Так і не отримавши відповіді, вона ляскає у долоні. Діана оговтується.
МАДАМ ПОММЕРЕ: Дивний у тебе вигляд. Якась ти насуплена.
ДІАНА: Саме так. Щойно я втратила будь-яку повагу до кохання.
11. Мансарда
Родіка й Еліна на світанку схвильовано никають своїм помешканням. Щойно зачувши кроки Діани, вони кидаються до дверей.
ЕЛІНА: Рішар повернувся?
ДІАНА: Так.
ЕЛІНА: З ним усе гаразд?
ДІАНА: Ні. Має кепський вигляд.
ЕЛІНА: О Господи...
ДІАНА: Мені він видався дуже стомленим... Хвороба бере своє...
Вона наголошує на цих словах, не відводячи очей від Родіки, яка похилила голову, пригнічена підозрами, висловленими напередодні.
ЕЛІНА: Він про мене забув?
ДІАНА: Намагався. (Якусь мить мовчить.) Але це йому не вдалося.
Вона обертається й розкриває Еліні обійми.
ДІАНА: Еліно, він хоче взяти з вами шлюб!
Еліна радісно скрикує і кидається до Діани, вдячно обіймає її.
Родіка, повагавшись трохи, присоромлено бурмоче:
РОДІКА: Даруйте мені... Я помилилася. Щодо всього помилилася. Як завжди... Усе моє життя — самі лише помилки...
12. У кімнаті Діани
Лунає «Марш» Мендельсона.
Діана стоїть перед вікном, звідки ллється скупе смеркання. Вона сама, і вона п’є, зажурено п’є віскі. Певно, це вже не перша склянка...
Мадам Поммере, здивована музикою, заходить до кімнати, з цікавістю підходить до колонок. Вона думає, що помилилася, тож трясе свій слуховий апарат і перевіряє, чи правильно все почула.
МАДАМ ПОММЕРЕ: Я не помилилася: ти що, слухаєш «Весільний марш»?
ДІАНА: Так. Це найкумедніша з відомих мені мелодій.
МАДАМ ПОММЕРЕ: А ти не сплутала часом з військовим маршем?
ДІАНА: Ні, я не сплутала.
МАДАМ ПОММЕРЕ: А тобі відомо, доню, що оці акорди на органі лунають, коли дядечко, вдягнений, мов пінгвін, і панійка, перебрана на безе, плентаються до вівтаря, де кюре квапливо єднає їх?
ДІАНА: Так.
МАДАМ ПОММЕРЕ: Ага! І тобі це здається кумедним?