РОДІКА: Ви впевнений?
РІШАР: Звісно!
РОДІКА: Я так і думала: ви здоровий.
РІШАР: Та ясна ж річ! (Раптом його осяває здогад.) Ну, принаймні, я так думаю... сподіваюся на це... бо я...
Він стривожено зупиняється і белькоче, мацаючи спину, яка досі болить.
РІШАР: Я не хворий. Принаймні... не аж так хворий...
РОДІКА: Саме це я і бачила: ви не помрете...
РІШАР: Я не... що?! Не помру?!
Тривога Рішара така заразлива, що Родіка вимушена повернутися назад.
РОДІКА: Хіба кілька місяців тому вас не оглядали?
РІШАР: Так, оглядали. Однак результати були негативні... раку не виявили.
РОДІКА: Чому ж тоді у вас болить спина?
РІШАР: Фантомні болі. Сколіоз, на який я страждаю ще з дитячих років. Нічого страшного.
РОДІКА (не переконана, але вдає, ніби він її переконав): Що ж, у такому випадку...
У Рішара раптом стається напад паніки.
РІШАР: Мені сказали б про це!
РОДІКА: Вони не зобов’язані.
РІШАР: Зобов’язані. Мені сказали б... Хтось обов’язково сказав би... Лікарі... Або Діана... Хіба можна про таке брехати?
РОДІКА (скептично): Та невже!
Рішар хапається за поперек.
РІШАР: Узагалі мені ліпше... (повторює це, намагаючись переконати себе) мені ліпше... я не хворий... мені ліпше...
Та насправді він аж спітнів від страху.
16. У парку
Еліна чекає, сидячи на лаві серед зеленого квітучого парку, що відлунює криками дітей.
З’являється Рішар. Еліна підводиться.
Зворушені зустріччю, вони ніяковіють, роздивляються одне одного, зберігаючи відстань.
РІШАР: Чим займаєшся?
ЕЛІНА: Працюю у хлібній крамниці.
Западає тиша.
Вона ледве наважується підняти на нього очі.