Печера філософів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Сократ мовчить.

ПОСЛАНЕЦЬ: Звісно, ти можеш сказати, що за нашим законом стоїть мудрість народу, а за тамтими — безум тиранів. Але, мабуть, у суті речей однаково, хто автор: один дурень, а чи п’ятсот. Питання в тому, чи всі на це погоджуються. Хіба я щось не так кажу?

Сократ мовчить.

ПОСЛАНЕЦЬ: І як розпізнають, чи вони справді погоджуються? З удоволених фізій чи з процесій хлопців зі смолоскипами? Ти сам чудово знаєш, що це завжди можна розпізнати. Отож з чого? З того, що всі слухаються законів, навіть коли внутрішньо бунтують. Таким чином, Сократе, твій захист законів є по суті захистом влади. І то влади абсолютної. Ти тоталітарист.

СОКРАТ: Кажи далі.

ПОСЛАНЕЦЬ: Ось уже кілька років, як в Афінах не виконали жоден смертний вирок. Засуджені виходять із в’язниці у білий день, ідуть до Пірея, сідають на корабель, а потім пишуть дошкульні листи з Криту або Мілета. Іноді присилають пару-трійко оболів: «за незабутнє перебування в чарівному готелі біля підніжжя Акрополя».

Ми знаємо, що тобі болить найдужче. Не низький рівень філософської культури поміж афінських шевців і різників, однак — м’якість Еллади. Молодь знай повторює твій афоризм: «Ніщо так не зміцнює душу й тіло, як раннє вставання й альтернатива».

СОКРАТ: Це вже все, що ти хотів сказати?

ПОСЛАНЕЦЬ: Ні, ще висновок. Не вдалося зцілити логікою — то ти хочеш урятувати нас злочином. Прагнеш, щоб ми учули твою кров. Жадаєш нової сили, та хоч би тиранії й терору. Бо лише потому, як ти гадаєш, можуть прийти нова свобода і Перикл, і симетрія, гарна архітектура й поезія. А також уся гідність життя, яка доступна тепер лише в театрі. По суті ти політик із тенденціями до державного перевороту. Чому ти нічого не відповідаєш?

СОКРАТ: Я жалкую про деякі речі.

ПОСЛАНЕЦЬ: Про що?

СОКРАТ: У мене небагато часу, і я визволив потвору.

ПОСЛАНЕЦЬ: Спробуй полонити її знову.

СОКРАТ: Запізно.

ПОСЛАНЕЦЬ: Ніколи не запізно. Ти досі живий. Я завтра знову буду тут. І я волів би побачити порожню камеру.

ВАРТІВНИК: Мені не сподобався цей твій новий знайомець. Учень?

СОКРАТ: Ні. Урядовець.

ВАРТІВНИК: Ага, то теж голота. Час, Сократе, приймати багатих людей. Ти не маєш якогось знайомого банкіра?

СОКРАТ: Ні.

ВАРТІВНИК: Шкода. Бо бач, у перші дні тариф за звільнення дуже низький. Потім додаються кошти утримання. Це я не про себе. У мене стала ціна: п’ять оболів. Злочин теж не відіграє ролі. І байдуже, чи це «порушення правопорядку в нетверезому стані», а чи «матеревбивство». Та спершу ти мусиш заладнати все з отими, нагорі. А оті, нагорі, кажуть, що треба застосовувати прогресію. Бо інакше ми скотимось у повну анархію.

СОКРАТ: Скрізь ота ієрархія цінностей.

ВАРТІВНИК: Начебто так. А ось тебе, мушу сказати, мені шкода.

СОКРАТ: Чому?

ВАРТІВНИК: Бо в тебе немає друзів. Стільки їх коло тебе крутиться, а жоден не розщедриться.

СОКРАТ: Може, хтось і розщедрився би. Тільки, бач, я старий. Ризик.

ВАРТІВНИК: Ти мені такого не кажи. Якби ти мав когось близького, він сплатив би за тебе відкуп. І ти міг би втекти. А так що — загинеш. На продаж нічого не маєш?

СОКРАТ: Ні.

ВАРТІВНИК: Еге. Я бачив твою дружину й синів — у них злиденний вигляд. У тебе теж не найліпший. Хай би тобі принаймні позавтра якого ліпшого плаща принесли. Я тобі позичив би. Та боюся, що ти втечеш від мене в ньому на другий берег. (Сміється.)

Я то навіть тебе полюбив. Тільки люди тебе не люблять. Кажуть, що ти зарозумілий і не визнаєш богів.

СОКРАТ: Хто таке каже?