1. У Діани
Усе починається з поцілунку.
Жінка тулиться до чоловіка, він обіймає її. Вони стоять і обмінюються довгим наполегливим поцілунком.
Нарешті чоловік відриває свої вуста від її вуст і ніжно шепоче:
РІШАР: Зараз повернуся.
За жестами, якими вона намагається утримати його, зрозуміло, що їй кортить, аби пестощі їхні тривали довше.
Проте він невимушено наполягає:
РІШАР: Усього п’ять хвилин, гаразд?
Він ніби торгується з нею.
РІШАР: То як? П’ять хвилин? Добре?
Вона з ангельською сумирною усмішкою погоджується.
ДІАНА: Йди.
РІШАР (ніжно): Ти ж переживеш ці п’ять хвилин, правда?
ДІАНА: Можливо...
РІШАР: Ні, ти пообіцяй!
ДІАНА: А от і не буду — ліпше ти ризикни! Як щодо тебе: ти їх переживеш?
РІШАР: Спробую. І я можу тобі це обіцяти!
Він — бездоганний, безжурний, сповнений самопевності чоловіка, який знає, що подобається, і вміє себе любити — виходить.
З іншого боку заходить Мадам Поммере, мати Діани — вона помічає, як Рішар залишає вітальню.
МАДАМ ПОММЕРЕ: Куди це він?
ДІАНА: По газети.
МАДАМ ПОММЕРЕ: О! Ви знову не разом?
ДІАНА: На п’ять хвилин.
МАДАМ ПОММЕРЕ (кривляючись): Яка страшна драма! Не бійся, я допоможу тобі пережити цю юдоль. (Обидві сміються.) Повільно вдихни, розслабся, подумай про те, що він може дістатися кіоску, не перетинаючи вулицю, і згадай, що останнім часом літаки не так часто гепаються посеред Парижа. Ну що, тобі вже ліпше?
Діана ствердно хитає головою, хитро примружившись, а Мадам Поммере тим часом розважається собі далі, знову стаючи у трагічну позу.
МАДАМ ПОММЕРЕ: Господи, я ж забула про лисів! Атож, забула! Про них рідко згадують, та якщо подумати, то цілком можливо, що з якогось саду стрибне скажений лис і вчепиться йому в ліву литку! Або у праву!
ДІАНА (легко долучаючись до її гри): Авжеж, твоя правда, про це мало хто думає!
МАДАМ ПОММЕРЕ: У такому випадку він повернеться закривавлений, дивитиметься в одну точку...
ДІАНА: ...на губах у нього буде піна...
МАДАМ ПОММЕРЕ: ...його лихоманитиме...