Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Половину свого життя він мав власне тіло за найбільшого ворога. Відтоді він знає, наскільки мало людина відповідає власним можливостям, доки вона у пастці свого тіла. Для того, щоб повернутися до свого справжнього буття, людина має звільнити себе від цього тіла, залишити його. І досягти цього можна тільки у мистецтві. Або у смерті.

Він це знає, і він з’єднав обидві можливості.

І він не шкодує.

Жаль, йому не дали завершити останню роботу, а вона мала всі шанси стати найкращою за всі.

Ідеальною.

Вони замкнули його, того, хто здатен робити людей безсмертними, а вбивцю Бетті Вінтер, який поглумився з неї й позбавив її безсмертя, лишили на волі! Чому?

Він цього не розуміє. І вони його не розуміють. Не розуміють нічого з того, що він їм каже, нічого з того, що він зробив. Нема як з ними розмовляти.

А там, де неможливо розмовляти, залишається тільки мовчати.

Він чує кроки і металеве брязкання ключів. Рипіння і скреготання замка, і двері відчиняються. Вони знов його кудись тягнуть. Вони не бачать, що він уже мертвий.

Він не мав уявлення, де ця мандрівка закінчиться і чи скінчиться вона коли-небудь. Навколо суцільний морок, проте він відчував рух. Тоді він побачив крихітну цяточку світла у цій темряві — малу, як голівка сірника, проте вона збільшувалася. Вона росла повільно, а потім дедалі швидше. Він боявся кінця подорожі, боявся того, що може побачити. І ще боявся, що його нудитиме, а ніде поблизу не буде відра. Як не дивно, він не боявся болю.

А потім раптом виявилося, що він лежить собі спокійно, дивлячись у біле. Жодного страху, нудоти чи болю. Тоді він розгледів, що біле не зовсім біле, а жовтувате у цяточку, як яєчна шкаралупа. А посередині — дешева лампочка на сорок ват, яка світить настільки не яскраво, що він міг прочитати логотип «Осрам» і цифри потужности.

— Він розплющив очі!

Тінь затемнила його поле зору, і він закліпав очима, аж тінь набула більш виразної форми.

Два обличчя.

Суворе жіноче обличчя, обрамлене білим каптуром, інше — доброзичливе з темно-карими очима.

Обличчя з каптуром зникло.

— Я йду по лікаря.

Карі очі залишилися.

Він би волів, щоб вона завжди отак дивилася на нього.

Вона видавалася такою стурбованою, що він мусив усміхнутися.

— Де ми? — запитав він. — У тебе чи у мене?

— Ґереоне!

Шарлі стиснула його в обіймах, сховавши обличчя у нього на грудях. Він підніс руку і попестив її волосся.

Він помітив, що з його руки, з ліктьової ямки тягнеться тонка гумова рурка.

Шарлі знову сіла. Її очі сяяли.

— Ти хоч знаєш, наскільки близько ти був від смерті? — запитала вона. — І вже знову жартуєш!

— Які жарти, — відказав він. — Я справді хочу знати, де я.

— У шпиталі КАУ.

— А ти моя медсестра?

Вона похитала головою.