РІШАР: Я тебе ненавиджу теж.
ДІАНА: Овва!
Він ледве стримує бажання вдарити її, однак тримає себе в руках.
Напруження між ними нестерпне.
РІШАР: І мені не подобається ця ненависть.
ДІАНА: О, я також зневажаю себе за те, що так сильно ненавиджу тебе, однак не можу нічого вдіяти. Зрештою, я вже звикла.
РІШАР (з болем): Діано, яка ж ти негідниця!
ДІАНА: А хто мене такою зробив?
Вона кидається до дверей, потім зупиняється на сходах.
ДІАНА: Зненавидь мене! Будь ласка, ненавидь мене щонайдужче! Вітаємо в товаристві обманутих, любий Рішаре! О, я так тут на тебе чекала, місяцями ховаючись у тіні! І дуже рада приймати тебе нарешті тут! Сподіваюся, ти страждатимеш не менше за мене — а то і більше.
Вона виходить.
Рішар стоїть скам’янілий.
За якусь мить з’являється в льолі Еліна — легка, повна кохання, ніби сплетена з шовку.
ЕЛІНА: Рішаре... ти уже встав...
Він не відповідає.
Вона підходить до нього.
ЕЛІНА: Коханий, з ким ти розмовляв?
Вона тулиться до нього.
Хай як дивно, він їй це дозволяє.
Ба більше — бере її в обійми, пристрасно цілує у вуста. Довгий поцілунок. Сповнений пристрасті. Поцілунок, який своїм запалом вражає саму Еліну.
Після цього він м’яко відсторонюється від неї.
РІШАР: Ось так, востаннє.
Вона хоче повернутися до нього. Він ухиляється.
ЕЛІНА: Рішаре...
РІШАР (зломленим голосом): Ні, це кінець...
Він безладно кружляє кімнатою. Варто їй зробити крок назустріч, як він відступає, знаходячи новий шлях для відступу.
ЕЛІНА: Рішаре, що сталося?
Він понуро схиляє голову, не здатний щось відповісти.
ЕЛІНА: Я вже тобі не подобаюсь?
РІШАР (зі сльозами на очах): О ні, подобаєшся...