ЕЛІНА: А ти? Тебе начебто не було...
РІШАР: Так. Я щойно повернувся. Із Африки.
ЕЛІНА: З Африки? Знову Африка! Ти ще не стомився від цього?
РІШАР: Навпаки. Відпочив.
ЕЛІНА: Почуваєшся добре?
РІШАР: Фізично?
ЕЛІНА: Так, фізично.
РІШАР: Усе гаразд.
Еліна уважно слухає його.
ЕЛІНА: А як спина?
РІШАР: Еліно, ти мене розпитуєш, мов медсестра. Гадаєш, я справді хворий?
ЕЛІНА: Та ні... Вибач.
Рішар дивиться на неї майже зі вдячністю через цю брехню.
РІШАР: Ти здогадуєшся, чому я попросив про побачення?
ЕЛІНА (здригається): Ні.
РІШАР: Бо так і не почув пояснень від тебе.
Еліна ніяковіє.
РІШАР (ніжно): Які виправдання ти знаходиш собі? Бо я переконаний, що винною ти себе не вважаєш...
ЕЛІНА: Вважаю.
РІШАР: Ні, не вважаєш.
ЕЛІНА: Вважаю.
РІШАР: Людину так чудернацьки задумано, що вона легко перекладає тягар власних помилок на інших людей; або ж шукає порятунку в пом’якшувальних обставинах.
ЕЛІНА: Це не про мене.
РІШАР: Еліно, я хотів би почути, як ти сама собі розповідаєш нашу історію.
Вона дивиться на нього з тривогою і переляком.
ЕЛІНА: Так, як і ти!
РІШАР (з любов’ю): Знову обманюєш.
Вона переможено похиляє голову, не здатна щось заперечувати.
РІШАР: Ти сама як вважаєш — ти мені зрадила?
ЕЛІНА: Я була щира. Увесь цей час. Мусила була симулювати — але закохалась у тебе. І я хотіла, Рішаре, щоб ти був щасливий — усім серцем хотіла! Часом навіть я забувала, ким насправді була. (Обертається до нього.) Я знаю, я не мала на це права, моя помилка в тому, що я приховувала від тебе все це, та в усьому іншому я не обманювала тебе! Якби ти повірив мені...