РІШАР: Я не був упевнений, що ти дочекаєшся.
ДІАНА: І мав рацію.
РІШАР: Дякую за те, що погодилася на зустріч.
ДІАНА: Я й досі запитую себе, чому я прийшла...
РІШАР: Бо тобі цікаво, еге ж?
Вона з неприязню дивиться на нього.
ДІАНА: Бідолашний Рішаре...
Однак її тон не ображає його — навпаки, він явно потішений.
Вони певну мить мовчать.
РІШАР: Ти в курсі?
ДІАНА: Про те, що ти знову з нею живеш? А хто не в курсі? Та про це весь Париж язиками чеше! Усі з тебе глузують.
РІШАР: Невже?
ДІАНА: Усіх забавляє твоє падіння.
РІШАР: Що ж, передбачувано. Після тебе впасти можна тільки з дуже великої висоти.
Вони обмінюються їдкими посмішками.
РІШАР: А чи відомо Парижеві про роль, яку ти виконала в цій виставі?
Діана (пополотнівши): Він дізнається тільки якщо ти про це скажеш.
РІШАР: О, не хвилюйся. Годі з мене й того, що всім відомо про мій шлюб з колишньою повією; не варто всім знати, що перед тим я зустрічався з потворою.
ДІАНА (із зухвалою усмішкою): Навряд чи тобі повірять.
РІШАР: То може я спробую, га?
Вона дивиться на нього з осудом.
А він легко, майже весело, веде далі:
РІШАР: Однак я хочу зупинитися на цьому.
ДІАНА: І чим я зобов’язана такою поблажливістю, цікаво?
РІШАР: Як почувається твоя мати?
ДІАНА: Доволі добре. А що?
РІШАР: Це і є відповідь.
ДІАНА: Відповідь на що?
РІШАР: Відповідь на запитання щодо поблажливості. Я відповідаю: як почувається твоя мати?
ДІАНА: То ти через неї мене пожалів?