

Якось вони здибалися в чайній: на Джесіці була червона кофта із короткими рукавами, її голі руки полум’яніли з обох боків. Жодної косметики, Роджер уперше бачив її такою. Дорогою до авто Джесіка бере його за руку і на мить засовує межи ніг, просто на ходу. Роджерове серце вибухає ерекцією і кінчає. Ось так воно й відчувається. Різко до рівня шкіри, літерою V навкола осьової, омиває соски… це кохання, це дивовижно. Навіть коли її немає поруч, після сновидіння, зустрівши на вулиці обличчя, яке може всупереч імовірності виявитися її, Роджер не може стриматися, хватка не послаблюється.

Про Бобра, тобто Джеремі, як його називає рідна матуся, Роджер намагається думати лишень за крайньої потреби. Звичайно ж, суто технічні питання не дають йому спокою. Не може бути — чи може? — щоб вона Робила Те Ж Саме із Джеремі. Чи цілує, наприклад, їй Джеремі лоно? Невже це вайло насправді… чи обвиває вона його рукою, коли вони «граються», аби запхати свій грайливий пальчик у дупу, у його англійську троянду, Джеремі? Годі, годі про це (але чи смокче вона йому? А чи пхає він свою нахабну пику між її прегарних сідниць?), безглуздо, у нас період підліткових дурниць, то сиди ліпше у «Тіволі», дивися Марію Монтес і Джона Голла[168] або шукай леопардів та пекарі у звіринці Ріджентс-парку, гадай, чи не почнеться дощ до 4:30.

Той час, який Роджер і Джесіка провели разом, усе одно в підсумку становитиме години, а сказаного вголос не більше, ніж в одному середньому за обсягом меморандумі ВГСЕС. І вперше за роки його кар’єри статистика не може нічого витиснути із даних.

Разом вони — довга поверхня шкіри, струминки поту, настільки близько, наскільки можуть притиснутися одне до одного м’язами й кістками, майже без слів, за винятком її імені або його.

[166] Осколкова граната, «лимонка».

[167] Британський револьверний патрон.

[168] Актори американських пригодницьких фільмів.