РІШАР: От бачиш.
ДІАНА: Вона зрадіє, дізнавшись про це.
РІШАР: Так, можливо, але ти їй про це не скажеш.
Діана сухо киває. Рішара це явно потішає. Тепер він задає тон їхній розмові.
Вони трохи мовчать.
ДІАНА: Що ми тут робимо?
РІШАР: Мушу зізнатися тобі в одній дрібниці.
ДІАНА: Дрібниці?
РІШАР: Авжеж, дрібниці.
ДІАНА: Я слухаю.
РІШАР: Пригадуєш день, коли ти повідомила мені, що між нами дещо змінилося, коли зізналася, що вже не так сильно потребуєш мене, уже не чекаєш на мене з таким нетерпінням, позіхаєш і любиш спати сама, без мене?
ДІАНА: Ще б пак, пам’ятаю.
РІШАР: Можливо, ти не забула, що тоді я довго мовчав?
ДІАНА: То й що?
РІШАР: А ти не замислювалася, чому? Я мовчав, бо насправді нічого такого не помітив. Ні в тобі, ні в собі. Збайдужіння? Хіба? Для мене досі тривали весна і літо, до зими ще було далеко, сподівання були на ліпше. Аж раптом ти на моїх очах на шматки порубала наші стосунки, наше спільне щастя, те, що я вважав великим коханням... Ти педантично, затято, не зупиняючись, руйнувала, псувала, вбивала все! Я ледве свідомість тоді не втратив. І тоді я збрехав.
ДІАНА: Що?!
РІШАР: Так, я брехав, Діано, хвалився перед тобою — вигадав, буцімто я, як і ти, вже не так сильно тебе кохаю! Але це була неправда.
ДІАНА: Ні, це була правда!
РІШАР: Неправда.
ДІАНА: Правда!
РІШАР: Неправда.
ДІАНА: Навіщо тоді ти збрехав?
РІШАР: Через гордість.
ДІАНА (відмовляючись вірити у почуте, намагається удавати іронію): Але ж і історію ти вигадав!
РІШАР: Я ще не закінчив. Через кілька тижнів я прийшов до тебе, аби спробувати зміцнити наші стосунки, переконати тебе поїхати разом у відпустку, знову почати жити разом, як і раніше — усе спочатку! Хотів завершити період ворожості, який переживають усі пари.
ДІАНА: Ти, певно, з мене знущаєшся!
РІШАР: Того дня ти не просто втекла від мене, запізнившись — ти мені представила Еліну. (Діана здригається.) Представила? Ні, це погане слово. Ти сама жбурнула її у мої обійми!
ДІАНА (зненацька усвідомивши): Ні!
РІШАР: Не варто обманювати одне одного: так, вона сподобалася мені, сподобалася відразу. Та я не вчепився б у неї, якби... Не знаю, чому це відбувалося, та щоразу, як я приходив до тебе, то виходив із повним безладом у голові, з іще більшим бажанням завоювати Еліну...
ДІАНА: І ти... тоді ще... мене любив?